Зранку пресі показали «Прощавай, мово» (Adieu Au Langage, програма 8 1/2 фільмів) — нову роботу французького режисера Жана-Люка Годара — людину, для якої навіть епітети на кшталт «жива легенда» здаються недостатніми. Годарові щось майже 84 роки, але він досі зберігає гостроту мислення і радикальність стилю, недоступні багатьом молодшим колегам; до речі, за «Прощавай, мово» його нагородили в останніх Каннах призом журі разом із наймолодшим, але далеко не настільки обдарованим конкурсантом.
Пару років назад Годар відкрив для себе формат 3D. «Прощавай, мово» — його черговий непростий для глядача візуальний експеримент. Формально — це історія чоловіка і жінки, яких переслідує небезпечний ревнивець із пістолетом, але сюжет — найменше, на що там варто звертати увагу. Головний герой цього витонченого колажу, складеного з об’ємних і плоских зображень, із титрів, музики, політичних сентенцій, чоловічої та жіночої наготи, постановочних і документальних сцен, а також з чисельних цитат (кіно- і телехроніка, класичні фільми, філософські та культурологічні трактати) — мова кіно як така. Годар знову й знову відмовляється від прямої мови («прощавай!»), аби прославити мову візуальну.
Але словам теж залишається місце; серед іншого, там звучить і таке, вельми амбівалентне зауваження: «Якщо росіяни стануть частиною Європи, то вони перестануть бути росіянами». Зала промовчала.
***
«Зала Джіммі» (програма «Спеціальні покази») — остання робота британця Кена Лоуча перед відходом на спокій. Класик соціального кінематографа на прощання зняв ще один фільм із нещодавньої історії Ірландії. Згідно з сюжетом, 1921 року молодий лівий активіст Джіммі Грелтон відкриває в провінції танцювальну залу, яка стає справжньою Меккою для місцевої молоді, — місцем, де вони можуть не просто танцювати, але бути по-справжньому вільними. Само існування зали неймовірно дратує церкву, багатих консерваторів і групу місцевих нацистів. Фільм, як завжди в Лоуча, дуже (місцями дуже) просто зроблений, однозначне добро в нім протистоїть настільки ж однозначному злу, але раз у раз ловиш себе на думці, що, хоча події розгортаються в першій третині минулого сторіччя, це дуже актуальна історія і для наших днів. Святенництво, полювання на інакодумців, політично мотивоване насильство, священики, що несуть ненависть замість любові, — все це знайоме, чи не так?
***
Участь «найнебезпечнішої людини» в основному конкурсі ММКФ — якщо й не сенсація, то певна несподіванка. Його режисер, Антон Корбейн, став відомим, знявши біографічну драму про Яна Кертіса (засновник великої рок-групи Joy Division). У новому фільмі — екранізації шпигунського роману Джона Ле Карре — глава секретного підрозділу розвідки (Філіп Сеймур Гоффман) отримує завдання знайти підозрюваного в тероризмі втікача з Росії, чеченця Ісу Карпова (Григорій Добригін), якого з симпатії покриває його адвокат Аннабель (Рейчел МакАдамс). Для Гоффмана, що пішов з життя на початку лютого, ця роль — одна з останніх, і грає він незабутньо. У цілому, «найнебезпечніша людина» — досить якісна суміш шпигунського трилера і психологічної драми, знято все реалістично, без перебільшень або грубих ляпів у мотиваціях і вчинках героїв, але позахудожня колізія тут у тому, що Іса Карпов не просто чеченець, але син чеченки і російського офіцера, який її зґвалтував, не просто біженець — він тікав із російської в’язниці, де його допитували безперервним конвеєром 24 години і катували. Присудження будь-якого призу буде явним фрондерством з боку журі.
***
Наразі найпомітніша прем’єра фестивалю — «Танець реальності» чилійця Алехандро Ходоровського (програма «Фільми, яких тут не було»).
Ходоровськи прославився тим, що в 1960-х створив свій унікальний варіант сюрреалізму в кіно і театрі. Його фільми 1960-70-х яскраві, брутальні, повні насильства та бурхливих пристрастей, при цьому глибоко поетичні; покази їх часто супроводилися скандалами.
Наскільки свіжо ті картини-фільми виглядають зараз, без скандальної аури — інше питання; але «Танець реальності» — безперечний успіх після довгої перерви. Це фільм ніжний, місцями навіть сентиментальний, але він ніде не відступає від доброго смаку. Стиль Ходоровського тут доведений до майже сліпучої театральності. Режисер задіював не лише спогади дитинства: він зумів, не впадаючи в мелодраматизм, переплавити любов до батьків на справжню поезію.
За жанром — це роман виховання, але не самого режисера, який показує там себе у вигляді маленького хлопчика, а — ось парадокс! — його батька, який, після багатьох випробувань, знаходить у собі сили відмовитися від інфантильної віри у великих вождів. Візуальні знахідки й дотепні сцени можна перераховувати довго; головне, що Ходоровському дійсно вдалося змусити реальність танцювати та іскритися всіма кольорами.
Не обійшлося без української теми: батько Алехандро не лише поклоняється Сталіну і ходить у френчі, але й тримає крамницю одягу «Casa Ukrania», а мати, прекрасна співачка, яка всі фрази виводить чарівним сопрано, носить українську хустку. Все це базується на біографічних фактах, адже батьки Ходоровського емігрували до Чилі з України на початку сторіччя.
Відчутний акцент фільму — протистояння тиранії, нехай навіть і показане в гротескових формах; мало того, тут ще й тема печерного антисемітизму, від якого страждає родина Ходоровських: сцена, де мати вчить маленького Хаїма-Алехандро бути невидимим — гірка й влучна притча.
***
Знімальна група українського фільму «Брати. Остання сповідь» представляє фільм у фестивальному кінотеатрі «Октябрь». У залі ледве набереться півсотні глядачів. Виконавець головної ролі, чудова Наталка Половинка, вдягнена в гуцульський жіночий костюм, виходить до мікрофону:
— Скажу кілька слів українською, щоб ви відчули музику української мови. Благаю Бога, щоб фільм послужив миру і нашому вмінню берегти життя.
Півсотні аплодує.
***
Отже, два фільми режисерів-ліваків, антитоталітарна феєрія, прокльони на адресу ФСБ і оплески на українській прем’єрі.
Втім, спокушатися тут особливо нічим.
Якби вищезазначена ФСБ розглядала все це як реальну загрозу, то прикрила б усе це на раз.
А так — хай попустують фрондери в своїй затишній резервації.
***
Для розмови з російськими колегами я спочатку придумав цілу анкету, але в результаті все звів до стандартного російського питання «Що робити?», сформулювавши його таким чином:
— Нині російсько-українські відносини перебувають у найгіршому стані за весь період після розпаду СРСР. Що в такій ситуації могло б зробити російське кіноспівтовариство і, в цілому, інтелектуальний клас Росії?
Першою мені відповіла Вікторія Бєлопольська, програмний директор фестивалю документального кіно «Артдокфест»:
— На політику і на політичні стосунки ми вплинути не можемо, але ми маємо бути чесними перед собою і, як наслідок, — чесними в своїй діяльності. Ми повинні збагнути, що причина погіршення російсько-українських стосунків — у діях російського уряду, і максимально дистанціюватися від цих дій. Це можна робити різними способами. Фестиваль «Дзеркало» об’єктивно вчиняє, даючи Гран-прі українському фільмові «Плем’я», не звертаючи уваги на походження призера, ММКФ включає українські фільми до своєї програми, а це, я гадаю, не вітається, думаю, організаторам довелося пережити неприємні моменти. Не знаю, як ітимуть справи з «Артдокфестом», але у нас є ідея зробити велику ретроспективу документального кіно України. Ми всі маємо бути в цьому сенсі чесними, визнавати, що українська культура значна, значна для нас, значна для Росії, і що, хоча українці — не братній народ (щодо братів я не згодна, адже так само ми брати з чехами, наприклад), але має бути нашим добрим сусідом. Тобто, повторюся, ми маємо бути чесними в професійному сенсі і ні в якому разі не солідаризуватися з нинішньою політикою Кремля. Все.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Москва — Київ
