Є люди, про яких неможливо говорити в минулому часі. Їхня присутність видима. І слід, який залишили, — помітний. У випадку з Кларою Пилипівною — це передусім її журналістські підходи і цікавість до життя. Насправді вона не належала до жодної з християнських конфесій чи інших релігій. Просто вірила в Бога, знала Його як Любов (від цього, очевидно, була толерантною) і писала з такою обізнаністю, що часто здавалося, мовляв, є парафіянкою тієї чи іншої Церкви. (Православні, римо- і греко-католики її вважали «своєю»). А їй просто було цікаво те, що робить. Сказати, що Клара Пилипівна — людина енциклопедичних знань, то нічого не сказати. Так, вона знала багато. Однак її знання не були «сухими», суто книжковими. Вони обов’язково «розбавлялися» життям.
Пригадую, ми ніколи достеменно не знали, скільки нашій колезі років. Навіть не називали Клару Гудзик людиною літнього віку (а прийшла вона в журналістику після 60-ти). Відчували, що молода душею. Та інтелектом, якому не давала старіти: постійно читала, цікавилася новинами, знайомилася з людьми, подорожувала різними країнами... А втім, краще переконатися самим, прочитавши публікації журналістки на сайті «Дня» aбо книжку «Апокрифи Клари Гудзик», що вийшла 2005 року в рамках нашого бібліотечного проекту.
