Позаминулої п’ятниці матеріалом Максима Стріхи «Віталій Стріха: портрет фізика на тлі доби» ми розпочали публікацію серії статей із рубрики «Розкажи про свого батька». Нагадаємо, в березні «День» закликав своїх читачів спільно, через окремі особисті історії сформувати портрет українського чоловіка, а заразом — і портрет ХХ століття в національній історії. Адже минуле неможливо осягнути, а тим паче — відтворити, лише читаючи шкільні підручники. Його треба пережити, пройнявшись долями інших і розповівши свою історію. Тому приєднуйтеся до ініціативи «Дня». А тим часом пропонуємо вам розповідь про українського селянина — чоловіка з гумором, характером, тонкою іронією й народною мудрістю.
Із розголошених тепер відомостей про Голодомор 1932—1933 рр. чимало знаємо про всілякі злочинні інструкції, спрямовані проти українського селянства, що призвели до свідомого винищення мільйонів ні в чому не повинних людей. Знаємо й про прямі директиви чекістам і створеним за вказівкою Сталіна комісіям з питань хлібозаготівель брати безпосередню участь у пошуках прихованого зерна, очолювати боротьбу проти «підступного класового ворога — куркульства». Незаперечним для мене є й те, що центральна українська влада насправді не була українською — серед її представників переважали дві неукраїнські національності, які й визначали інтернаціоналізм як революційну ідеологію та практику. Місцеві ж українські чиновники — і щодо цього теж треба бути чесними — були вільними або невільними виконавцями розпоряджень режиму і щодо розкуркулення, і щодо злочинного вигрібання останніх зернин в українських селян. Із частих розповідей точно знаю, що на нашому кутку неабияку активність у реалізації політики центру виявляли сусіди — члени комнезаму. Ще 1918 року всеросійський центрвиконком, начебто дбаючи про інтереси широких народних масс, ухвалив декрет про заснування комітетів незаможних, або незаможників. Оті «комбіди» й стали опорними пунктами «диктатури пролетаріату» на селі.
Особливо батьки виділяли двох — «безногого» й «вусатого». Через це обоє тривалий час були в мене немовби «на прицілі». Хоч перший мав доволі гарне прізвище — Добровольський — і, дивлячись, як важко долає він на своїй дерев’яшці кожен метр заболоченої вулиці, я нерідко по-людськи співчував йому. А над вусатим, якого я потім практично щодня бачив, коли він полюбляв, схилившись на тин, уважно спостерігати за вулицею, відбувся суд справедливості, який йому й у страшному сні не приснився б.
Ідучи від хати до хати, компанія експропріаторів завітала й до нас. Спочатку до тата: «Показуй, що маєш». — «То вже ж усе забрали. Що ще показувати?» — «Ну, дивися, щоб потім не пожалів!» Нишпорили по всьому двору. Обшукали, обнюхали, проштурхали все, що тільки можна. Щось забрали, а мама гірко плакала, та коли потягли останні півмішечка гороху, мама схопила мене і з криком жбурнула в той самий мішок: «Забирайте й його. Чим я буду його годувати?!» Маму можна зрозуміти: одну дитину вона вже втратила. У Національній книзі пам’яті жертв Голодомору по Черкаській області серед 290 померлих у нашому селі (т. II, стор. 224) міститься згадка й про мого молодшого брата Степана: «дитина, 1 рік, помер 21.01.1933 р. від слабкості». Надривний дитячий плач і плач матері не справив на «комісарів» ніякого враження. Мене викинули, мішок забрали. А ввечері прибігає посильна із сільради за батьком: у клубі повно народу, а концерт не починається, бо немає головного «артиста». Виявляється, тато грав бідного козака Назара Стодолю в дуже популярній тоді п’єсі Тараса Шевченка. Тут уже мама відвела душу: «Тільки через мій труп!..» Материнське і, мабуть, неусвідомлене громадянське єство неписьменної жінки бунтувало проти сваволі. Тричі приходили різні посланці, але доки не принесли тієї рятівної торби, мама батька не відпустила.
Потім, уже в дорослому житті, я розпитував тата: як це він, з двома з половиною класами ЦПШ (не плутати з Центральною партійною школою!), грав класику, та ще й головного героя? Гуморист-батько усміхався й цілком серйозно відповідав: «Ти знаєш, все дуже просто: у мене серед парубків була найкраща сіра смушева шапка... З того все й почалося...» У цьому епізоді — весь мій батько. Іронічно усміхнений, компанійський і доброзичливий, трохи наївний, по-народному мудрий, може навіть хитруватий. Я й справді пам’ятаю ту шапку, а чорнявого чуба та очі карі дала природа — чого ще треба? Але мене таке просте пояснення не влаштовувало. Я хотів зрозуміти, як це малоосвічені, бідні люди, невільники по суті, в ті драматичні роки розігрували «драми» на сцені, розважали собі подібних, навіть примушували рахуватися із собою, скільки могли — обстоювали свою гідність. Згадаймо гордого Стодолю: «Я гетьману ніколи не кланявсь...» А з іншого боку, ті «розваги», зрозумілий народу соціально-побутовий конфлікт, фольклор від самої землі єднали їх із героями п’єси, допомагали мужньо витримувати життєві злигодні та свавілля влади. Я лише тепер розумію, що за певних умов мій батько міг би бути гарним артистом. Треба було бачити, як він змінювався, буквально перевтілювався, коли вставляв у розмові якесь дотепне, кумедне слово чи жарт і відчував, що воно спрацьовує, що співрозмовники клюнули на нього: вираз обличчя ставав добродушним, м’яким, а очі світилися якось особливо людяно й щиро. Здавалося, що він жив саме заради оцих кількох миттєвостей взаємного щастя...
А наступного ранку розігрався інший спектакль. Хтось доніс, що сам «вусатий» приховує зерно від своєї радянської влади, та ще й багато. Інформація була точною. Ватага «шукачів» упевнено попрямувала на сусідський город, поштрикали прихопленими металічними щупами і з радісними вигуками покликали на допомогу тих, хто залишався на вулиці. Через деякий час уже виносили мішок за мішком, доки не набили підводу доверху. Ото в місцевих чекістів був урожай! Це був постріл по своїх. Несподіваний, але повчальний. І рана була, мабуть, глибокою.
Відтоді дід Терен уже не сновигав вулицями й підпирав тепер не стільки радянську владу, як власні ворота. Нормальний, показного виду чоловік, таємничо усміхнений, він зовсім не нагадував того динамічного, жорсткого, провладного слугу, який так затято виконував місію вилучення «ізлішков продовольствія у нєсознатєльних елємєнтов». Щоразу, побачивши сусіда «на воротах», я мимоволі повертався до сімейних спогадів і тамував у собі активну «класову» неприязнь до «революціонера». Та згодом усе якось притлумилося, і він навіть приєднався до великого гурту наближених, коли мене за сільською традицією масово й шумно проводжали в армію.
А тато мій після голодних років став комбайнером. Одна землячка, нині киянка, згадувала, що він був добрим до людей, допомагав по можливості прихопити якусь дещицю зерна для дітей. Бо ж ізмолоду знав ціну хліба і ціну колгоспного трудодня.
Та, попри нелегке життя, зберіг почуття гумору.
Запам’яталось, як після якоїсь поломки в поле прилетів легковушкою емтеесівський директор і став зопалу розпікати робочий люд за простій. Ті намагалися пояснити, що чекають на ремонтників, якусь деталь мають підвезти, але той наче нічого не чув.
— А трактор чого стоїть? — лютував «хазяїн».
Засмучені механізатори примовкли, а батько ні з того ні з сього спокійненько так:
— Проблема є, товаришу директор.
— Яка ще проблема?
— Та він сісти не може. От і стоїть...
— Хто сісти не може?
— Та трактор же, трактор...
— Що?! — не то запитав, не то обурився начальник, та раптом різко, з усієї сили плюнув собі під ноги, рвонувся до машини, і тільки густа курява аж до самого села показала його враження від зустрічі з робітничим класом.
Недарма ж кажуть: життя — це театр. Якийсь невидимий режисер роздає ролі. Комусь — головну, а комусь — що залишиться. А кожен грає, як може.
