Більше того, сам він не зі столиці — де все ж таки нові віяння, у тому
числі — й у ставленні до секс-меншин, більш відчутні та розповсюджені,
а з провінції — Луганська.
— Андрію, як ви потрапили на ці Ігри?
— Я досить активно займаюся громадською роботою у нашому геївському
русі в Україні, редагую спеціалізований журнал «Наш мир», тож мене й запросили
взяти участь у культурних та соціальних програмах Ігор. Нині дуже мало
людей з нашої країни можуть дозволити собі поїхати за кордон, щоб узяти
участь у такому заході, тому лише завдяки спеціально створеному при Федерації
ігор фондові для фінансування геївського руху в країнах, що розвиваються,
я дістав змогу поїхати до Амстердама. Там я взяв участь у фестивалі оповідей,
де були представлені особисті життєві історії людей з різних куточків земної
кулі про те, з якими складнощами та проблемами їм доводилося стикатися
на шляху до визнання суспільством.
— Отже, як я розумію, спортивні змагання не були головною метою проведення
цих Ігор?
— Спортивні змагання були основою програми, що була також дуже насичена
різноманітними культурними заходами, які разом із спортом мали допомогти
знайти спільну мову й спілкуватися нею протягом усіх Ігор майже 15 тисячам
учасників із 88 країн світу.
— До питання про становище секс-меншин в Україні. Навіть за кордоном,
де їхнім представникам живеться набагато вільніше, ніж у нас, вони, щоб
полегшити своє існування, оселяються у великих містах, таких, як Сан-Франциско,
Лос-Анджелес, Амстердам, де легше загубитися у натовпі. А як вам живеться
у порівняно провінційному Луганську?
— Це дуже залежить від конкретної людини та її вміння створити навколо
себе терпиму й дружню атмосферу. Мені було важко відкритися своїм батькам
та близьким, заявити про те, що я гей. Та все ж таки я зважився на цей
крок. Кілька років було важко, але найважче вже позаду. Я просто намагався
своїм дружнім ставленням довести їм своє право на існування таким у цьому
світі. Так, я інший. Але ніхто не знає, чому я інший. І хоча я кохаю дещо
інакше, від цього мої почуття не є гіршими. Отож, хоч і важко, але в Луганську
мені вдається бути тим, ким я є. Набагато важче бути іншим у багатьох дрібніших
містах і селах України, де суспільна упередженість набагато сильніша. І
саме там зізнання у своїй іншості або, що набагато гірше, примусове «викриття»
можуть мати сумні наслідки.
— Наступні Гей-ігри відбудуться 2002 року в Сіднеї. А чи вистачило б
у вас фантазії уявити собі проведення подібного заходу в Україні?
— Голландці доклали чимало зусиль, аби вибороти право провести у себе
захід такого масштабу, і не прорахувалися: лише до міської казни Амстердама
надійшло 75 мільйонів чистого прибутку від проведених заходів, не кажучи
вже про прибутки авіакомпанії KLM — генерального перевізника та спонсора
Ігор. Можливо колись, але не в найближчому майбутньому, такі ігри відбудуться
і в нас. Утім, на моє запитання, що б він сказав своєму київському колезі
з приводу можливого проведення такого заходу, мер Амстердама відповів,
що він перш за все є діловою людиною, і не став би проводити будь-яких
заходів, наперед знаючи про їхню збитковість.
— А з якими словами ви особисто хотіли б звернутися до читача, який
тепер читає ці рядки?
— Україна — велика держава. І коли зважити на оцінки вчених, що геї
та лесбіянки складають приблизно п’ять відсотків населення, то це майже
населення нашої столиці. Наше суспільство декларує своє прагнення бути
відкритим суспільством, а це означає, що ми повинні бути відкритими до
всіх, адже всі люди — білі, чорні, рожеві чи голубі — мають право жити
на цій планеті, і повинні вони жити разом і в злагоді. Я впевнений, що
гірші часи нашого суспільства вже позаду, і воно вже дозріло до толерантності.
№179 19.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
