Вийшовши з тель-авівської лікарні після тяжкої операції, коли мало не розпрощалася з життям, ківерчанка Алла Нестеренко вирішила не спокушати другий раз долю. Вона не погодилася на ще одну операцію, навіть маючи медичну страховку. Пішла в Єрусалимі у храм Гроба Господнього, купила ікону, освятила її на місці, де воскрес Христос, і поспішила з нею в Україну, до лікаря, який одного разу вже витяг її з того світу. До хірурга Волинської обласної лікарні Олега Супрунця.
Що ж сталося в Ізраїлі з волинянкою?
Поїхати на заробітки на землю обітовану Аллу Нестеренко змусило, як каже, нестерпне життя. Вона працювала завідуючою складу у сільпо, але коли почалися усі ці зміни й ринкові стосунки, споживча кооперація занепала, і Аллу у числі багатьох просто скоротили. Їй пощастило знайти вихід із зачарованого кола безгрошів'я і безробіття, бо на той час в Ізраїлі на заробітках вже перебували її брат і сестра з чоловіком. Вони й вивели на одну з київських фірм, котра влаштовувала на легальну роботу в Ізраїлі.
Півроку у сім'ї Авраама і Мір'ям Зальцбергів видалися Аллі чудесним сном: «Ми ж, українки, у роботі ретельні і бистрі!» Вона доглядала за 80-річною дружиною господаря, незважаючи на вік, жінкою не дряхлою, не лежачою. Ходила у магазини, варила їсти, прибирала. Спілкувалися ж між собою польською мовою. Десь на шостому місяці ізраїльського життя у неї почав боліти живіт. Оскільки вона була робітницею легальною, то необхідне лікування покривала страховка. Господар викликав лікаря, той приїжджав, виписував антибіотики (в Алли діагностували цистит), а оскільки ліки сильні, останніх поколінь, біль на якийсь час знімався...
Вона відчувала, що з нею щось не те, біль розходився по всьому животу, проте на її скарги медики уваги не звертали. І одного ранку на світанку їй стало дуже погано (потім визначиться, що лопнув апендикс). Аллу завезли в одну з кращих тель-авівських клінік. Їй дико боліло, а тут безкінечні аналізи-переаналізи, комп'ютери і УЗД. Вже й один з професорів, давній емігрант з Грузії, запитував у лікуючого: чому не оперуєте, чекаєте, щоб померла? І тільки о 12-й годині ночі її прооперували.
Медики клініки Тель-А-Шухер не давали гарантії на життя. Сестрі, котра плакала під дверима палати, лікар (а треба знати, якої високої думки корінні ізраїльтяни про себе і свою медицину!) потім сказав: «За те, що вона осталася жива, дякуй тільки своєму Богові...»
— Я не була бездомною і безправною робітницею. Моє лікування обійшлося страховій кампанії у 10 тисяч доларів. Так, сучасна техніка, одноразові шприци, досконалі медикаменти, окрема палата з індивідуальним душем, туалетом, постіль щодня міняють — усе це добре. Але я переконалася, що комп'ютер не замінить лікарю серця.
Ківерчанка провела у клініці аж 11 днів. Для Ізраїлю з його справді передовою медициною, де люди після найскладніших операцій ідуть додому через кілька днів, це особливий випадок. Помилку в діагностиці, затягування операції сама Алла пояснює тим, що вона потрапила у клініку в час пік: щойно завершився страйк медпрацівників, котрі вимагали вищої оплати, і лікарню захлеснула хвиля пацієнтів.
— Мене ще спасло те, що господарі чудесні. Авраам забрав мене немічну додому, сам (у 82 роки!) бігав в аптеку, робив мені перев'язки.
На Аллу ж чекала ще одна операція. У хваленій клініці її зашили недбало. Почала прогресувати післяопераційна грижа.
— Радуйся, що ти тут, а не в Україні. Там би померла! — запевняв ізраїльський лікар.
— А я їхала додому і благала Бога про одне: щоб Супрунець був на місці.
Ми зустрілися з Аллою Нестеренко через днів десять після операції у Волинській обласній клінічній лікарні. Ще через два тижні вона збиралася повертатися в Ізраїль, де її з нетерпінням чекали господарі. У них вона рахувалася у відпустці, яку взяла, щоб зробити другу операцію саме в Олега Супрунця.
— Сім років тому він мені вже рятував життя, — розказує Алла і вільно називає складний діагноз, з яким колись потрапила до Супрунця. Вона була однією ногою на тому світі. На фоні панкреатиту у неї розвинувся панкреонекроз. По-простому кажучи, було гостре запалення підшлункової залози з частковим відмиранням її тканин. Це така патологія, при якій часто не рятує ні високий професіоналізм лікаря, ні молодий вік.
І ось довелося Олегу Леонідовичу витягувати її з того світу знову.
— Три з половиною години возився зі мною... Завжди спокійний і витриманий, на сестру мою накричав, чому до такого дотягнули. Весь же кишечник був у мене під шкірою...
По-медичному Аллина біда має назву післяопераційної грижі. Ве личезний дефект передньої черев ної стінки. У нашій обласній лікарні грижі такого масштабу оперують тільки два-три рази на рік. І то звертаються пацієнти, в яких грижа роз вивається протягом тривалого ча су, років через десять після операції. Людина себе просто задавнює. А такого випадку, як в Алли, щоб гігантська грижа розвинулася в перший рік після операції, тут і не пригадують.
З хірургом Олегом Супрунцем мені ніяк не вдавалося побалакати. Ось домовимося, а його терміново викликали у пологовий будинок. Жінці родити, кесарiв розтин роб лять, а в неї апендикс «дозрів». Ін шого разу привезли з одного iз рай центрів пацієнтку при смерті... І так без кінця, і все випадки якісь над звичайні, складні і термінові.
— А в нас кажуть, що Супрунця робота любить! — сміються ко леги. — Анестезіологи знають: як що він чергує — обов'язково когось привезуть.
Проблеми, які виникли в Алли Нестеренко після спілкування з хваленою «не нашою» медициною, він пояснює дипломатично: мовляв, індивідуальні особливості організму і шовного матеріалу... Такі вже нюанси платної і страхової медицини: багато лабораторних обстежень, досліджень на комп'ютерах та іншій апаратурі. Страховка ж — ще не гарантія успішної операції і професійного ставлення до хворих...
Свою медичну кар'єру Супрунець починав з посади... санітара у морзі. Було страшно і важко, але без знання патанатомії хірургом не станеш. Через рік поступив у Полтавський медінститут, армію відслужив лікарем у госпіталі... Про інший вибір професії питання не стояло: Супрунці — родина медична. Професіоналізму вчився в батька, Леоніда Семеновича, онкохірурга (нині онкохірургом працює інший син, Віталій). Умінню спілкуватися з людьми — у матері, Ольги Степанівни, ві домого в свій час педіатра й організатора волинської медицини, котра, на жаль, дуже рано пішла з життя. Його прекрасними вчителями були Валентин Семенович Янюк, Феофан Омелянович Кухарук, Анатолій Порфирович Ціхоцький...
— Що оперую? Та все. Щитовидку оперую, товсту кишку оперую, на легенях теж. Доводилося справлятися й з урологічною патологією. Якщо трапиться на чергуванні позаматкова вагітність — теж справлюся. Ми ж чергові по області, і мусимо все вміти. А взагалі у хірургічному відділенні легких пацієн тів не буває. Тому у нас всі лікарі з вищою категорією.
Професіоналізму сприяє й те, що головний лікар Іван Миколайович Сидор не просто зберіг для Волині обласну лікарню, що непросто при існуючому недофінансуванні. Усі ці комп'ютери, ангіографи, найдоско наліша УЗД-апаратура, ця масивна діагностична база, на придбання якої він поклав свій характер, наполегливість, енергію, вивела головну лікарню Волині у ранг одного з кращих медичних закладів в Україні.
Кожен лікар має свій цвинтар. За чотирнадцять років Супрунець прооперував близько чотирьох тисяч чоловік. І з них зроблена ним операція не врятувала життя тільки п'ятьом — кожного він пам'ятає. Що ж потрібно, аби жити?
— Просто дуже хотіти жити! І це кожна людина вирішує для себе сама. Тому й виживають, здавалося б, безнадійні, бо тримаються за життя до останнього. І це невірно, що не треба рятувати приречених, щоб доживали у муках. Той, хто так каже, сам не страждав. Хай ти даруєш людині півроку, місяць, кілька днів, але вона навіть в останній день хоче бачити світ Божий, спілкувати ся з рідними...
Отож, у хірургічному відділенні обласної клінічної лікарні роблять і такі операцї, які ще недавно робили тільки у столичному науково- дослідному інституті. Це операції на пішлунковій залозі, так звані панкреатодуоденальні резекції. В Україні їх зроблено всього 14, і 7 з них — у нашій обласній. Впроваджували її талановиті хірурги — завідуючий відділенням Юрій Шаваров та Ігор Бабін, головний хірург області. Цією методикою володіють всі хірурги відділення.
А на закінчення хотілося навести якісь приколи з практики хірурга. Бо ж не все так трагічно у нашому житті. Тож пригадав, як кілька років тому привезли з району жінку з вкрай запущеною грижею. Все запухло, загноїлося... Моментом по везли в операційну, Супрунець глянь — а з живота... кістка стир чить. Виявляється, їла рибу і проковтнула кістку сантиметрів з п'ять. Одразу до медиків не звернулася, ті потім не розібралися... На цей анекдот сходилися подивитися всі
хірурги.
До речі, ікона, яку подарувала Супрунцю вдруге врятована ним па цієнтка, носить промовисту назву: «Різдво Христове». Для неї ці операції теж стали «різдвом», тобто на родженням...
ДО РЕЧІ
Напередодні професійного свята медичних працівників кореспонденти «Дня» побували в поліклініці-стаціонарі «Медиком». Тут, на острiвцi «нової медицини», перебуваючи в комфортних умовах, на відміну від сучасних лікарень, пацієнти практично за один день можуть пройти комплексне обстеження з допомогою сучасного медичного обладнання. Лікарі «Медикому» також здійснюють різні процедури та операції. На фото завідувач відділення Володимир Назаренко (праворуч) та лікар-гастроентеролог Ігор Клим роблять інгаляцію киснем хворому з діагнозом — гіпертонічний криз.
Середня заробітна плата лікарів становить 200 гривень, які випла чуються, проте як і всюди, нерегулярно, у той час як урядом було обі цяно наблизити середню заробітну плату лікарів хоч би до рівня пра цівників промислової сфери — 400 гривнiв. У зв'язку з цим працівники медицини міста Києва 6 червня провели пленум, на якому обговорю валося питання про те, яким чином можна добитися бодай виконання уже існуючих законів та указів. Незважаючи на те, що ніякої матеріаль ної зацікавленості працювати у медиків немає, за даними на 2001 рік тільки по місту Києву забезпеченість на 10 тисяч населення лікарями усіх спеціальностей становить 84,5, середнім медичним персоналом 135, 3, лікарнями 116, 4, що істотно перевищує подібні показники ми нулого року. У той же час 33% лікарів, які входять до так званої групи ризику (хірурги, дерматологи, венерологи), є на сьогоднішній день но сіями сироваткового гепатиту. Кожного дня в Києві через хворобу на роботу не виходять дві з половиною тисячі лікарів, а щорічно близько 200 отримують інвалідність і помирають. За словами голови столичної профспілки медичних працівників Лариси Канаровської, медик зараз відноситься до однієї з найбезпорадніших і вразливих категорій у на шому суспільстві. У результаті складається, по суті, парадоксальна си туація: як швець ходить без чобіт, так і медик не в змозі забезпечити себе ж ліками для лікування. Постійні скарги пацієнтів на недостатню увагу з боку лікаря пояснюються також не просто недбалим ставлен ням медиків до своєї роботи. Адже згідно з законом про робочий час, який, до речі, не змінювався з 1940 року, кожному пацієнту лікар не по винен приділяти більше 12 хвилин робочого часу, який ще більше ско рочується через недостачу обладнання та персоналу. «Ми, по суті, за ручники між урядом і населенням», — вважає Лариса Канаровська.
