Діти вірять у дива і в п’ять, і в десять, і в п’ятнадцять років. Інколи дива творять дорослі, й це варте щирих усмішок і радості, що зашкалює. Навіть якщо діти не рідні та живуть в іншому місті за сотні кілометрів.
Третій рік столична волонтерка Олена Мібчуані до Дня святого Миколая ініціює збір подарунків для діток загиблих учасників АТО. Під її опікою — з десяток родин. Перед стартом акції розпитує матусь про нагальні потреби та, головне, вивідує дитячі мрії. Здійснити їх може кожен — варто тільки долучитися до ініціативи й узгодити, хто кому ставатиме «святим Миколаєм». До речі, подібні заходи планують й інші волонтерські об’єднання, наприклад «Армія SOS» і «Народний проект», тож усі бажаючі можуть брати участь.
ДИВА ЯК ПРОЯВ НЕБАЙДУЖОСТІ
Від Миколая Чудотворця діти хочуть отримати те, що допоможе їм у спорті, музиці або навчанні. «Торік вийшли справжні дива. Мрії були досить різні: хтось хотів планшет, хтось — велосипед, хтось — швейну машинку, тобто одній людині купити таке тяжко. До мене зателефонувала представниця однієї юридичної асоціації, сказала, що хочуть допомогти всім дітям. Я на це не звернула уваги, подумала, що, можливо, розвезуть усім набори цукерок чи щось подібне. Минає час. Мені починають дзвонити мами в істериці та зі сльозами — виявляється, діти отримали всі подарунки-мрії! Це — справжні дива», — згадує Олена Мібчуані.
ТОРІК ОХОЧИХ ДОПОМОГТИ РОДИНАМ БІЙЦІВ БУЛО БІЛЬШЕ, НІЖ ПІДОПІЧНИХ В ОЛЕНИ МІБЧУАНІ. ТОЖ ВОЛОНТЕРКА ДОРУЧИЛА НЕБАЙДУЖИМ ЛЮДЯМ СТАТИ «СВЯТИМ МИКОЛАЄМ» ДЛЯ РОДИНИ РОЗСОЛОВИХ, В ЯКІЙ —ДЕСЯТЕРО ДІТЕЙ. ЇХНІЙ ТАТКО, НА ЩАСТЯ, ВЖЕ ДЕМОБІЛІЗОВАНИЙ
А почалося все просто: 2014 року Олена співпрацювала з активістами «Лондон Євромайдан», і перед святами вони попросили розшукати родини загиблих АТОвців. «Просили, щоб обов’язково привезла подарунки особисто. Потім почала спілкуватися з цими сім’ями, і вони стали рідними. Перший рік був дуже тяжким, передусім морально. Було таке, що я їм дзвоню з приводу цієї акції, а родина саме на упізнанні тіла свого тата, бо він до того вважався зниклим безвісти, і його довго не могли ідентифікувати, — розповідає Олена. — Після акції мені часто пишуть і дзвонять, висилають фотографії. Для родин це важливо. Не стільки той подарунок, головне, що це — допомога у створенні дива для дитини. І нагадування, що про них пам’ятають».
«МИ ЗНАЄМО, ЩО ПРО НАС ПАМ’ЯТАЮТЬ»
Чимало волонтерів через скруту полишають свої ініціативи. Як каже Олена, стомлюються від війни та морально вигорають. Але часто зворотний зв’язок надихає і змушує допомагати далі. «Торік Богданчик, йому років 12, розповідав мамі, що святий Миколай не скрізь встигає, та в нього є помічники — волонтери. Я аж плакала», — розчулюється волонтерка від спогадів. Олена отримує листи, як ось цей: «Дякую Вам за підтримку, а також за здійснення дитячих мрій. Син запитував, як чужі люди можуть знати, що він хоче, на що я відповідала: це до них у снах приходить твій тато і просить, якщо в них є можливість, зробити подарунки від нього».
Купити щось із одягу або конструктор — це мізер для нас. А в дітей, котрі вірять, що це якийсь знак згори від татусів, таке викликає трепетні відчуття. «З моменту смерті нашого тата пройшло майже два роки. За цей час ми отримували допомогу від багатьох людей, за що дуже вдячні, — розповідає Катерина Зулінська. Її дворічна Злата мріє про солодкий «Кіндер-сюрприз», а татка, певно, погано пам’ятає, бо була крихітною, коли він загинув під Донецьком. Допомагали нам як звичайні сім’ї, так і волонтери, серед яких Олена Мібчуані. Нам дуже приємно, що про нас пам’ятають і дарують своє тепло, увагу, підтримку, а також речі, одяг, що так потрібно Златі. Дякуємо за опіку й турботу про нас. Ми знаємо, що про нас пам’ятають».
МУЗИЧНА МРІЯ
Хоч скільки б було дітям років, їм потрібні опора та батьківська любов. Як у випадку з родиною Яценків, де Наталя виховує 16-річного сина Віктора. Чоловік загинув у серпні 2014 року під Дебальцевим. «День» спілкувався з Наталею близько року тому, коли жінка просила місцевих чиновників допомогти замінити батареї у квартирі, й під тиском нашого видання це таки вдалося зробити. Ще тоді жінка зазначала, що непросто буде самій поставити сина на ноги, тому отриману від держави грошову компенсацію за втрату батька відклала Віті на майбутнє. Зараз він вчиться в медичному коледжі та мріє про гітару.
ЯНА ТА АНДРІЙ — ДІТИ ЗАГИБЛОГО ПІД ІЛОВАЙСЬКОМ ОЛЕКСІЯ БАККИ, ЩЕ У НИХ Є СТАРША СЕСТРА КАТЯ. ЇХНІЙ БАТЬКО ВОЮВАВ У БАТАЛЬЙОНІ «ДОНБАС», ТРИВАЛИЙ ЧАС ВВАЖАВСЯ ЗНИКЛИМ БЕЗВІСТИ. ЦЬОГО РОКУ ДІТИ ВОЇНА МАЮТЬ ОДНУ МРІЮ НА ТРЬОХ — НОВИЙ НОУТБУК, БО СТАРИЙ ЗЛАМАВСЯ
«На день народження я купила йому гавайську гітару, укулеле, він почав грати, і виходить досить добре. Зараз він хоче спробувати грати на великій гітарі. Йому навіть пропонували виступити в коледжі на День студента, але не наважився. Якось ходив до арт-кафе, взяв із собою гітарку, грав, каже, що людям сподобалось», — розповідає Наталя про успіхи сина і принагідно дякує волонтерам, що не забувають.
«МИ В БОРГУ ПЕРЕД ЦИМИ РОДИНАМИ»
Ці вдячні слова неоціненні. Разом із тим, хоча б така підтримка родин загиблих є маленькою компенсацією їхньої ні з чим незрівнянної втрати. «Ми перед цими родинами завжди будемо в боргу. Підтримка їх не має припинятися ніколи, або хоча б поки ці діти не виростуть. Бо вони залишилися без батьків, які захищали нас усіх. А без тат непросто рости, по собі знаю», — додає Олена. І згадує ще одне диво, пов’язане з акцією: на Миколая привозила подарунки дітям, чий татусь був тоді у полоні, а Новий рік чоловік зустрічав разом з родиною.
Крім передсвяткової акції, Олена стабільно підтримує бійців 81-ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України. Каже, що хлопці давно нічого не просять, але коли приїздить до них у військову частину в Краматорську, бачить, що бракує теплих речей і побутових дрібниць. За підтримку військових та їхніх родин активісти «Євромайдану SOS» номінували Олену Мібчуані на «Волонтерську премію-2016», яку вручатимуть 30 листопада. Адже приклад волонтерки надихає і доводить: дарувати тепло і робити добрі справи просто.
