— Лікарю, лікарю, зачекайте хвилинку, — стурбовано кинулася до хірурга-онколога чергова медсестра, ледь він переступив поріг ординаторської. — Мусите щось робити зі своїм «шлунком» з 312 ї палати, бо моїнерви вже не витримують. Я з ним втомилася... — з очей сестрички закапали сльози.
Лікар знав, що у їхній лікарні (і не тільки їхній!) прийнято у розмові між персоналом називати пацієнтів не за прізвищем, а за діагнозом. Сторонню людину могли б шокувати звертання типу «Нирка» капризує!», «Пряма кишка» вже пішла додому!» і тому подібне. Але не медиків... Тож він заспокоїв медсестру:
— Зачекай, Женю. Часом, це не той «шлунок», якого вчора поклали біля «нирки»?.. Так він наче спокійний...
— Еге, спокійний... Прийшла підготувати його до операції, а він листа пише і не підпускає до себе.
За довгі роки роботи лікар став ще й хорошим психологом, а тому не сумнівався, що зможе привести неслухняного кульгавого дідка, якого тільки вчора госпіталізували, до послуху. Він знав, що у чоловіка — рак шлунка, що проживає він в одному з районів Волині, давно на пенсії, але ще вчителював. Вдівець. Діти живуть далеко, навідують рідко. На операцію, яку треба було робити негайно, ледь- ледь нашкребли гроші по всьому відділенню.
Пацієнт сидів на ліжку. Він так захоплено і задумливо щось писав в учнівському зошиті, покладеному на коліна, що лікареві не хотілося б його чіпати.
— Недобре, батьку, робите. Зриваєте нам увесь графік. Вам уже треба в операційну збиратися, а ви романи розписалися!
Чоловік знітився, вибачився, вирвав аркуш із зошита, згорнув і передав (щось шепнувши на вухо) сусідові по палаті.
... — Ну, слава Богу! Привезли «шлунок»! — подала голос жінка, обличчя якої за маскою дідусь не бачив. Він лежав на каталці, абсолютно спокійний, роздумуючи, що найбільшої таємниці свого життя досі нікому й не розкрив. Але це було вже «те» життя...
Три дужих санітарки як пір’їну підхопили його з каталки, поклали на стіл, прив’язали ноги, розіп’яли руки.
«Шлунок»... Тепер він так називається?! Аякже, у нього і справді дуже хворий шлунок... Виконуючи свої маніпуляції, анестезіологи жваво обговорювали вчорашній футбол. Потім розмова зійшла на медсестричку Анетку, яка на днях виходила заміж. Метушня припинилася після приходу анестезіолога.
— Ні, з хірургами у нас злагоди не вийде! — зробив той висновок. — Ще зранку домовився з ними, що першою на операцію піде «нирка», а вони дали «шлунок». Ну скажіть, що чистіше? А де історія хвороби цього пацієнта?.. Ага, ось... Ех, погані твої справи, діду! Прокапайте йому глюкозу, щоб на столі не знудило... Слухай, Андрію, а як вчора твоя рибалка? — без переходу звернувся анестезіолог до молодшого колеги.
У вену дідуся повільно скрапувала глюкоза. Він лежав, розп’ятий, наче Христос, і думав. Згадував... Чому саме зараз згадалася та проклята війна, яку давно, якщо по-доброму, треба було б забути? Бачив себе у 43-му, коли їхня рота штурмувала Перемишлянський плацдарм. Німці оборонялися затято. Політрук раз у раз піднімав роту в атаку, але фашисти були досвідченіші й хитріші. Вони берегли політрука, не підстрілювали його. Хоч могли... Знали, що він підніматиме роту знов і знов, до тих пір, доки нікого не лишиться в живих. У ті часи наказ потрібно було виконувати, і політрук не міг вчинити інакше. З простреленою головою політрук упав останнім. «Краще б підірвався на міні. Тоді б напевне смерть» — такою була його остання думка. Вночі опритомнів. Смертельно боліла голова, важкість в усьому тілі, не мав сил навіть підняти повіки.
— Братику, братику, ти живий! — він провалювався в небуття й знов оживав. Хтось розрізав на ньому гімнастерку, забинтовував понівечену ногу.
— Дихай! — почув він знову той же приємний дівочий голос. — Ти мусиш жити, бо тебе мама чекає! Ти один живий лишився з 211- ї роти. Розумієш? Один! Допомагай мені...
Чоловік і нині дивується, як таке мале дівча могло винести його з поля бою. Медсестричку звали Сонею. Про небезпечну роботу санінструктора бійці знали. За 50 винесених з поля бою бійців давали медаль, а за 100 — орден. Тільки рідко кому випадала така честь.
Далі були медсанбат (і чисте кохання між ним і Сонею, яке не могло спалити полум’я війни), госпіталі, тил. Він довго шукав свою Соню, він писав їй листи — писав майже щодня, писав навіть тоді, коли від їхньої першої зустрічі минуло понад 50 років. Просто нікуди їх не надсилав, бо не знав, куди. Складав ці листи удома, в потаємній шухляді, й покійна дружина відійшла у вічність, не знаючи про цю його таємницю.
А сьогодні, перед операцією, Соня йому раптом приснилася. Він побачив її такою ж, якою вона прибігала до нього у медсанбат. Невисока, струнка, і три не по-дівочому широкі вольові зморшки над переніссям, які робили серйознішим вродливе обличчя. Як їй подобалися його сині очі...
Сьогодні вранці він закінчив свій останній лист до неї. Лист в нікуди.
Тим часом з аптеки доставили снодійні препарати і релаксанти. На щастя, їх вистачить і на «шлунок», і на «нирку», і ще на кількох хворих, яких сьогодні оперуватимуть.
— Зараз заснете, а прокинетеся вже у палаті, — втішив діда анестезіолог.
Сон... Сон.. Глибокий і спокійний сон... Сон, позбавивши хворого чутливості, пробудив у залишках його свідомості спомин. Сон — Соня... «Ти знову прийдеш мені на допомогу», — встиг подумати раніше, ніж провалився у темряву.
Це була непроста операція. Наступного дня всі у відділенні говорили, яким важким для лікаря виявився цей поєдинок зі «шлунком». Ракова пухлина проросла в печінку, селезінку, зачепила діафрагму. Хірург зробив неможливе — видалив пухлину. Ще того дня він зробив дві операції — і всі хворі, слава Богу, живі. Недарма ж до цього лікаря тягнуться ветерани — він себе не щадить, не жаліє, аби тільки їм допомогти.
— А наш «шлунок» — герой! Сам прокинувся. І тиск, і пульс тримає. Тільки чудний якийсь, всю ніч Соню кликав. З історії хвороби відомо, що дружину звали Галиною, — не знала, як реагувати сестричка з реанімації.
Лікар згадав, як пацієнт перед операцією щось поспішно писав. Напевне, заповіт... Цікаво, що міг планувати чоловік перед невідомістю?..
Свого рятівника дідусь впізнав одразу. Лікар прийшов задовго до початку робочого дня. Помацав пульс, виміряв тиск, прослухав груди, зробив перев’язку. Коли знімав закривавлені бинти, нахилився до хворого, і вони зустрілися очима. Однаковими синіми очима... Прочитавши лист, який пацієнт залишив сусідові по палаті, хірург уже знав, звідки у нього ці сині очі, яких ні в кого у їхньому селі й не було. А ще його високе чоло чітко прорізували три широкі поздовжні зморшки над переніссям — ознака людей з нелегкою долею.
І доки дідусь роздумував, де бачив такі ж зморшки, лікар, лукаво усміхаючись, сказав:
— А ваш лист, батьку, я передав мамі! Моїй мамі Соні... Вона сьогодні до вас прийде.
P.S. Ось така неймовірна (чи закономірна?) історія трапилася недавно в одній з волинських лікарень. Вона ще раз підтвердила, що наш світ надто тісний, а путі Господні — несповідимі. Її герої висловили побажання зберегти свої імена у таємниці, та вони не так і важливі. Головне, що зустрілися батько і син, зустрілися колишній солдат і юна медсестра, яких на далекій вже війні єднало кохання, але життя розвело на довгих 50 років.
