Фільм Віталія Манського «Труба» (Чехія — Росія — Німеччина) починається і закінчується на одному і тому ж кадрі: нескінченна снігова рівнина, з якої стирчать укриті майже до верху щогли електропередач. Дурна або комічна повторюваність — одна з властивостей картини.
Задум простий, виконання вражаюче. Знімальна група сіла в машину і проїхала вздовж знаменитого газопроводу Уренгой — Помари — Ужгород і далі — від заполярного Уренгою до карнавального Кельна. Фільм розбито на географічні епізоди, зняті в місцях, де проходить труба; у кожному епізоді свій сюжет, свої герої. Сцени розділені статичними врізками — безлюдні компресорні станції, що гудуть від напруги й які заднім числом хочеться порівняти з розфарбованими залізними нутрощами газового Левіафана.
Три образні мотиви пронизують фільм: власне газ; релігія; тварини.
Хтось приносить кицьок до ветеринара, хтось тримає свиней і корів, хтось возить чорного кошлатого собаку в кабіні вантажівки. Тварини не моляться, не ставлять запитань, просто живуть своїм нехитрим життям, залежним від людей, але при цьому слугують чимось на зразок дзеркала для метушливих двоногих. Коти, що злягаються, роблять маячню комуніста на дрібному провінційному мітингу про зґвалтованих Заходом «дітей, бабусь і дідусів» особливо комічною, так само як і радісний собачка в кабіні вантажівки підкреслює самотність водія-емігранта. Ветеринар в позаштатній лікарні, підлікувавши двох білих кішок, вибухає довгою промовою про тренування собак, побіжно знайшовши анімалістичне порівняння для росіян.
Натомість, релігія і газ римуються швидше іронічно. Дух божий і дух метановий віють де хочуть, але при цьому способи транспортування обумовлюються обставинами: вагон-церква, який прибув для кормління глухого сибірського полустанку під назвою Калач, за комічним ефектом поступається хіба що газовому балону, який несподівано витягують з-під землі після того, як загасили Вічний вогонь, включений на дві години для відправлення ритуалів 9 травня в Мені Чернігівської області.
Взагалі, інфернальний елемент тут позначений так само ж різноманітно, як і художньо точно. Театральність чеського крематорію з його стандартною «Аве Марія» відгукується туманом, який затягнув щогли ЛЕП під закадровий монолог гродненського пенсіонера-дотепника про місця на кладовищі, виконуваний перед майстрами, що прийшли лагодити йому плиту на обшарпаній кухні. Мати говорить синові в Калачі: «Ніч переночували — до смерті ближче», а в іншій російській глушині весь епізод довго і нудно довбають перемерзлу землю ломами, лопатами і сокирами під могилу, тоді як в місцевому Будинку культури не припиняються пісні і танці; іконки на стінах циганського помешкання в Ужгороді так само наївно-яскраві, як і стрічки, що прикрашають придорожній вівтар в Польщі, біля якого моляться місцеві парафіянки.
Всі ці паралелі і лейтмотиви, рими і парафрази зв’язують «Трубу» в єдине, бездоганне ціле — в якому немає героїв і в якому всі герої. Німці, що святкують 30-річча будівництва газопроводу під НДРівські пісні й ненці, що приборкують мобільний телефон у своїй халупі, рівно забавні, але вічне вчора перших настільки ж сумне, як і улов протухлої від газу риби других. Комуністи під Леніним, що вказує на церкву, піп з вагону і чернігівський генерал-відставник з його байкою про 300-кімнатний палац Горбачова в Домініканській республіці такі ж кумедні, як і драматичні. Всі ламають свою трагікомедію, не помічаючи власної зламаності.
Мовчазний літній дядько з собакою, що у фіналі фільму розвозить побутові газові балони веселим, але несмішним Кельном, виявляється не просто мігрантом, а мігрантом російським. Після чого екран засліплює снігом. Це світ, в якому панує труба, — вічний інфернальний шлях, який веде одночасно і вниз, і по замкнутому колу.
Кращу реальність не добудеш з-під землі, не закачаєш в цистерну. Але натомість ту, що є, можна поганяти по трубах, і зробити це досить весело — поки всім не настала одна велика...
***
Віталій Манський — російський кінорежисер українського походження. Народився і прожив 17 років у Львові. Кар’єру кінематографіста зробив в Росії. З 2004 року — художній керівник студії «Вертов. Реальное кино». Президент і продюсер національної премії «Лавровая ветвь» у сфері неігрового кіно і телебачення. Президент фестивалю «Артдокфест». Член Російської телеакадемії «Ника». Засновник часопису про документальне кіно в Інтернеті. «Труба», відзначена за кращу режисуру російського кінофестивалю «Кинотавр» в Сочі й призом за кращий документальний фільм на 48-му Міжнародному кінофорумі в Карлових Варах, минулого тижня була показана в Києві на фестивалі кіно і урбаністики «86». Після показу Віталій Всеволодович відповів на запитання кореспондента «Дня».
— Як у вас з’явився задум «Труби»?
— Будь-яке кіно я роблю виходячи з внутрішніх процесів, які мене тривожать. До цієї картини я підійшов з запитанням, яке в самій «Трубі» не існує. Запитання непросте: чому ми такі? Поставивши його, я став думати, як на нього відповісти. Ми такі — отже, є інші — а чому інші такі? Хто вони? Так у мене виникло два простори — Росія і Європа. Я став думати, як їх об’єднати, і тут виникла історія розуміння труби. Тобто труба не є вихідною точкою конструювання фільму, але певним прикладним елементом. Спочатку, поставивши своє запитання, я не розраховував на фундаментальну відповідь. Вона виникла як необхідність ось таким чином все сформулювати.
— У фільмі є багато комічних моментів, але, чому, що далі на Захід, то менш смішно?
— Я старався, щоб Захід був менш передбачуваним. Пам’ятаєте, на світанку Перебудови було модно показувати, як у них погано, а у нас добре — дзеркально до того, що раніше показували, як у нас добре, а у них погано. Мені не хотілося жодних дзеркал. Я виходжу з того, що в житті щастя немає ніде. Сам процес життя — шлях до щастя, який ніхто з нас не здолає. Життя в Європі так само нещасне, просто комфортніше. Ось це нещастя в більшому комфорті я і намагався показати. Тому, напевно, і несмішно, тому й хочеться, щоб усюди були і щастя, і комфорт. Але добре там, де нас немає, а ми вже скрізь, тому ніде.
— Як проходив процес зйомок?
— Коли я зрозумів, що це буде мандрівка з Росії до Європи, то став думати над тим, як її практично здійснити. Ми вирішили їхати на хоум-мобилі, в якому можна і пересуватися, і жити, і спати. Домовилися з нашими німецькими партнерами, вони нам його купили недорого як уживаний. Він був увесь обклеєний морськими пейзажами, пальмами, парасольками, шезлонгами. Для Кельна це ще нічого, але коли ми в’їжджали до північноуральських сіл — виглядали просто як Остап Бендер на «Антилопі Гну». Всю дорогу я нервово нігтем відколупував ці пальми, але останню відколупав дорогою назад вже під Берліном. А в цілому ми мандрували від Кельна до Заполярного кола, 104 знімальних дня, після чого повернулися до Німеччини.
— У вас є епізод, знятий в Україні, на Чернігівщині. Не могли б ви розповісти про це детальніше?
— Ми спочатку розглядали декілька регіонів в Україні, де проходить газопровід. Але це було непринципово. Я знав, що вічні вогні не працюють, знав, що коли вічний вогонь вмикають, то значить, його вимикають також. Ось я і їхав знімати, як його вимикають. Мена підійшла тим, що вона: а) була нам по дорозі, б) там три вічні вогні, і їх збиралися вимикати. Ми приїхали як завжди, за 2 дні до події, провели підготовку. Зняли близько 200 годин матеріалу, дуже детально зняли генерала, героя цього епізоду — там, до речі, для окремого фільму прекрасна ситуація. Його розмова з ветеранами-солдатами — просто дарунок долі, бо ми його навіть не чули. Мікрофон-петличка була в людини, яка сиділа ззаду, на неї йшов звук. Я попрохав оператора: коли вони зберуться, то познімай, як вони розмовляють — тобто на дуже великій відстані дуже крупним планам. І коли я вже дивився матеріал у Москві — просто очманів від цієї, на мій погляд, дуже концептуальної розмови про 300 кімнат Горбачова. А з газом там просто — поставили балон, зняли балон.
— Майже в кожній сцені наявні тварини. Це збіг чи навмисний мотив?
— Якщо хочете що-небудь зрозуміти про те або інше суспільство, то подивіться, як у ньому наявні чи відсутні домашні тварини. Я зараз знімаю в Північній Кореї, прожив там півтора місяці, — так от, там взагалі немає домашніх тварин. І це дуже чітко характеризує північнокорейське прекрасне наше, мабуть, майбутнє. А в «Трубі» ми уважно дивилися на тварин, і вони нам допомагали.
— У вас багато зйомок у приватному житлі. Чи легко вам було потрапити в родини? Адже у вас було лише 100 днів.
— Не можна ввійти в зачинені двері або туди, де взагалі немає дверей. Враховуючи обмежені терміни, ми входили в уже прочинені двері. Кудись не змогли потрапити. Скажімо, епізод у Чехії з крематорієм я хотів робити за аналогією з російським епізодом, коли рідні приїжджають прощатися з небіжчиком до крематорію, але жодну родину ми не змогли відкрити. Тому ми пішли через родину працівника крематорію. Це до питання відкритості або закритості. Один із, на мій погляд, найкращих епізодів — в домі жінки та її сина (у селищі, куди приїжджає вагон-церква), коли вона говорить: «Ніч переночували — до смерті ближче», а син відповідає: «Терпіти, терпіти». Ми просто зайшли туди, просилися погрітися, нас пригостили чаєм, виникла ця розмова, ми її зняли, вона виявилася дуже важливою для фільму. Кожного разу — різні обставини.
— Ви згадали про епізод у крематорії — він, як жоден інший, зв’язує тему газу і смерті.
— Для мене крематорій був важливим як система — альтернатива безсистемності. Весь епізод про крематорій — у розміреному, спокійному режимі. У картині немає прямих монологів, але тут мені здалося, що розповідь працівника потрібно поставити, бо він цією розповіддю позначає в тому числі і ставлення до смерті. Він говорить про свою роботу так, як пекар говорив би про пекарню. Ось дороблю сьогодні роботу — тобто, допалю трупи, — а на ранок можу прийти пізніше. У нас досі не зовсім адекватне сприймання Заходу як простору досконалості. Але я вважаю, що їхня холодність життя так само сумнівна, як і наша російська залученість і гарячковість. Наша емоційність зашкалює так само, як їхня беземоційність. Ти навіть не можеш попрощатися з образом близької людини — приходиш до зали, слухаєш «Аве Марія», труна на великій віддалі виїжджає, ти її бачиш на сцені немовби з бельетажу, закрита коробка під музику від’їжджає і все.
— Дуже театрально.
— Я так і будував епізод — спочатку незрозуміло, може, вони до консерваторію йдуть... Такі крайнощі потрібні для позначення наших відмінностей. Ці відмінності — головне завдання картини.
— В українській сцені у вас у кадрі з’являється відділення банку, власник якого зараз призначає нагороди за голови сепаратистів, а оратори на мітингу говорять про полеглих героїв, про тих, хто не повернувся з війни. Хоча знято це рівно рік тому, з врахуванням сьогоднішніх подій в Україні — виглядає як пророцтво.
— Взагалі, дивна справа, але в сучасній хроніці дуже важко працювати, бо вона вже існує в якомусь концептуальному вигляді. Наприклад, дивишся хроніку початку сторіччя і розумієш де що відбувається, можеш поринути в той простір. У сьогоднішніх зйомках подібне дуже складно. Тому ми спробували запропонувати такі візуальні образи, які дозволять глядачеві в них існувати. Тому я сподіваюся, що чернігівські кадри у відриві від фільму будуть ще багато років служити як важливий документ історії, даватимуть можливість за 20 чи 100 років проаналізувати і зрозуміти, що таке інституція 9 травня в сучасному суспільстві.
— Труба — це зло?
— Труба прекрасна багатозначністю цього слова в російській мові. У нас була серйозна проблема, як його перекласти іншими мовами: в жодній мові немає такого багатого слова, бо для Росії труба — ніякий не pipeline. Я навіть якось подумав, що будь-який фільм, знятий у Росії, можна назвати «Труба». Але в сучасній Росії конкретно газова труба — очевидне зло.
