Чергова, звична вже перевірка України Радою Європи на предмет
виконання зобов’язань, взятих на себе ще чотири з гаком роки тому. Тепер
— вже під новим гаслом, новим предметом занепокоєння — референдум, призначений
на 16 квітня. Плюс — результати виборів.
Черговий доказ того, що, з погляду західної демократії,
в Україні не все гаразд, і вона контролюватиметься ще довго, скільки вважатиметься
за потрібне. Причому, якщо раніше українська влада з боєм відстоювала своє
право виглядати в очах Заходу опудалом і кожного разу, коли збиралася сесія
Парламентської Асамблеї РЄ, переживала ганьбу через наявність у своєму
законодавстві неприпустимої для Західної Європи смертної кари, то тепер
ідеться вже про дещо інше. Про застосування демократичних теорій на практиці.
Що за радянських часів трактувалося б дуже просто — як втручання у внутрішні
справи суверенної держави.
Постійні інспекції та доповіді Ради Європи за їхнiми результатами
можна було б кваліфікувати як своєрідний іспит на зрілість, притому екзамен
учня, до якого апріорі ставляться з великою мірою недовіри, і небезпідставно.
В очах так званих старих демократій Україна ще довго виглядатиме не завжди
розумним учнем-початківцем, що не може збагнути очевидних істин. Тому на
червневій доповіді Ради Європи, як пообіцяла головний інспектор РЄ з «українського
питання», доповідачка Ганне Северінсен, прозвучить все, що можливо — і
про стан демократії, і про внутрішньополітичну ситуацію, і про законодавчі
моменти, і про ситуацію з меншинами, і таке інше. І оскільки ми, здається,
хочемо, щоб нас насправді вважали зразковим учнем, то очевидно, доведеться
прислухатися, а не постійно кивати на боротьбу між добрим президентом та
поганим парламентом.
Маючи, звичайно, на увазі, що Рада Європи — мабуть, не
найвпливовіша європейська інституція. Але одна з тих небагатьох, до яких
Україну допущено. І маючи на увазі, що Україна — не Росія, до якої ставляться
і з острахом, і з одночасною повагою, і з інтересом до її природних запасів.
Україна все ще сприймається як нове, не зовсім зрозуміле
явище на світовій сцені. Втім, це явище з часом може стати «своїм». Зокрема,
віце-президент датського інституту міжнародних відносин Ніколай Петерсон,
як і Ганне Северінсен та й деякі їхні французькі та німецькі колеги, цілком
переконаний, що з часом Україна зможе не просто претендувати на членство
в Європейському Союзі, але й обігнати на цьому шляху Туреччину, яку на
грудневому саміті ЄС у Гельсінкі було визнано як країну-кандидата. Причина
— зокрема і в тому, що Україну вже, принаймні в колах експертів, починають
трактувати як країну, що все ж таки належить до Європи — на відміну від
Туреччини, яку здебільшого називають «надзвичайно важливою для Європи».
Але беззаперечно «своєю» Україну не визнають — і через радянське минуле,
і через інші психологічні моменти, і через те, що сьогодні вона все ще
виглядає, за словами одного з французьких експертів, «Росією без Чечні».
Як у свій час СРСР називали «Верхньою Вольтою з ракетами».
Зрештою, навряд чи Україні варто з піною на губах доводити,
що вона не менш, ніж, припустимо, Болгарія, гідна бути кандидатом на вступ
до ЄС. Краще б домогтися того, щоб Рада Європи більше не висловлювала свого
занепокоєння, — і тоді стане очевидно, що серед «старих демократій», і
не лише в Австрії, теж не все гаразд, краще б не давати причин для публікацій
«Файненшнл Таймс» на тему розкрадання кредитів МВФ, краще б створити умови
для економічного буму. І тоді дійсно буде доведено, що Європа це не лише
Захід, та її майбутнє великою мірою залежить і від нас.
