Дурнів і довірливих лохів, звісно, ще знаходять останні трасти, збираючи з них данину в найглухіших «заповідниках», але, за великим рахунком, голота, яка ринулася в тіньову економіку, пішла на вигадки. Завдяки, не в останню чергу, й цій обставині, знов створеному в незалежній державі національному бюрократичному істеблішменту прийшов, м'яко кажучи, фініш: фіскально-дозвільний мирний рекет перестав поповнювати скарбницю. Якщо ж врахувати, що сам так званий істеблішмент, постійно перевиховуючи суворим життям свій народ, нічого не робив для власної освіти й саморозвитку за цивілізованими нормами, то на кінець вказаного періоду він виявився абсолютно не готовий до того, що його панським замашкам поставлено межу на зовнішньоекономічному рівні, — й саме коли було стиснуто до мінімуму внутрішньоекономічний простір його життєзабезпечення.
Вихід, як кажуть у рекламному ролику про красиве життя, один — вибирай сам: або тебе підуть, або запроваджуй диктатуру. Причому реклама жарких країн у цьому випадку марна: як показує досвід, після Ю.Звягільського та П.Лазаренка, котрий «занудьгував» у Каліфорнії, й навіть Рабиновича, котрий рветься назад в Україну, — їхати нашим «вершкам» нікуди. Тож навіть простіше, ніж у рекламі: вибору немає взагалі, щоб залишитися — хоч тушкою, хоч чучелком, але у внутрішній еміграції, й за цього зберегти за собою бодай видимість безпеки, — запроваджуй диктатуру. Особисті якості верховного правителя за цього грають мінімальну роль, та й то лише у випадку, коли на носі немає виборів. Роль починають грати зовсім інші параметри владних можливостей, що залишилися: на зміну плутократії, яка збанкрутувала, й бюрократії приходить партія сили (в Україні, де перспективи зовнішньої агресії вважаються нульовими, цю еліту партією війни назвати не можна).
Як показує світовий досвід, лише на першому етапі антидемократичного перевороту партія сили дозволяє цивільному уряду, чию безпеку від соціуму вона й забезпечує за допомогою поліцейського режиму, командувати собою.
Наступний етап — військова диктатура, модифікації якої можуть дещо мінятися, але суть зводиться до того, що силова влада сама вдягається в шати державних структур. Далі все відбувається наново, й можливі навіть благополучні трансформації військової влади в нормальне цивільне суспільство. Але це нам поки нецікаво. Нам поки що цікаво, що й тут існує економічна підоснова процесів. Так, зростаюча на перших порах силова еліта молодої держави вичерпує бюджетні ресурси, що відводяться їй (особливо, якщо вони постійно різко скорочуються в абсолютних показниках у зв'язку зі скороченням бюджету як такого), потім переходить на «самоокупність» завдяки експлуатації тіньового кримінального соціуму (починаючи тим самим зазіхати на «територію» бюрократії, яка вже розжиріла, а ба більше — плутократії), потім завойовує першість за рахунок повного контролю зовнішньоекономічної як кримінально-тіньової, так і залишків легальної економіки, паралельно прикуповує у верховного правління, за обіцянку відданості й слухняності, знаки благородного походження (кількість генералів зростає прямо пропорційно знесиленню цивільних правителів), і нарешті — заміряється на трон.
Наш випадок саме перебуває на етапі, коли генералів уже більше, ніж їх може утримувати бюджет і навіть зубожілий тіньовий ринок, але коли послугами силовиків ще не скористався повною мірою верховний правитель. Щоб замірятися на трон, треба спершу заслужити найповнішу довіру, тобто показати себе в справі... І от що цікаво: коли в силовиків виникає особлива потреба в цій показовій «справі» — вона, як правило, знаходиться...
13 вересня Президент України видав документ під назвою «директива», що не входить до переліку конституційних актів, наказаних главі держави для запровадження в життя своїх рішень. Президент може видавати укази й розпорядження, причому в рамках чинного законодавства. Видана Президентом Кучмою директива не лише не відповідає цим вимогам за юридичною формою, але й не містить будь-яких виразних мотивів. Документ видано в зв'язку з терористичними актами в Росії, де хоча б офіційно оповіщено версію джерела загрози — кавказька війна, й відповідно є мотивація запровадження заходів безпеки. В Україні цю загрозу, що існує в сусідній державі, прийнято Президентом як привід для встановлення напівлегітимного контролю силовими відомствами цивільного життя, хоча, за недавніми звітами самих же силових відомств, ніякої загрози внутрішній стабільності, ба більше — тероризму, не спостерігалося. Більш того, майже напередодні запровадження в Україні «елементів надзвичайного стану», як відверто назвала директиву пропрезидентська газета «Факты», — сам глава держави хвалився перед колегами на ялтинському Балто-чорноморському саміті знаменитою українською стабільністю, досягнутою в країні за рахунок повсюдного впровадження не менш знаменитої «злагоди». Ще цікавіше, що ця сама стабільність, тобто відсутність загрози внутрішнього громадянського протистояння, видавалася Президентом Кучмою за ключовий чинник загальноєвропейської безпеки.
Вже встановлено, що насправді «Ялта-2», з точки зору головної декларованої мети, — попередження нового розподілу Європи на зони впливу — зазнала повного краху. Але якщо на саміті йшлося про відновлення на західному кордоні України тільки «паперової стіни», то після запровадження в Україні «елементів» надзвичайного стану можна прогнозувати створення й будь-яких інших «споруд», якими Європа поспішить відмежуватися від євразійської зони, що відроджується. Сам факт того, що Л.Кучма скористався саме російським приводом для встановлення нового режиму правління, вказує на його власне розчарування в добрих намірах західних сусідів, а головне — на його повну залежність від подій і політичних тенденцій, що розвиваються в Росії напередодні (або замість) можливої принципової зміни влади. Там і тут.
Щодо реальних внутрішньополітичних причин встановлення в Україні явочним порядком надзвичайного стану, то вони настільки прозорі, що не вимагають додаткових коментарів. Питання полягає лише в тому, наскільки Президент Кучма сприйняв зовнішній привід — терор у Росії — як дарунок долі, а наскільки цей «дарунок» зроблено для нього відомими друзями, котрим ніяк не вдається взяти до рук «Укртелеком» і парочку інших прибуткових підприємств тут і повний контроль за ключовими монополіями, включаючи енергетичну (що тягнеться й на той же Кавказ), у самій Росії. Власне кажучи, квапливість і неприхований підтекст, із яким в Україні видано «директиву», вже вказує на невипадковість для Президента Кучми цього самого дарунка долі. Якщо ж врахувати, що під запровадження нелегітимного надзвичайного стану негайно підверстується пошук внутрішнього, а не міфічного зовнішнього ворога, — сумська організація пропрезидентського блоку партій «Наш вибір — Л.Кучма» вже звинуватила «канівську четвірку» в політичному екстремізмі, — то тенденція втрачає останні покрови загадковості. З цієї точки зору, вже не можна дивуватися, дізнавшись від керівництва Криму, що проблема кримських татар, виявляється, постійно загрожує якимись конфліктами, й ледь не сьогодні-завтра, хоча верховний комісар ОБСЄ ван дер Стул, котрий залишає країну, запевняє в протилежному й хвалить ту ж владу за чудові успіхи в національній політиці (адже й влада хвалилася цим ще вчора)...
Однак, ще раз констатувати, що Л.Кучма, весь час присягаючись, що не має намірів застосовувати силу, водночас поступово наближається до її офіційного застосування, — явно недостатньо, щоб прогнозувати подальші події. Ні для кого не є таємницею, що ось уже півроку в оточенні президента ведеться доволі гостра боротьба щодо того, коли саме і як саме цю силу застосувати. Вже минув той етап, коли можна було легалізувати силове правління в країні шляхом призначення прем'єр-міністром одного з керівників силових відомств. Причому є підстави вважати, що уникнути цього призначення дозволила не тільки мудрість чи далекоглядність когось у президентському оточенні. Проти цієї операції досить чітко спрацювали багато політичних сил, зокрема і насамперед зосереджених у парламенті, де так і не відбулася відверто провокаційна відставка уряду. Потім ті ж політичні сили, фактично відмовившись від використання масового соціального невдоволення у найбільш вдалий момент — літня криза, — запобігли створенню ще одного легального мотиву для посилення режиму Кучми. За великим рахунком, і концепція «чесних виборів», що задекларована не тільки і не стільки групою кандидатів у президенти, скільки широким колом поміркованих і грамотних політиків різних ідеологічних напрямів всередині і за межами ВР, — викликала таку гнівну реакцію Президента тому, що в такій формі опозиція відкрито оголосила про готовність не піддатися ні на які провокації влади. Врешті-решт усі спроби «призначити» опонентів Л.Кучми «внутрішніми ворогами народу» так і не вдалися.
Саме тому пропрезидентським силам доводиться брати на себе сумнівну місію — вішати на конкурентів Кучми зовсім недоречні ярлики. Звідси — і несподівані, нічим не підтверджені заяви про національну нестабільність у Криму. І важко навіть уявити, які «аргументи» можуть з'явитися найближчим часом, якщо завдяки президентській директиві по країні абсолютно офіційно починають ходити перевіряючі, з правом вторгнення в житлові і нежитлові приміщення, які можуть не тільки щось небезпечне знайти, але й принести...
Нема потреби і в тому, щоб вкотре доводити, що наближення до нефальсифікованих виборів з кожним днем несе Президентові гарантії його швидкої поразки. Найкращим симптомом цього є 308 голосів депутатів за подолання вето на поправки до бюджету-99, чим повністю виключено ймовірність зриву кампанії через фінансовий дефіцит і підміну бюджетного фінансування всіх виборчкомів на фінансування з незаконних фондів. Цілком певними є ознаки того самого процесу, який спікер О.Ткаченко охарактеризував так: усі, кого насильно заганяли до «Злагоди», перейдуть до нас добровільно... Ті ж самі 308 голосів проти урядового бюджету — за бюджет комітету ім. Ю.Тимошенко, який наприкінці минулого року їй не дали повністю реалізувати, — це ще й остаточний вотум недовіри економічній політиці Кабміну, на яку зробив свою останню ставку Л.Кучма. Добре і точно сказав з цього приводу І.Мітюков: це було голосування не за бюджет, а проти Президента. Він тільки щойно здогадався, чи завжди знав, та мовчав?
Далі — й інші симптоми. Війна А.Кінаха з І.Бакаєм за виплату податкових боргів. Рекомендація Верховної Ради Кабміну — витратити фонд «Соціальний захист» на погашення боргів по стипендіях. Остаточна відмова Президентові у приватизації «Укртелекому» та інших прибуткових підприємств. Блокування указу про легалізацію прослуховування мереж зв'язку спецслужбами, а також відмова Президентові та силовикам з приводу цензури «Інтернету». Нарешті, включення до порядку денного сесії питання про ліквідацію санкцій на арешт небезпечного свідка в багатьох цікавих справах П.Лазаренка... А поза межами парламенту — загадкові штучки з тиском податківців на пропрезидентські ЗМІ...
Тож не дивно, що на цьому фоні з'являється директива Президента про запровадження елементів надзвичайного стану — за відсутності в країні відповідного закону, який тільки зараз виноситься на розгляд ВР Комітетом з питань нацбезпеки і оборони.
Відсутність закону, як відомо, дозволяє нікому не пояснювати, звідки, власне, виходить загроза для національної безпеки, і діяти на розсуд самих силовиков. Закон, по суті, не складний, прийняти його можна за один раз, — чим і обмежити право Л.Кучми самостійно розпоряджатися партією сили без відома парламенту. Потім треба почекати днів 15, щоб дізнатися, що саме в конституційному акті не влаштовує Л.Кучму, і подолати вето... Питання полягає в тому — чи встигне парламент, який через дивний «недогляд» відкладав цей закон до нинішнього крайнього моменту, зробити все це?
Питання, звичайно, цікаве. Причому відповідь на нього залежить, як можна передбачити, навіть не стільки від Л.Кучми, скільки від тих зусиль, що їх докладуть самі силовики у справу виконання директиви. А зусилля їх, у свою чергу, залежать від цілого ряду чинників. Як, наприклад, від того, чи вигідне вірне служіння Президентові Кучмі для збереження його при владi, і якщо вигідне — то кому саме з силових «тузів»? Ось, координатором виконання директиви призначений Ю.Кравченко. Здавалось б, виходячи із змісту документа — логічно, а якщо згадати, що прем'єром мали намір призначити не його, а Л.Деркача, — то чим пояснити таку рокіровку? Особливо, якщо врахувати, що неприховане політичне завзяття у передвиборній пропаганді Президента виявляли обидва, явно змагаючись між собою? І хто, власне, директиву цю вигадав? А яка в цій історії роль В.Горбуліна, котрий усе рідше з'являється у колі зору широкої публіки?
Проте, конкретну відповідь на це питання може дати тільки час, якого залишається все менше. Однак оптимізму додає той факт, що партія сили в Україні, як і інші партії, геть позбавлена єдності й навіть не шкідливого для неї одновладдя. Звідси припущення: будуючи плани реального захоплення влади під прикриттям перемоги на виборах або без виборів для нинішнього Президента, кожен з генералів, котрий претендує згодом стати першою і єдиною особою в державі, повинен намічати і план перемоги над суперником з такими ж або схожими погонами. І, з урахуванням зовнішньополітичного та соціально-економічного становища України, — готуватися до ролі військових злочинців з точки зору європейського трибуналу, оскільки боротьба, певно, буде вже не підкилимовою або кабінетною. Якщо заради нинішнього українського мілошевича генерали вже готові до такого (а особистість Л.Кучми в очах генералів просто провокує їх використати його як цивільну маріонетку), — парламент може зі своїм законом про надзвичайний стан навіть не «заходитися». Якщо ж ні, — то в такому разі може виявитися, що навіть партія сили, незважаючи на всі свої вже скоєні заради Кучми гріхи, здатна утриматися від переродження на хунту і дати шанс цивільним політикам повернути країну на нормальний шлях.
Шлях до відступу поки що зберігається. Парламент аж ніяк не прагне застосувати щодо силовиків ті ж виховні санкції, що й до президентської пропаганди, — урізати бюджетне фінансування. Українські миротворці в Югославії — перебувають під цивільним європейським контролем, а запровадження в Україні диктатури може позбавити їх цієї почесної місії, а Міноборони — політичного лиця. Останні зовнішні кредити Кучмі також дали тільки під «демократію і стабільність» — а не під диктатуру, особливо з урахованням досвіду другого терміну Єльцина. Здійснювати щось самостійно, як відомо, силовики не вміють. Навіть паразитувати на транзиті наркотиків, зброї і рабів, чим звичайно промишляє корумпована диктатура, — практично безперспективно: Європа вмить повісить не паперову, а саме залізну завісу.
І одразу ж буде втрачено цінність української території навіть для бувалих мафіозі Росії. Тоді — навіщо?
Врешті-решт, того воістину злочинного наказу все ще не віддано і не виконано. Чекаємо-с.
