Зустріч керівників багатих країн «великої вісімки» відбудеться у Генуї, в Італії, в середині липня, на фоні демонстрацій протесту проти глобалізації та поліцейських кордонів. Як демонстранти, так і лідери «великої вісімки» будуть звинувачувати один одного у нерозумінні реалій глобалізації. Керівники «великої вісімки» будуть стверджувати, що глобалізація не тільки неминуча, але й сприяє розвитку. Ті, хто протестує, заявлятимуть, що прірва між багатими та бідними збільшується. Як ті, так й інші не кажуть всієї правди.
Керівники підкреслюють, що бідній країні для стабільного економічного зростання життєво необхідна свобода торгівлі, оскільки ізольована від світових ринків бідна країна не має жодних перспектив економічного розвитку. Проте існує більш складна картина реальності. Свобода торгівлі є необхідною умовою економічного зростання, але цієї однієї умови далеко не достатньо. Глобалізація сприяє економічному зростанню тільки ряду тих країн, що розвиваються, залишаючи за бортом сотні мільйонів і навіть мільярди людей, у тому числі багатьох найбідніших людей на планеті. Стверджуючи, що глобалізація допомагає всім, країни «великої вісімки» створюють нереальну картину того, що відбувається, провокуючи тим самим негативну реакцію на процеси глобалізації.
Найбільш ефективний шлях економічного зростання для бідних країн полягає у тому, щоб стати частиною світових виробничих систем транснаціональних компаній. Транснаціональні компанії створюють робочі місця у країнах з низьким рівнем заробітної плати або шляхом прямих капіталовкладень в економіку цих країн, або знаходячи у них постачальників, що виготовляють продукцію відповідно до технічних вимог цих компаній. Потім ця продукція експортується на світові ринки, при цьому часто в ту країну, де знаходиться штаб-квартира транснаціональної компанії.
Процес глобалізації виробництва сприяє як зниженню вартості продукції, що виробляється багатими країнами, так і створенню в бідних країнах нових робочих місць, придбанню ними досвіду в області високих технологій і забезпеченню притоку інвестицій. У результаті бідна країна може від простого постачальника запчастин «дорости» до новатора-раціоналізатора. Наприклад, Корея, Тайвань, Ізраїль та Ірландія почали свою швидку індустріалізацію не так давно (усього одне покоління тому), виробляючи стандартні продукти для транснаціональних фірм. А зараз вони самі мають економіку, засновану на високих технологіях.
Основна проблема, пов’язана з глобалізацією, полягає у тому, що значна частина країн, що розвиваються, не залучена до цього процесу. Прямі закордонні інвестиції, ті, що припадають на країни Північної і Південної Америки, розміщені головним чином у Мексиці, деяких країнах Центральної Америки і у країнах Карибського басейну, тобто у країнах, розташованих поруч зі Сполученими Штатами. Країни Південної Америки, які розташовані далі від США, отримують значно менше таких інвестицій. У результаті Мексика в останні роки пережила швидке економічне зростання, — отримуючи вигоди від швидкого зростання прибутків, збільшення кількості робочих місць та експорту товарів у США, — у той час як країни Південної Америки розвивалися значно повільніше або навіть приходили у занепад.
Подібні ситуації мають місце в Європі й у Східній Азії. Європейські транснаціональні компанії здійснюють великі капіталовкладення у країни з низьким рівнем заробітної плати, що межують із Західною Європою, такі як Польща, Угорщина, Чеська Республіка. Одночасно значно менше коштів інвестується в економіку країн, розташованих далі, таких, наприклад, як Румунія, Україна або Росія. Транснаціональні компанії вкладають гроші у такі країни Північної Африки, як сусідні Туніс або Єгипет, і набагато менше у країни, розташовані на південь від Сахари. В Азії закордонні інвестиції тайванських фірм спрямовуються у прибережні провінції Китаю, а не у бідні континентальні регіони цієї країни. Японія вважає за краще вкладати капітал головним чином у сусідні країни Східної Азії, а не в далеку Індію.
Таким чином, країни, що розвиваються, розташовані по сусідству з багатими країнами, мають більше переваг в порівнянні з віддаленими країнами, що розвиваються. Їх географічні переваги, що приводять до більш низької собівартості доставки товарів на основні ринки, часто підкріпляються торговою політикою багатих країн. Так, мексиканські експортери запропонували, щоб в «Угоді про свободу торгівлі у Північній Америці» як одне з положень був закріплений доступ на ринок США, і це дає Мексиці ще одну перевагу в порівнянні з віддаленими країнами Південної Америки. Аналогічно, Польща має переваги в торгівлі і інвестиціях у порівнянні з Росією, оскільки Польща скоро стане членом Євросоюзу, що гарантує доступ на ринки Західної Європи.
Отже, серед країн, що розвиваються, деякі дуже сильно виграють від глобалізації, але багато які країни не мають можливості скористатися її плодами. Насправді у багатьох країнах відбувається явне падіння рівня життя. Одна з проблем полягає у тому, що, оскільки ми живемо у світі високої мобільності людей і капіталу, кваліфіковані працівники виїжджають з віддалених регіонів у більш благодатні місця. Так, незважаючи на те, що ситуація із захворюваністю в Африці вельми серйозна, тисячі африканських лікарів емігрують у США, Європу і на Близький Схід у пошуках гідного рівня життя. У цьому випадку за рахунок глобалізації ця криза в Африці може посилитися.
Для бідних і віддалених частин земної кулі — країн Африки, розташованих на південь від Сахари, у Латинській Америці, у районі Анд, у районах Центральної Азії, що не мають виходу до моря — економічна криза посилюється. Деякі регіони задихаються під гнітом хвороб та розвалу економіки. Розумний діалог між прихильниками і противниками глобалізації повинен починатися з визнання того факту, що, хоч глобалізація і приносить дуже велику користь багатьом бідним країнам, немало країн залишається за бортом і животіє в убогості й, можливо, певним чином убогість зростає якраз через глобалізацію.
На майбутній зустрічі керівники «великої вісімки» повинні «подивитися в обличчя» важкому становищу країн Африки, регіону Анд та інших частин земної кулі. Вони повинні взяти на себе зобов’язання зі списання боргів тим країнам, які знаходяться у найбільш розпачливому становищі, і направити мільярди доларів на боротьбу з хворобами, особливо зі СНІДом, малярією, туберкульозом та іншими хворобами-вбивцями. Лідери «великої вісімки» повинні створити новий механізм допомоги, який дозволив би найбіднішим з бідних скористатися перевагами сучасних високих технологій.
Якби країни «великої вісімки» показали світу, що вони розуміють як позитивні, так і негативні реалії глобалізації, і що вони готові надати допомогу тим, хто відстає все більше і більше, то небезпечному поглибленню протиріч між прихильниками і противниками глобалізації настав би кінець — принаймні можна було б говорити про «початок кінця». Тим самим країни «великої вісімки» наблизили б світ до прийняття реальних рішень з проблеми глобалізації.
