Кажуть, гори змінюють людей... Ніколи не розуміла, що ж саме вони можуть змінити, доки не побувала у Карпатах. До цієї мандрівки я уявляла, що гори можуть зробити людину сильнішою фізично, витривалішою... Але цього зі мною не сталося. Сталося дещо геть інше...
Дорога на Говерлу, та й спуск з неї, виявилися важчими, ніж я собі уявляла. До того ж через бурю і туман довелося повертатися, тож за два дні нам з друзями довелося двічі «підкорити» цю гору. Але чи «підкорити»?
Через перевтому я не бачила ні краси, ні величі навколо... Говерла не підкорилася мені й не показала своїх скарбів. Так мені тоді здавалося. Пригнічена і стомлена, я пленталася з друзями на місце нашої попередньої стоянки, що була неподалік від літнього помешкання пастухів.
Доки друзі ставили намети, пастухи впустили мене до свого житла. Я присіла відпочити і поринула у якийсь напівсон. Вечоріло. Крізь прочинені двері лилося лише вогке туманне світло. Натомість всередині було дуже темно і тепло. І ось у своєму напівсні я почула музику, відкрила очі й побачила, що один із пастухів стоїть у прямокутнику дверей, на цій межі світла і тіні, та грає на сопілці. У цей момент я й змінилася безповоротно. Уся краса і непідкореність гір навалилася на мене у своїй величі. Пейзажі, повітря, каміння, чорниці й вогкі трави — усе постало переді мною суцільною всеохопною красою. Я просто відкрила очі.
