Через рік після того, як пішов од дорогої і дуже красивої
своєї дружини, котра якщо не має рації, то треба просити в неї пробачення
(так, подейкують, кажуть французи), нарешті відновив прийнятний стан речей.
У мене завжди приготовано сніданок, а тим паче — вечеря. Кричати на себе
через це не доводиться. Усе випране, випрасуване, зашите. Калюжа у ванній
(абсолютно, проте, випадково) не промокається моєю сорочкою чи штаньми.
Ніхто не біжить з усіх ніг вимикати мого старенького програвача, коли я
вирішую іноді послухати музику. Зрештою, вимогливий тембр не питає, чому
я займаюся кікбоксингом, а не їжджу на джипі, як яйцеголові ужгородські
магнати, котрі одержали спадщину від предків і настанови від різних «півнів»
у зоні.
І абсолютно безкарно після куховарства і зашивання всіх можливих шкарпеток
я пишу вірші на зворотному боці своїх вічних статей для тлінного кошика
знайомого гуру Панкеєва.
Хоча став, у першу чергу, не поетом, а феміністом.
Самотній, я дивлюся на зоряне небо і прошу кожного вечора:
— Не заважайте мені бути жінкою в чоловічій оболонці. Дозвольте залишатися
маленьким і непомітним, без докору в чийсь бік усе на світі зашивати, чистити,
варити, пекти. Адже це таке щастя, коли все на своїх місцях і є плодом
твого особистого, а не підневільного парного фігурного ширяння по життю.
...Отримавши тільки перші навички фемінізму, я розумію, наскільки він
приємний Соломії Павличко, яка роками окутувала його солодкавим фіміамом.
