Радник Президента
України, професор Анатолій Гальчинський у статті «Нові акценти макроекономічних
реформ» («День», 4 червня 1998 р.) пропонує змінити акценти макроекономічної
політики, яка здійснюється з жовтня 1994 р. Альтернативи цьому курсу, на
його думку, не було. Однак вказується й на те, що механізм «низька інфляція—зростання
виробництва» не спрацював. І це дійсно так. Економіка України занепадає,
спотворюється її структура, деградують галузі, що мають працювати на задоволення
потреб людей.
В Україні передумови для запровадження методів шокової терапії, що є
адекватними ліберальній моделі економічного розвитку, були неприйнятними
в силу високомонополізованої економіки, надмірного централізму, антиринкової
свідомості тощо. Однак у середині 1993 р. полеміка про шляхи переходу до
ринкової економіки (шокової терапії чи поступового просування) закінчилася
на користь першої.
В умовах, коли країна прискореними темпами втягувалася в глибоку фінансову
кризу, було обрано варіант, який стратегічно будувався на неминучості використання
відкритої інфляції.
Вважалося, що разом із заходами щодо підвищення вартості кредитів така
політика дозволить у відносно короткий термін (5—7 місяців) збільшити збалансованість
товарно-грошового обігу, призведе до згортання неефективних підприємств.
Монетаризм, який відображає економічну філософію неолібералізму, передбачає
збільшення додаткових джерел фінансування шляхом стимулювання приватних
заощаджень відповідною податковою політикою. Остання в Україні — немонетарного
спрямування, а отже немає й критичної маси приватних заощаджень.
Складовою успіху реформ, як свідчить світовий довід, є політична послідовність
владних структур. Так, у Китаї не засуджували стару систему, не проголошували
анафему чому-небудь відмінному від неї. Разом з тим поступово здійснювали
корекцію мети та, відповідно, політичну ідеологію.
Уряд Китаю спочатку лібералізував одну-дві сфери економіки, а потім
переходив до інших, не втрачаючи при цьому адміністративного контролю над
напрямками реформи та зберігаючи поступовий характер змін. Це дозволяло
знаходити на тій чи іншій стадії реформ найбільш оптимальні моделі господарювання,
які, з одного боку, стимулювали ініціативу підприємницької діяльності,
а з другого — дозволяли державі активно впливати на економічні процеси.
На жаль, досвід Китаю в Україні було проігноровано. На той час вже було
доведено, що жодна країна, яка стала на шлях незалежності та розбудови
власної держави, ніколи не досягала успіхів, копіюючи чужі досягнення.
Навпаки, Японія, Німеччина, нові індустріальні держави спиралися на власну
економічну специфіку, історичні традиції, генетичне коріння, культуру.
Програма ринкових перетворень у нашій країні здійснювалася безсистемно
та непослідовно. Якщо раніше всі інтереси підпорядковувалися одному — суспільному,
то з початком ринкових трансформацій насаджується діаметральний підхід
— підпорядкувати всю їх сукупність інтересам людини. У такому разі змінюється
суб’єкт, а насильство (підпорядкування) залишається. Час вже усвідомити,
що сучасне суспільство можна побудувати лише на поєднанні інтересів.
Багато економістів працюють лише на макроекономічному рівні, вказуючи,
що уряди можуть контролювати темпи зростання «через макроекономічні заходи»
— відсоткові ставки, податки, дефіцит бюджету. Акцентує на цьому увагу
і А.Гальчинський.
Однак, ВВП (рівнем якого характеризується стан народного господарства)
відтворює не ринкові, а натуральні відносини. Не викликає сумнівів, що
макроекономічні заходи конче потрібні, вони матимуть значний вплив на економіку,
але їх недостатньо.
Роберт Дж. Семюелсон («Вашингтон Пост», 26 березня 1997 р.) пише: «Виходячи
із стандартів макроекономічних показників, економіка Японії мала б переживати
злет. Відсоткові ставки? В Японії вони низькі. Ставки державних річних
облігацій дорівнюють тут 2,5%, тоді як у США вони становлять приблизно
6,5%».
Нині дослідники вважають головною причиною, що стримує економічне зростання
в Японії, — зниження купівельної спроможності населення. Японці майже 17%
свого чистого доходу витрачають на продукти харчування (американці — лише
11%).
Якщо ми хочемо жити за вимогами об’єктивних економічних законів, то
треба керуватись тим, що велика купівельна спроможність населення — могутній
фактор економічного зростання.
Його можна досягти шляхом підвищення мінімальної заробітної плати, яка
сьогодні набагато відстає від максимальної. Справа не лише у величині розриву.
В країні надзвичайно багато бідних людей. Як їм допомогти? Якщо заморозити
податки на рівні 35—40% (сьогодні вони становлять до 80%), звільнити від
податків капіталовкладення в обладнання підприємств, встановити процентну
ставку на рівні, який би дозволяв підприємствам брати кредити, необхідні
для забезпечення оборотного капіталу і придбання техніки.
Чільне місце у забезпеченні виходу економіки з кризи має посісти держава.
Концепція зменшення ролі держави в процесі реформування постсоціалістичного
суспільства, звуження її лише до вироблення «правил гри» виявилася хибною.
Політика, що здійснюється в Україні, призвела до втрати довіри до всіх
гілок влади більшості людей, які постраждали від соціально-економічної
кризи. Це викликає у них ностальгію за старими часами та режимом. Неважко
спрогнозувати соціальний вибух, якщо відомо, що населення в країні стрімко
старіє і виникає необхідність закривати підприємства, в тому числі й шахти,
якщо держава не проведе політико-економічні акції, пов’язані з соціальною
підтримкою великих груп людей і їх переміщенням до нових секторів економіки.
Отже, Україні необхідно корегувати економічну політику. Вона повинна
спиратися на інтереси всіх членів суспільства, а не суб’єктів кримінальної
економіки та чиновників, визначати реальні цілі та використовувати адекватні
їм шляхи, методи, інструменти. Побудована на таких принципах політика дістане
підтримку з боку багатьох верств населення, зрушить величезні сили нашого
суспільства, сприятиме відродженню економічної та духовної могутності країни.
