На І Всесвітньому конгресі дитини, який нещодавно відбувся у Києві, більшу частину уваги приділяли психологічній, адаптаційній роботі з родинами постраждалих та родинами переселенців.
Першими працювати з людьми, які постраждали від військових протистоянь, почали фахівці психологічної Кризової служби (раніше — психологічної Служби Майдану). У лютому-березні цього року вони зіткнулися з проблемою, яка зараз набула всеукраїнського масштабу. За цей час психологи розробили реабілітаційну програму, яка встигла виправдати себе.
ТРИ ЕТАПИ ДОПОМОГИ
— Починаючи з березня, ми активно працювали з людьми, які потребували допомоги. До цього ми не були готові, але потрібно було діяти рішуче. Психологи працювали з різними категоріями, одна з яких — це родини, які втратили близьких. Тема є гострою і зараз, бо ця категорія людей збільшилася: тоді це були тільки сім’ї Небесної Сотні, зараз з цією проблемою стикаються родини загиблих бійців, вимушені переселенці, а також категорія людей, з якими майже ніхто не працює — люди, які залишаються в зоні АТО і втрачають близьких. Дуже важливо зараз поширювати наш досвід, — говорить психолог Кризової служби Ольга ПРЯНІЧНІКОВА. — Перше, що ми зробили — це надали соціально-психологічну підтримку. Ми контактували з усіма, з ким могли. Родини на той час перебували в стані гострого горя — потрібна була очна допомога. Тоді ми намагалися знайти психологів на місцях. Але якщо не було змоги, то виїжджали в села. З родинами, які проживали в Італії, проводили консультації по «Скайпу». Мета — полегшення проживання під час горя. Спочатку люди казали, що їм не потрібна психологічна допомога, але, можливо, вона потрібна якомусь із родичів — мамі, брату, дитині... Була ситуація, коли до нас звернувся фонд, що не міг контактувати з постраждалими, оскільки вони перебували у сильному стані шоку. І тоді психологи мусили зайняти позицію няньки... Потім, отримавши соціальну допомогу, вони починали відкриватися, працювати з психологом. Були психосоматичні стани: багато хто казав, що «я справляюся», просто то голова болить, то безсоння, то втрата свідомості. Ми розуміли, що тут потрібна психологічна просвіта: розповідали, чому це відбувається.
Далі була стадія відновлення. Психологи запропонували реабілітаційну програму «Родинне коло», яка складається з трьох етапів і триває досі. Програму зініціювали самі сім’ї. Вони казали, що мають потребу в підтримці таких же, як вони. На той час люди вже отямилися від шоку, стан їх більш-менш стабілізувався, вони «ввійшли в дорослу позицію», за словами психологів. Допомагали священики. Також батьки створили ініціативну групу — так психологи передали їм відповідальність відстоювати власні інтереси. Це означало, що люди виходять із кризи. Хоча й були такі, котрі ставали соціально активними, аби «не зустрічатися зі своїми почуттями» (це своєрідні ускладнення). Окремо працювали з дітьми — була створена дитяча програма, в якій практикували арт-терапію, музикотерапію, психодраму.
Зауважимо, що це — тільки два етапи. Третій планується за місяць: більший акцент буде на адаптації до соціуму, зміцненню внутрішніх сімейних зв’язків, прийняття на себе відповідальності за власне життя. А завершальна стадія — через рік. Робота полягатиме в терапії ускладнень і проводитиметься за потребою — якщо психологи бачитимуть, що люди потребують допомоги.
ОБ’ЄДНАТИ РОДИНИ, ЩО ПЕРЕЖИВАЮТЬ ГОРЕ
Психологи, які працюють у кризовому напрямку, допомагають і родинам, які втратили родичів, і переселенцям, і військовим — всім, хто перебуває у стані гострого горя. Ольга Федорець, психолог з Дніпропетровська, одна з таких фахівців. «Коли у червні був збитий літак 25-ї бригади й загинуло 49 військових, регіонально вони опинилися у нас. Психологи кризової служби Дніпропетровська підхопили роботу. Вона була дуже складною, тому що сім’ї дуже довго чекали на тіла загиблих, а потім був процес упізнавання... Від нас вимагалася дуже складна робота... «Родинне коло» — зібрати сім’ї постраждалих у таборі — ми вирішили провести через три місяці після гибелі військових (через два місяці після похорон). У людей було ще гостре горе, приблизно половина сімей приїхала. До того часу також проводили роботи психологів з постраждалими, — ділиться Ольга ФЕДОРЕЦЬ. — Сім’я, у якій є втрата, спочатку відштовхує психологів. І це нормально. Якщо хтось планує працювати в кризовому напрямку, потрібно знати, що спочатку ви «отримаєте в лоб». Як ми дізналися від наших ізраїльських колег, що сильніший «удар в лоб», то більше потім ця сім’я допоможе працювати і об’єднувати інші».
І «Родинне коло», і ізраїльські програми — все спрямовано на об’єднання родин постраждалих, на знаходження в них внутрішнього ресурсу для подальшого життя. Треба сказати, що один табір — це тільки початок роботи.
— Коли сім’ї від’їжджали, то говорили, що в таборі вони вперше від часу трагедії змогли перепочити: щось відпустило, і вони дозволили собі сміятися. Зрозуміло, що це лише перший етап. Наступний заплановано на грудень місяць, — резюмувала Ольга Федорець.
Такі ж програми проводили і для вдів та дітей військовослужбовців, які загинули в АТО, і для дітей «беркутівців», які загинули під час Майдану. Як зізнаються фахівці, для них одним із викликів є не втратити нейтральність. Для цього вони мають працювати над собою.
БЕЗ НАДМІРНОЇ ОПІКИ
Ольга — з тих переселенців, які можуть дозволити собі винаймати квартиру в центрі Києва. Її чоловік працює хірургом в Донецьку, а вона із двома дітьми — 5-ти і 10-ти років — вже чотири місяці живе в столиці.
— Я дуже люблю Київ, але не хочу переїжджати сюди примусово, — каже вона. — Діти по-різному переживають переїзд: донька стабільно плаче вранці та увечері, хоча вже минулися нічні кризи...
Психологи, які працюють із дітьми переселенців, зауважують, що основною проблемою для них є українська мова. Буває, що діти дуже погано її розуміють. Психолог Леся Інжиєвська, яка працює із переселенцями зі сходу та Криму, розповіла, що п’ятирічний хлопчик із Донецька на арт-терапевтичному занятті запитав у неї, чому вона розмовляє англійською мовою. Крім мови, гострим залишається питання «свої-чужі». Адже серед переселенців є діти, чиї батьки — на стороні сепаратистів. І це викликає конфлікти між дітьми, не стримуються й вчителі... Усталений колектив класу, в який потрапляють ці діти, теж не сприяє адаптації. Їм важко самостверджуватися. Також психологи зазначають, що в дітей переселенців — менше опори на нашу національну ідентичність. Але все одно в малюнках є дуже багато українських символів.
— Я працюю з пораненими і з дітками переселенців. Постійно маю справу із ситуаціями втрати: близької людини, колишнього життя, безпеки, зв’язків, друзів, квартири. Реакція — або гнівно-агресивна, з викликом, або провокативна, або навпаки — дитина уникає спілкування, — говорить шкільний психолог Ганна УСАТЕНКО. — Це закономірно. Але наші вчителі не зовсім були готові до такого і не завжди знають, як у певній ситуації діяти. Діти-переселенці не зовсім розуміють, що сталося, і ми, працюючи з сім’ями, бачимо, що більш адаптованими є діти, батьки яких знають, що робитимуть завтра — коли батьки пристосовуються до ситуації. Але слід уникати надмірної опіки. Мені сподобалася позиція грузинських колег, які розповідали про свій досвід: якщо в них ламалися стільці, то ми привозили їм матеріал, щоб вони полагодили стільці. Вони мають навчитися виживати, а ми — допомогти їм.
Завідувач кафедри психології Українського католицького університету (Львів) Галина КАТОЛИК вважає, що і в роботі з переселенцями, і в роботі із вдовами та дітьми бійців, які загинули під час війни, треба залучати так зване «плече сили»: вчителів, родичів, друзів постраждалих. А щоб не виділяти переселенців в окрему групу, психологи радять під час роботи з ними казати, що «ви у нас в гостях». Це означає і прийняття умов життя, і певним чином знімає у людей напруження.
