Газета «День « (№ 140-141, 10-11 серпня 2012) опублікувала матеріал «Руйнування українського бастіону». У зверненні до громади, зокрема, читаємо: «Настав час для інтелектуального етичного спротиву. На особистісному рівні. Це не пафос, а життєва необхідність. Коли суспільство це усвідомить, тоді, можливо, поразку нам удасться перетворити на перемогу».
Руйнування українського бастіону — це прийняття сумнозвісного мовного закону. Антиукраїнські сили прагнуть будь-що зменшити роль української мови в Україні, не києм, то палицею зробити російську другою державною. На публікацію відгукнулися народні депутати, правники, політолог, священик, театральний режисер, віце-президент Асоціації суднобудівників, учителі, студенти з Києва, Львова, Дніпропетровська, Донецька, Сімферополя, Севастополя та інших міст України. Усі пропонують чинити опір цьому «законові» особистим прикладом — розмовляти всюди українською мовою, закликати до цього своїх рідних та знайомих, бути взірцем вихованості й інтелігентності, поглиблювати знання з української мови, підносити її культуру і в такий спосіб приваблювати до неї дедалі більше прихильників.
Ось уривок з листа студентки філологічного факультету Севастопольського гуманітарного університету Катерини Івкової: «Треба взяти курс на культуру, тобто кожен пересічний українець має більше читати, подорожувати, вчити іноземні мови, самовдосконалюватися щодня. Потрібно це для того, щоб зберегти себе, свою націю, свою культуру і мову, адже, якщо кожен діятиме за цим правилом, українська нація нічим не відрізнятиметься від європейських. Майбутнє буде за нами, і сьогодні ми неодмінно маємо це усвідомити, щоб діяти вже зараз і поступово рухатися до Європи. На території України кожен українець має розмовляти виключно українською мовою для того, щоб продемонструвати всім (незалежно від того, де перебуває, — на Сході чи на Заході) свою принципову позицію». Словом, не впадаймо в песимізм, активно захищаймо всіма засобами свою мову на її споконвічній землі.
Із-поміж цих одностайних дописів на підтримку української мови випадає щодо своєї тональності й змісту виступ львів’янина Остапа Дроздова. Про нього можна було б і не писати, але ... По-перше, аж кортить запитати — звідки такий «автор і ведучий» узявся саме у Львові? Проте з таким самим успіхом можна запитувати — звідки взявся на Волині Адам Мартинюк? А, по-друге, заклики й вигуки п. Дроздова дають підстави припустити, що він міг би бути одним із авторів проекту цього закону. Посудіть самі, шановний читачу: «Жодного рецепта й жодного спротиву», «цілі регіони як послуговувалися своєю рідною російською, так і послуговуватимуться», «російськомовна спільнота, природно, хоче легалізувати себе в чужих, некомфортних українських реаліях» і т.д.
Уявляєте, щоб майже в повністю німецькомовній Празі після виходу Чехії з Австро-Угорської імперії знайшовся чех, який би вигукував: «Німецька мова сильна, багата, впливова, ідеологічна. Вона вже перемогла». (Так висловлюється п. Дроздов про російську мову в незалежній Україні.) У Чехії такого не знайшлося, чехи відродили свою мову й тепер почуваються дуже комфортно на рідній землі. А в нас поки що некомфортно живеться саме українськомовній спільноті на Донеччині й на Луганщині, де при владі перебувають антиукраїнські сили, де закривають і так нечисленні українські школи; на Одещині, де міський голова обласного центру забороняє подавати йому документи українською мовою. Тож розмірковування О.Дроздова про «рідну російську мову» для половини населення України позбавлені будь-яких підстав. Мова, якою розмовляють донецькі й луганські урядовці, не літературна російська, а український територіальний варіант російської мови. Вона не може бути рідною для зросійщених українців. Це все одно, що вважали б колись рідною німецьку мову для понімечених чехів чи японську для зденаціоналізованих корейців.
Запевнення п. Дроздова про те, що «Україна ніколи не буде суцільно українськомовною», хибне, бо міру зросійщення українців на південних та східних теренах перебільшено. Ось що пише вчителька Анна Хоролець із Херсона: «Маю змогу часто відвідувати села Херсонщини. Так ось, там більшість жителів говорить українською. Хай не літературною, не внормованою, але українською. Тоді чому ж наша область потрапила до переліку російськомовних? Ті, хто створював і злочинно ухвалював цей закон, не були біля людей, чиї права вони нібито повинні захищати». Доцентка Східнослов’янського національного університету ім. Володимира Даля — Ірина Магрицька з Луганська — дослідила, що «сіл із російськими говірками на Луганщині не більш ніж 10% (решта 90% — українські), й поширені вони всього у трьох районах із 18%» («Слово Просвіти», ч. 27, — 11 липня 2012).
Варто навести й думки професора Донецького національного університету, члена-кореспондента НАН України Анатолія Загнітка: «Українська мова на терені Донеччини існує в різних виявах — активному, тобто в щоденному вжитку (Слов’янський, Мар’їнський, Олександрівський, Амвросіївський та інші райони), напівактивному — мовці легко переходять на українську, тільки зачувши її (більшість містечок і селищ Донеччини), пасивному (Донецьк, Макіївка, Маріуполь та ін.), коли мовці в контакті переходять на українську, не відчувають дискомфорту в спілкуванні... Жодну мову в Україні не заборонено, а російська домінує. На часі кожному українськомовному в Донеччині ставити питання про можливість належного забезпечення власних потреб рідною мовою» (Слово Просвіти, ч.32, 9 — 15 серпня 2012).
За даними перепису 2001 року, майже 80% населення України становлять українці. Отже, Україна моноетнічна держава. Але велика частина українців зденаціоналізована внаслідок тривалого перебування нашої землі в колоніальному статусі, коли українську мову звідусіль, а особливо — з південно-східних теренів вилучали різними указами, наказами, циркулярами, постановами царських і більшовицьких часів. Згадаймо, як 1951 року було розстріляно 33 і репресовано 800 студентів Харківського університету за відмову складати іспити російською мовою. За належної державної політики зденаціоналізовані українці можуть повернутися в лоно рідної мови.
А громадянам нашої держави потрібно прислухатися не до ківаловсько-колесніченківських просторікувань та віщувань О.Дроздова, а до слів лавреата Шевченківської премії, сина Луганської землі, відомого українського поета Василя Голобородька: «Я засвідчую перед Богом і людьми: Тут Україна і ми — українці!»
