Живі дискусії — постійна практика «Дня» під час регіональних візитів. Донбас збагатив живу історію нашого видання на дві змістовні розмови зі студентами та викладачами двох провідних вишів — майбутніми міжнародними економістами та журналістами. Тематика обговорень була широкою — від європейських цінностей та історичної пам’яті народу до самоповаги журналістів. Рецепти інтеграції в розумне середовище головний редактор шукала разом із молоддю. Проте на цьому дні «Дня» в Донецьку не закінчилися: в просторих залах «АртДонбасу» до 25 березня триває Фотовиставка «Дня», а цього понеділка відбувся організований «Днем» круглий стіл «Місто майбутнього — місто комфорту. «День» і Донецьк проектують», присвячений шляхам і можливості формування міського середовища Донецька, відкритого й затишного для всіх його мешканців.
Про його перебіг і висновки ми повідомимо пізніше, а наразі пропонуємо читачам найцікавіші фрагменти спілкування головного редактора «Дня» з донецькою молоддю.
Олександра ЧОРНОВА, студентка ІІІ курсу кафедри журналістики філологічного факультету ДонНУ:
— У одному зі своїх відеомайстер-класів на «Телекритиці» ви сказали: «Добра історична освіта — це не лише стимул для власного розвитку, а й антивірусна програма». Проте, як ви знаєте, сьогодні навіть ця програма не в змозі повністю вберегти людину від інформаційного та ідеологічного спаму. Які ще мають бути процеси та програми для пошуку нашого коріння, своєї автентичності?
Лариса ІВШИНА: — Зараз на людину всюди щось впливає. Але «захищатися» можна, зокрема, й краєзнавством — близькою до людини історією. Коли в четвертому класі я побувала в Колодяжному, на мене магічне враження справила «Лісова пісня» Лесі Українки. Мене не потрібно було переконувати, що це наш класик, якого треба знати. Я полюбила Лесю Українку від усієї душі. Її творчість стала для мене добрим щепленням правильної, інтелектуальної, легкої української мови. Чи, наприклад, у сьомому класі за найкраще написаний твір моя вчителька публічно нагородила мене своєрідною відзнакою — значком. Це стимулює. Ви можете запровадити власні нагороди за гарні вчинки, і це будуть ваші внутрішні чесні корпоративні відзнаки. Це розумна педагогіка невеликих середовищ. Окрім того, — живі зустрічі, усна історія, родинна пам’ять. У нас в країні є цілі покоління невислуханих людей.
Насправді журналістика повинна бути громадською. Я завжди закликаю істориків і журналістів не лише сидіти в аудиторіях, а записувати, створювати усну історію. Наприклад, донецький проект «Просто люди» надзвичайно важливий: люди виходять зі своїм голосом, їх чують, і вони себе бачать, а це зміцнює всю «кореневу систему». В газеті «День» ми хочемо розробити мультимедійний проект, у якому «транслюватимемо» нашу природу. Бо хочеться, щоб навіть тварини й природа допомагали людям швидше «прийти до тями».
Юлія ЖБАНКОВА, студентка спеціальності «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності» ДонДУУ:
— Ви говорили про те, що зараз ЗМІ відіграють дуже важливу роль у формуванні національної свідомості. Якою ви бачите роль газети «День» у цьому процесі? Чи є проекти, чи, можливо, ви плануєте такі, які б донесли до звичайних громадян розуміння, що таке взагалі євроінтеграція?
Л. І.: — Ми виступаємо тут як партнери і як союзники, бо ми — співгромадяни. Усі наші книжки з серії «Бібліотека газети «День» про те, що ми — Європа. Якщо ви самі в це вірите, якщо хочете бути справжніми громадянами. Існує багато міфів, незнання, інертність та пасивність. Для того, щоб все це «пробити», ми й постачаємо «патрони» «Бронебійної публіцистики». У мене давно був задум відкрити сайт «Європа», щоб зібрати якомога більше якісної інформації та показати нашу історію «в картинках». На реалізацію цього ми зараз шукаємо грант і волонтерів. Адже це дуже велика й копітка робота. Наразі ми вже маємо сайт «Україна Incognita», який фактично теж про повернення в Європу.
Модель європейської спільноти — це цінність особистості та прав людини. Сьогодні варто робити все для того, щоб асоціація з Євросоюзом відбулась. Але не треба сподіватися, що після цього «посиплються калачі з неба». Ніхто нічого не дасть. Цей шлях болісний і важкий. Європа його пройшла не автоматично, а через тривалу боротьбу суспільства. І якраз молодше покоління повинно бути головним промоутером України на цьому шляху. Сьогоднішній світ багатовимірний. Треба, щоб людина мала свою можливість та здійснювала її. Так будувалася Європа. І за це в Україні говорить тисячолітнє магдебурзьке право. Бо міста, які його мали, були старовинними центрами «Європейського Союзу» того часу. Але на кордоні з Росією ці міста зникали... І починався інший простір, за іншими «правилами».
Людмила БАТЧЕНКО, професор, завідувачка кафедри менеджменту зовнішньоекономічної діяльності ДонДУУ:
— Я хотіла б наголосити на тому, що в нашому університеті та в Україні вперше було відкрито спеціалізацію «Європейський менеджмент зовнішньоекономічної діяльності». У рамках цієї магістерської програми ми здобули три гранти Жана Моне, відкритий Центр досконалості Жана Моне в ДонДУУ. Ми обов’язково завітаємо на вашу сторінку, бо ви знайшли в нас партнерів. На мою думку, якщо необхідно, саме цю категорію магістрів можна використати в питанні євроінтеграції.
Л. І.: — Дуже важливо поєднувати професійну діяльність із гуманітарним розвитком. Минулого року ми здійснили чотири цікаві проекти з Київським міжнародним інститутом менеджменту (МІМом). Я зустрічалася з людьми, які здобувають другу освіту. Ми назвали це «Сезони «Дня» в МІМі». Така співпраця важлива, адже, з одного боку, ми відтворюємо суспільні настрої, а з другого — маємо формувати майбутнє. У людях «сидять» багато затверділих догм. Суспільний діалог у різних середовищах треба починати з дуже раннього віку. Останнім часом молоде покоління більш охоче бере участь у житті своєї громади та країни. Вважається, що найбільш активними в цьому є молоді люди із Західної та Центральної України. Але ви навіть не уявляєте, яку ціну має голос молоді саме Донбасу! Коли світ чує його, він каже: «Україна може дихати синхронно, в неї вже немає дихотомії. Вона дихає, як повноцінний організм, — двома легенями». Сьогодні це варто демонструвати. Тому мені хотілося б запитати: які страхи сьогодні є в донецьких молодих людей? Чому вони бояться Європи?
О. Ч.: — Гадаю, найбільший страх — це те, що вони (європейці. — Ред.) не сприймають нас серйозно, не зважають на нашу історію. У зв’язку з цим у мене запитання: як же навчитися користуватися своєю історією? Та не на глобальному рівні, а на прикладі студента, який просто веде бесіду з громадянином якоїсь європейської країни. Як цій маленькій людині коротко донести величність своєї країни?
Л. І.: — Насправді, коли вони до нас приїздять, то що ми їм показуємо, про що розповідаємо? Чи розповідаємо про те, чим пишаємося, чи знаємо наші «козирі»? До прикладу, на твердження «від Богдана до Івана не було гетьмана» український історик Валерій Степанков відповів: «А Дорошенко?». Якби козаки не мали видатних керівників, вони не змогли б утримувати величезну територію за таких складних обставин. Утім, штампів і щодо цих історичних подій суспільство позбувається нелегко. Сучасні дослідники можуть давати нам «живу воду».
Наша історія потребує найкращих промоутерів. Ми повинні вчасно зрозуміти, як говорити, з ким говорити, про що говорити, де конкурувати, а де бути дружньо налаштованими. У книжці «Сила м’якого знака» я говорю, що наша центральна влада також інколи не може говорити так, як могла б собі дозволити в умовах сильної економіки та нормального суспільства. У нас купа проблем, тому ми вічно мусимо знижувати пафос своїх промов. Звісно, ми маємо про що розповідати, але спочатку повинні здобути певну позицію, «пеньочок», з якого це буде почуто. Паралельно з європейською інтеграцією ми маємо провести внутрішньоукраїнську. Мусимо виробити відчуття глибини та важливості своєї історії, яке формує нашу картину світу. І це саме те, чим займається «День» у своїх проектах, — на шпальтах газети, світлинах фотовиставок, під час зустрічей у різних регіонах і середовищах. Ми пишемо про нашу історію, говоримо про нашу велич, ми впевнені у своїй національній позиції.
Учора до мене підійшла дівчина і запитала: що є у тій Європі хорошого? Чому нам варто туди йти? Адже історично вони постійно на нас нападали, там до нас погано ставляться... Передусім я сказала їй: а чому ви не запитали про це відверто під час публічної дискусії? Варто ділитися своїми сумнівами і говорити про них, якщо ти щиро вважаєш це правильним. Це і є справжній діалог — відвертий обмін думками, а не підлаштування своїх запитань під точку зору гостя. Але добре, що вона все ж підійшла і поділилася. Проте я не стала її переконувати, лише згадала один штрих. Якось, перебуваючи в Німеччині, я відвідала палац короля Фрідріха, історія якого має дуже цікавий і прикметний епізод. Королю Прусії Фрідріху ІІ (1712—1786, правив з 1740 року) сподобалася ділянка землі, що належала якомусь мірошнику. Вона була дуже мальовнича і межувала з королівським палацом. Фрідріх мав плани на цю землю. Проте мірошник категорично відмовив монарху (до речі, одному з наймогутніших правителів Європи того часу!) щодо своєї землі — навіть за дуже великі гроші, які йому запропонували. Як вчинив Фрідріх? Він рішуче не схотів забирати бажану землю силою, бо це вже було ознакою «дурного тону» (історія відбувалась 1776 року), а натомість звернувся до Високого Суду Прусії. І суд ухвалив рішення на користь мірошника. Король офіційно оголосив, що виконає цю ухвалу. І виконав. Король «посунувся»! Уявіть собі таку модель в нашій ситуації: коли до вас приходять із проханням віддати землю, а ви скажете: я не хочу... Коли це стане можливим у нашій країні, це і буде євроінтеграція. Адже це — верховенство права. Той світ, з якого ми виходимо, цього давно не знав. Колись італійський посол сказав мені: «Останній мудрий король був Ярослав Мудрий». Я йому відповіла: «Чудово, адже ви знаєте, що він був саме наш». Цього року ми вирішили святкувати рік князя Володимира Мономаха, адже саме він був могутнім правителем Київської Русі, і у своєму «Повчанні дітям» виступав за немислиму для європейського та азійського Середньовіччя відмову від смертної кари. Але більшість наших журналістів цього навіть не помітили. Це ще одне свідчення того, що нам треба навчитися користуватися своєю історією.
Ми втратили багато часу. І якщо ми цього не зробимо зараз, то наслідки будуть просто драматичні. Ще не завершилася успіхом ідея побудови своєї держави. І саме зараз і навіть в таких умовах вона вимагає, щоб уже було прийнято розумний план дій. Є покоління, на яке припадає тяжкий вибір. Зараз це покоління — ви. Ваше майбутнє — нині. Поодинці «розсипатися» не вдасться, треба разом осмислено думати про майбутнє. Тоді далі нас чекає осмислене життя.
Юлія АНДРІЄНКО, студентка ІІ курсу спеціальності «Журналістика» філологічного факультету ДонНУ:
— Розглядаючи «Інтелектуальну карту України» (на сайті «Україна Incognita». — Авт.), побачила, що на Донецькій області немає жодної плашки. Натомість Західна Україна вся усіяна позначками. Як ви гадаєте, із чим це пов’язано?
Л. І.: — Це питання і до вас. Я схильна думати, що наша країна нерівномірно зруйнована і нерівномірно збережена. Тому просто потрібно вкладати більше любові, тепла, розігрівати та заохочувати суспільство. Але не тільки це. Інколи мені здається, що Донбас «заколисаний» сам собою. Коли ми почали друкуватися в Донецьку, то взяли такий курс, який потім місцеві журналісти та активісти назвали «ребрендингом Донбасу». Ми зрозуміли, що для Донбасу і для Донецька зокрема потрібен пошук правильної мови. І навіть під час спілкування зі студентами Донецького державного університету управління (Зустріч відбулася за день до конференції в ДонНУ. — Ред.) було відчутно, що переосмислення цінностей потроху починається. Донбас думає. Думає над чимось своїм — дуже важливим. Хтось сказав, що процес думання — це найбільш самотня робота. Маю надію, що Донбас зараз у процесі цього переосмислення. Можливо, дійде час до говоріння, і тоді зазвучить нова мова...
Якщо ви знаєте, що в Донбасі є такі величезні багатства, про які варто говорити і які варто показувати, — долучайтеся, внесіть у нашу «Інтелектуальну карту» своє місто, свою вулицю. Впишіть історію своєї родини в «Сімейний альбом України». Таким чином ви станете нашим партнером по небайдужості. Прапорців на нашому сайті буде більше. Країна мусить прокидатися від летаргічного сну.
Олена ЗАШКО, студентка ІІ курсу спеціальності «Журналістика» філологічного факультету ДонНУ:
— Моя бабуся живе сама, і вона зовсім не дивиться телевізор. Я запитую в неї — чому, а вона відповідає: «От подивишся новини, і жити не хочеться». Як зробити так, щоб люди вмикали телевізор не задля якихось серіалів, а для якісних новин?
Л.І.: — Інколи мені здається, що сьогодні журналістам мало є про що поговорити із власним народом. Тому беруть те, що в радянський час називалося «хроніка катастроф». Коли я давала інтерв’ю газеті «Донбас», я говорила про різні речі, наприклад, що сьогодні боротьба йде не тільки за нафту і газ, але й за місце в історії. Але їм сподобалась фраза: «Треба перестати дубасити одне одного по голові хронікою катастроф». Просто взяти зведення Міністерства внутрішніх справ і друкувати або показувати їх — це є лінива журналістика.. Безумовно, журналістика має бути в дії, і звісно, вона присутня там, де є війни, катастрофи, конфлікти. Але якщо про це говорити постійно, порушуються пропорції світу. Багато чого є важливого поза нашою країною, з чого інколи варто починати випуск новин. Але для цього потрібно розуміння національних інтересів, культури, освіти... Колись наш прем’єр співчутливо сказав, що наш телеканал «Культура» не має такого фінансування, як наприклад, російський. Так, це правда, нашій культурі потрібне хороше фінансування. І попри скромні можливості нашого телеканалу, там теж є що подивитися. Прекрасний архів, прекрасні концерти та вистави. Але це треба показувати. Можливо, вашій бабусі було б цікаво саме це. Можливо, вона пам’ятає цей час. До речі, зруйноване дротове радіо. А багато людей звикли до театру біля мікрофону. Так, всі знають великого Богдана Ступку, але він був великий і до кіно. Він грав у неперевершених виставах. Я завжди кажу, що наша журналістика обділила своїх співвітчизників. Великі люди пішли з життя, не залишивши за собою жодного архіву. Умовно кажучи, якісь третьосортні політики, та й не тільки політики, тримають ефір. І все догори ногами. Поставити «світ» на ноги — завдання саме журналістів. Треба створювати здорові альтернативи, різноманітні платформи в Інтернеті, клуби тощо. Потрібно бути партнерами. Хочете бути партнерами, давайте робити разом. Ми щось втілюємо, а ви робите кроки назустріч. Це потрібно для оздоровлення журналістики.
Нам потрібно зміцнювати ноосферу, розумний простір, через усі можливі форми: Twitter, Facebook тощо. Але ніколи не варто полишати живого спілкування. Нашому суспільству потрібно допомагати через допомогу собі, через особистісні, родинні знання. Все це варто брати та аналізувати. І я переконана, що ви посунете українську журналістику на кращі позиції...
Підготували Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День», Донецьк; Олександра ЧОРНОВА, Донецьк
ВРАЖЕННЯ
Юлія АНДРІЄНКО, студентка II курсу спеціальності «Журналістика» філологічного факультету ДонНУ:
— Ми хронічно невдоволені життям. Часом такий діагноз хочеться поставити нашому суспільству. Але передусім собі. Ми як некохана дружина, що звикла до того, що її вічно принижує і ображає власний чоловік. Нас переконують, що серед безлічі сучасних мас-медіа, бурхливого потоку інформації, складно залишитися собою і при цьому не втратити аудиторію. Нас лякають, що, пропонуючи «піплу» незвичну їжу, яка орієнтується на естетичний смак гурмана, ми ризикуємо залишитися без аудиторії. Мовляв, вона може віддати перевагу тільки фаст-фуду з Макдональдсу. «День» пропонує інше меню. Читач видання звик харчуватися натуральною, здоровою їжею. Повертаючись до образу некоханої жінки, мимоволі порівнюєш із нею Україну. Вона невпевнена, боязка і навіть не насмілюється подивитися в дзеркало, щоб переконатися в протилежному. Але вона прекрасна, люди її талановиті та працелюбні, культура — жива, а історія — багатюща. Таким дзеркалом для нас і є газета «День». І тільки змінивши власне бачення себе, пізнавши свою суть, можна думати про партнера, який здатний гідно оцінити нас. Тоді і приводів до хронічного невдоволення життям не залишиться.
Інеса АРТАМОНОВА, завідувачка кафедри журналістики ДонНУ:
— Ми дуже раді, що відбулася зустріч із головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною. Адже сьогодні «День» — це дійсно унікальне якісне конвергентне медіа, яких в Україні дуже мало. Хочу зазначити, що ми завжди використовуємо видання у робочому процесі. Наші діти складають іспити, пишуть курсові роботи. І в перспективі на базі факультету ми б хотіли організувати дискусійний клуб, де будемо обговорювати книжки «Дня», а також перспективи та проблеми сучасної журналістики.
Аліна КУПЦОВА, студентка III курсу спеціальності «Журналістика» філологічного факультету ДонНУ:
— Це один із тих випадків, коли тебе не давить авторитет гостя, а, навпаки, надихає. Редакція «Дня» робить дуже благородну справу, коли ділиться досвідом із журналістами-початківцями. Адже на цьому етапі нам дуже потрібний орієнтир, точка опори. Газета «День» — це одне з небагатьох якісних українських видань, в якому продуктивно поєднується інформація та аналітика. Формат газети дозволяє кожному, незалежно від інтелектуального рівня чи соціального статусу, задовольнити свої інформаційні потреби. Такою, мабуть, і повинна бути преса ХХI століття. Надзвичайно важливо й те, що «День» дає можливості молодим журналістам для самореалізації. Це одночасно й акт доброї волі й вдалий стратегічний хід, що забезпечить безперебійний потік уже перевірених журналістських кадрів до газети.
Дар’я ДАНИЛІНА, студентка III курсу спеціальності «Журналістика» філологічного факультету ДонНУ:
— Мені було дуже цікаво! Мене захопила колосальна робота головного редактора газети «День» Лариси Івшиної над виданням. За найкращі питання нам запропонували в подарунок обрати для себе книгу із «Бібліотеки «Дня». Я із задоволенням обрала для себе «Силу м’якого знака». Я багато чула про неї, зокрема і в майстер-класі на «Телекритиці» та від подруги, яка за день до зустрічі з Ларисою Олексіївною натхненно розповідала про цю книжку. Я весь час думала: що таке ось в цьому м’якому знаку, чому не інша буква? Тепер думаю, що прочитаю її дуже швидко, а потім передам друзям. Гадаю, багато хто зі студентів відзначить і «Бібліотеку «Дня» та інші проекти, але я не можу не відзначити мову Лариси Олексіївни. Це красива, правильна українська мова, яку на жаль, зараз мало де можна зустріти.
Катерина МАЧКО, студентка III курсу спеціальності «Журналістика» філологічного факультету ДонНУ:
— Атмосфера була такою теплою і дружньою, що залишилося враження, ніби ми сиділи за чашечкою кави і розмовляли про життя. Одразу помітно, що Лариса Олексіївна — природжений журналіст і майстер влучного слова. Вона захопила увагу присутніх, щойно почала говорити. Кожна наступна відповідь на поставлене запитання була чіткою, пізнавальною і цікавою водночас. Кожна фраза змушувала замислитися над важливими речами. Цікаво було дізнатися думку професіонала про сучасне становище українських мас-медіа. Особливо нам, журналістам-початківцям, які роблять перші кроки, «шукаючи» своє місце у великому колообігу інформації.
