Уявити Тараса Шевченка в дготі (національне чоловіче вбрання індійців) - однаково, що Тагора - у вишиванці. У буквальному розумінні таке перевдягання цілковито абсурдне. Але як метафора - чом би й ні? Між іншим, коли індійці заходилися перекладати Шевченка котроюсь із багатьох своїх мов, першою жертвою адаптаторів стала "Катерина": як з'ясувалося, історії, подібні до Катриної, трапляються з індійськими дівчатами чи не частіше, аніж на благословенній Україні часів Шевченка. А ми про Індію - екзотика! Потрапивши в полон кіплінгівської формули про Схід та Захід, категорично відмовляємося бачити подібне там, де воно є й уперто шукаємо його на Заході, посеред холоду всуціль раціоналістичних парижів і берлінів.
"Аркодужне перевисання" завжди було притаманне українським письменникам, і то не лише Павлові Тичині, який шукав душевного прихистку в мотивах східних піїтів, у тому числі - Тагорових. У 30-х роках взагалі популярність Тагора в Україні сягла апогею. Мотив зацікавлення лірикою великого індійця стисло й афористично висловив Євген Плужник: "Доле людська, яка чудна ти: на сторінках чужого твору правду свою шукати! Але "все йде, все минає", мода на Тагора, здавалося, минулася незворотно. Проте - лише позірно.
Апокаліптичні часи примушують звертатися до незамулених джерел мудрості й душевного спокою. Для багатьох наших сучасників таким джерелом стала найдавніша індійська філософія, письмово засвідчена в знаменитих "Ведах". Тому видання поважного тому вибраних творів Рабіндраната Тагора, закоріненого у ведичну традицію, стало дуже на часі. Не можна сказати, що індійського поета, композитора, художника й філософа українською не перекладали ніколи: виходили його збірки. Проте то були переважно тоненькі книжечки. І от - видавництво "Основи" спромоглося видати солідний том, куди увійшли Тагорові поезії й проза. Більшість перекладів належать перу Віктора Батюка, українського дипломата й письменника, який, на жаль, нещодавно загинув у автокатастрофі. Тому вітання приймав за нього син-студент. Віктор Батюк ще в студентські роки захопився мовою бенгалі, бо мріяв читати в оригіналі Рабіндраната Тагора. Прочитав та ще й з нами своїми прочитаннями поділився. Про подібність світосприйняття українців і бенгальців уже говорилося. Але нині, до речі й не до речі, підкреслюється спільність походження наших народів, яке виводиться з подібності санскриту й української мови. Часто-густо такі "наукові" твердження більше скидаються на спекуляції, котрі нічого, крім співчутливої посмішки, не викликають.
У всьому треба знати міру. Будучи невиправним скептиком, я лише хихикнула в рукав, коли на презентації книги Тагора знайомий доктор філософії, чоловік тверезий і раціональний, раптом почав говорити про подібність української та індійської ментальностей. Щоправда, він тут-таки зауважив і разючу різницю між нами. Ця різниця, на його думку, полягає в ставленні до кохання. "В Індії, - казав Євген Бистрицький, - дуже прагматично ставляться до кохання. Ніхто там від зневаженого кохання не топиться. Ми, європейці, "прочитавши "Кама-сутру", вважаємо її культом тілесної любові, а насправді це звичайний підручник"...
Творчість Рабіндраната Тагора тезу українського філософа водночас підтверджує й спростовує. Так, у його поезіях, як і в прозі, любов оспівується як почуття найсолодше й найтрагічніше, що цілком вкладається в рамки ранньої й сучасної європейської чи й азіатської традиції. Але не знайдеш тут індійських Кармен чи Манон Леско. Героїні Тагора - жінки зазвичай сильні, навіть коли їх зневажають. Тагорова покритка, на відміну від Шевченкової, не топиться в ополонці, а стає повією. Теж спосіб заробляти гроші. Аби не пропасти з голоду.
Тагор зображає жінку співчутливо і з великою любов'ю, тим самим порушуючи індійську традицію вважати народження дівчинки лихом. Можливо, саме завдяки великому бенгальському письменникові, його фантастичному впливові на уми й душі сучасників, прем'єр-міністром незалежної Індії стала Індіра Ганді, як у Пакистані згодом - Беназір Бхутто. Ми, українці, поки що про таке й не мріємо. Може, бракувало нам "цивілізаторів" на зразок англійців, які, попри мовчазний чи збройний спротив індійських автохтонів усе-таки зуміли прищепити їм смак до європейської науки й звичаїв. При цьому зауважимо, що на правічні обряди й традиції колонізатори не зазіхали. Пенджабець або бенгалець, отримавши блискучу освіту десь у Лондоні, змінювалися чисто зовні - замість дготі надягали європейський костюм, і на цьому подібність до "сахіба", себто пана, закінчувалася. Тисячолітню традицію ведичного виховання не могли зруйнувати ніякі чужорідні впливи. Тагор, надзвичайно широко обдарований й різноманітно освічений, без перебільшення - універсальний Тагор, залишився бенгальцем, і саме цим справив величезний вплив на всю індійську культуру й науку.
Покійний Віктор Батюк, натягуючи на Тагора вишиванку, зумів зберегти його національну своєрідність: попри орнаментальну подібність, на сторінках нової книги перекладів блукає невпокорений дух екзотичної й езотеричної Індії. Яуссівський "горизонт сподівань" уже вкотре розширюється.
Мій знайомий літератор під час роботи над есеєм про Тараса Шевченка намагався знайти аналогію українській традиції стригти й виганяти з хати покритку. У західноєвропейських культурах, куди ми нині прагнемо інтегруватися, він нічого такого не знайшов. А звернути погляд на Схід не здогадався (ми ж таки - європейці!). Тимчасом саме в Індії подібний звичай був, а подекуди побутує й нині. Отже, треба просто знати, де шукати. Книга Рабіндраната Тагора якось дуже просто й ненав'язливо демонструє нам наші власні корені. І вже чомусь не хихикається в кулак, коли чуєш про спільне походження українців та індійців. "Шлях аріїв" розвернемо назад, на Схід?
