Головним чином любов киян до музею визначається ставленням самого музею до киян, Києва, Андріївського узвозу. Якби не обопільна любов, навряд чи один із відвідувачів написав би до книги відгуків: «Ви — душа Києва». Для співробітників музею це — вища похвала і найкращий показник визнання.
Проте іноді ще доводиться пояснювати, чим виправдано існування цього музею. Дійсно, у Києві є Національний музей історії України, Музей історії міста, відвідування яких дає повне уявлення про історію і міста, і країни загалом. Навіщо ж потрібен цей маленький Музей однієї вулиці, присвячений такій вузькій темі? Вся справа в тому, що цей музей, що розповідає про «саму київську вулицю» — Андріївський узвіз, з самого початку свого існування заповнював і заповнює величезну лакуну, що виникла в зв'язку з тотальною ідеологізацією нашого життя. Традиційно історичні та соціальні процеси подавалися як результат руху мас. За рідкісним винятком, було відсутнє уявлення про те, що маси ці складаються з безлічі індивідуумів, а історія, врешті-решт, є сума переживань, спрямувань, надій і розчарувань цих безіменних «одиниць».
Музей однієї вулиці прагне до того, щоб показувати історичні процеси на конкретному матеріалі і без якихось ідеологічних заборон і забобонів. Конкретні долі в конкретних обставинах — так можна визначити кредо музею.
Крім того, він цікавий тим, що це єдиний у Києві музей, який виник як результат приватної ініціативи і досі існує в цій якості, в той час як подібні музеї і в столиці, і в інших містах України масово гинули і гинуть через агресивність влади або байдужість громадськості.
Музей однієї вулиці не тільки не припинив свого існування, але й постійно поповнюється новими експонатами, веде широку просвітницьку роботу. Пояснюється така живучість, найвірогідніше, тим, що колектив музею від початку організації звик покладатися лише на себе, ні на кого не перекладаючи відповідальність за стан своєї справи. Виживання такої структури за сучасних умов стало своєрідним соціопсихологічним експериментом, який члени ТЕ «Майстер» ось уже який рік проводять на собі.
Про Андріївський узвіз написано нескінченно багато. Він оспіваний в прозі і поезії, багато разів розтиражований в графіці та живопису. Але історія цієї вулиці, її дух, її неповторна романтична атмосфера невичерпні. Вони не тьмяніють і не змінюються, скільки б не говорили про це дивне місце і яких би зовнішніх змін не зазнавало воно з плином часу. З кожним вигином цієї крутої вулиці, з кожним будинком, що стоїть на ній, з її горбами, бруківкою та деревами пов'язано безліч історій, переказів, легенд і чуток, які в результаті складають особливий міф Андріївського узвозу. І саме цьому — неписаній, невловимій історії Андріївського узвозу — присвячений його музей. Зрештою, і сам музей згодом перетворився в продовження цього міфу.
Зовсім недавно музей пережив нелегкі часи в зв'язку з переїздом в нове приміщення за адресою Андріївський узвіз, 2-Б. Після піврічної перерви знову відкриті для відвідувань постійна — оновлена і розширена — експозиція і виставкова зала, в якій проходять змінні історико-документальні та художні виставки. (Зазначимо, що з моменту відкриття виставкової зали музею в 1996 році виставок в ньому пройшло вже 30. Лейтмотивом цих експозицій був Київ в творчості класиків українського мистецтва та сучасних майстрів).
Не встиг музей улаштуватися на новому місці як йому знову загрожує небезпека залишитися без даху над головою. Адміністрація Подільського району міста Києва має намір заснувати на підпорядкованій музеєві території паралельну структуру — Музей Подільського району, причому як підприємство, підлегле Подільському УЖГ. А все так добре починалося... Навколо музею згуртувалися друзі, з'явилися відвідувачі, які приходили сюди щотижня, вибираючись на недільну сімейну прогулянку. У книгу відгуків писали вірші та освідчення в коханні. Але, зрозуміло, для наших керівних мужів це несуттєво.
Виходить, в цій державі навіть благодіяння має зворотну силу?
Невже ті, хто стоїть зараз при владі, настільки безсилі, що навіть для того, аби попасти в історію, змушені використовувати службовий вхід?!
ДОВIДКА «Дня»
1988 рік — створено літературно- пошуковий клуб «Майстер». У будинку М. Булгакова на Андріївському узвозі, 13 відкрито виставку «Київ Михайла Булгакова». Наступного року там само — виставка «Михайло Булгаков і роман «Біла гвардія». Виселення, пошук нового приміщення (причина — Будинок Булгакова став державним музеєм), переїзд у флігель будинку №13. Відкриття виставки «Панове гімназисти» (про історію Київської 1-ї Олександрівської гімназії). Виселення, пошук нового приміщення.
1990 рік — переїзд на Андріївський узвіз, 22-Б. Відкриття Музею однієї вулиці, потім — виставочної зали при ньому.
1996 рік — будинок № 22-Б, відселений спеціально для розширення музею, виставлено районною владою на аукціон (термін орендного договору з музеєм на той момент ще не закінчився).
1997 — 1998 роки — ремонт у новому приміщенні, яке є комунальною власністю Подільського району, наданому в оренду на 15 років завдяки втручанню Л. Кравчука і серії сюжетів на українському телебаченні.
Грудень 1998 року — переселення в нове приміщення за адресою Андріївський узвіз, 2-Б.
Січень 1999 року — відкриття першої зали постійної експозиції Музею однієї вулиці.
Липень 1999 року — керівництво Музею однієї вулиці ознайомлено з проектом рішення адміністрації Подільського району м. Києва, згідно з яким на площі, де розташовано музей, передбачається створення районного Музею Подолу, підлеглого УЖГ Подільського району.
Серпень 1999 року — представники культури, науки, духовенства надсилають О. Омельченку і віце-прем'єру В. Смолію листа з проханням зберегти музей.
Чи дочекаються відповіді?
