Львів’яни привезли в Київ дві вистави Театру ім. Леся Курбаса і моновиставу заньківчан, які засвідчили світовий рівень режисерського мислення й акторського виконання! А найцікавіше те, що вистави були абсолютно різними, хоч обидві — про кохання. Про його радість і гіркоту, про щастя і божевілля, про злиття душ і розпад особистості.
«АМНЕЗІЯ, АБО МАЛЕНЬКІ ПОДРУЖНІ ЗЛОЧИНИ»
Режисер Володимир Кучинський на практиці сповідує мистецькі принципи Леся Курбаса, реформатора українського театру, закресленого колись радянським режимом. Сьогодні його заповіти відроджуються й реанімуються. Здебільшого, на жаль, на словах і в високолобих теоретичних міркуваннях. Але в Кучинського актори таки справді філософи й акробати одночасно, а курбасове «перетворення» є образною основою вистави.
Філософське підѓрунтя забезпечує драматург Е.-Е. Шмітт, його філософськими питаннями про кохання й подружжя, свободу й долю, правду й брехню, амнезію й пам’ять, роздвоєння особистості та її цілісність заповнений весь об’єм залу, сцени й вашого мозку. Актори уособили ці філософські постулати — спробуй зрозуміти, хто з них хто, а якщо хтось, то котрий.
Проста ситуація п’єси «Маленькі подружні злочини»: після нещасного випадку чоловік утратив пам’ять (амнезія), вірна дружина забрала його з лікарні й намагається повернути коханого до тями в домашніх умовах. Це погано виходить, тому і він, і вона то йдуть із родини, то повертаються. Тобто тут усе наше життя з його нервами, почуттями, сексом і ненавистю, глуздом і абсурдом, приблизністю уяви про ближніх і непевністю щодо суті самих себе. Усе це перетікає одне в одне, зникає зі свідомості, вибухає згадками й догадками. Так у житті. Так і на сцені. Режисер роздвоїв цю подружню пару, поділивши їх на старших і молодих. Старші — Тетяна Каспрук та Олег Стефан — поводяться ексцентрично, інколи й справді акробатично (пластика Ольги Семьошкіної), але в цій акцентованій формі вони цілком правдиві, щирі й органічні. А в моменти сповідей і філософських роздумів наче «перетікають» із гротескної гри в глибинний психологізм.
У тому ж стилі у виставі постає молодий Андрій Козак. Це майже двійник Стефана, він навіть наслідує манеру голосоведення партнера. Йому вдається без патологічності, але цілком щиро передати крайнощі чоловічої істерики — і це буває страшно спостерігати. На жаль, Мар’яні Подоляк, що є віддзеркаленням старшої жінки, поки що не вповні піддається психологічна акробатика. Вона правдива, внутрішньо наповнена, але з’єднати це з трагічною грою на лезі бритви їй удається далеко не завжди.
Вистава «Амнезія, або Маленькі подружні злочини» вражає перетіканням думки в думку, амнезії (втрати пам’яті) в здоровий глузд, жінки в чоловіка і його в неї, одного часу в інший, театральних систем одна в одну.
«ЛІСОВА ПІСНЯ»
А хто її співає? Колись проспівала Леся Українка. А в Театрі ім. Л. Курбаса це пісня Мавки. Обравши саме Мавку точкою відліку, київський режисер Андрій Приходько освіжив і оживив класичний канон Лесиного твору. Очима Мавки сприймаємо історію перетікання душі в душу, розчинення в коханні й переляку перед його силою. Вистава «Лісова пісня» зіткана з народних ігор та обрядів, весільних та ужиткових пісень — театр дякує гуртам «Кросна», «Божичі», «Древо». Композитор Мар’яна Садовська, використовуючи народний мелос, поклала на спів багато уривків із драми-феєрії, особливо Мавчиних слів. А дещо з Лесиних тестів тактовно скорочено, уже й так все ясно, бо покладено на образні дії й деталі. Або сміливо перекручено мову матері Лукаша й Килини на московську із деякими вставками українською — ну от як нині розмовляють мобілками в метро сучасні надто рішучі й беручкі Килини.
Вистава починається тихим шепотом — чи то лісу, чи його істот. А тоді в ігровий квадрат сценічного простору вривається гурт ряджених — колядують, «козу водять». Залучають до тієї гри глядачів, щоб контактувати з ними протягом усієї вистави. Починається перша коляда. От вже керує лісом монументальний Лісовик (Олег Цьона). Ось, зачіпляючись, припленталась заспана-заспана, розпатлана, закутана в картату стьобану ковдру Мавка (Оксана Козакевич). Та й Лукаш (Ярослав Федорчук) не забарився з торбою дудок-сопілок — грає вправно, і вони таки різні голоси мають, то ж ясно, що не вистачає очеретяної. Ці Мавка й Лукаш — аж ніяк не романтичні красиві постаті, а звичайна молодь без сліду урбанізації чи зайвого інтелекту на обличчях. Наразі вони цнотливі, хоч і буяють у них шаленої сили весняні гормони. Безліччю наївних, смішних і зворушливих деталей передано їхнє кохання — як-от відірватися від очей одне одного не в силі, аж вивертаються, мало не падають. Або дмухають у ту сопілку з обох боків — це і поцілунок, і перетікання духу, душі в душу. Уже тут акцентовано заявлено, що Лукаш — боягуз, має слабку волю, легко піддається впливам.
Коляда друга, літо, жнива. Тут Лукаш інший, цілком інший — артист Микола Береза. Уже не рвучкий, не жвавий — розгублений. І Мавка інша — на вимогу гучноголосої матері Лукаша (Тетяна Каспрук) переодяглась у розтягнуту темну футболку з довгими рукавами й спортивні колись штани, волосся під сірим беретом. Чуперадло якесь. Перебравшись «по-людському», Мавка втрачає себе. Тепер це крикуха Килина з московською напівмовою й широченними кроками. Тут, серед цих бабищ, помирає стоячи, як той дуб, дядько Лев (Олег Стефан). Зворушливий і смішний, маленький богатир, він у першій коляді напустив чимало запашного диму з люльки, розповідаючи Лукашеві казку. Та в цілому актор дещо перебільшує засоби свого існування в ролі. Це заважає сприйманню цілісності образу. Хоч його діалоги з Мавкою зачіпають душу.
У третій коляді до хати повертається ще інший Лукаш (Андрій Козак), можна думати, що п’яний, а насправді він себе втратив. При зустрічі з воскреслою Мавкою тікає від неї навпочіпки, сірим вовкулакою. І вона не може врятувати його, простивши за те, що душу їй дав. Може тільки заколисати. До смерті. Він сидітиме посеред простору, потім упаде на бік, і сипатиметьсь на нього чи то сніг, як у Лесі, чи весняний цвіт, як у його з Мавкою коханні.
Ось така наша львівсько-київська «Лісова пісня» про самовідданість кохання, його грізну силу і трагічність самозречення жінки в ньому.
БОЖЕВІЛЛЯ
Божевільна — це Ольга Хоружинська, дружина Івана Франка, що народила йому трьох синів і дочку, а після смерті старшого, Андрійка, збожеволіла і з 1914-го провела в лікарні довгі роки. Тут і знайшла її звістка про смерть Івана Яковича 28 травня 1916 року.
Власне, дія п’єси Романа Горака «Божевільна» (директора Меморіального музею І. Франка у Львові) відбувається саме цього дня. Хоружинська згадує свій нещасливий шлюб, який Франко узяв із нею «без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою) і то більш освіченою курсисткою», постійну бідність, відторгнення її, «московки», львівською громадою, складні перипетії політичної й мистецької діяльності Франка, його позашлюбні стосунки з іншими жінками. Нині ці спогади дружини аж ніяк не применшують величі Каменяра. Хіба що возвеличують подвиг трагічного кохання, що випав на долю супутниці генія.
Режисер Театру ім. М. Заньковецької Алла Бабенко й актриса Олександра Люта переробили п’єсу для двох персонажів (ще лікар, божевільні) на моновиставу, що, звичайно, ускладнило завдання і постановнику, і виконавиці. Мінімалізм точного режисерського малюнку дає актрисі простір існувати в діапазоні від закоханості до відчаю, від благородної гідності до материнського горя, від щасливої посмішки до сліз душевного зламу. Олександра Люта виплескує душевний стан своєї героїні в музику — від народної «Подоляночки» до арії Лауретти з одноактної опери Дж. Пуччіні «Джанні Скіккі», де актрисі вторить сама легендарна Марія Каллас, і їхні голоси практично рівноцінні!
Віртуозне виконання Олександри Лютої, її дивовижний спів і досконале володіння словом, тембром, рухом, викликають захоплення, естетичну насолоду, але не потрясіння. Потрясіння тут виникає від інтелектуальної «гри в бісер», самоаналізу героїні, нещадної до себе і до Франка, від «вершин і низин» цих видатних, талановитих людей. Але співчувати Хоружинській-Лютій, плакати разом із нею не хочеться. Вона вища за співчуття, вона на верхів’ях тієї любові, що розчиняє жінку в коханому до останньої краплини крові, клітини тіла і сплеску духу. Як Мавку, як героїню Шмітта, як будь-яку з тих, хто здатен так любити. Віртуозність актриси О. Лютої сягає європейського штибу! Так грають у Франції, Німеччині, на основах епічного театру Бертольда Брехта, де акторська техніка сягає абсолюту. Олександра якось зізналася: «Треба точно розрахувати, коли увійти у свою репліку». Розраховує — усе. І завжди точно. Тому і виходить прекрасно!
P.S.
Отак від Е.-Е. Шмітта до Л. Курбаса, від Л. Українки до коріння національного духу, від Р. Горака/І. Франка український театр рухається до Європи зусиллями львів’ян. І все через Жінку. Через Кохання. Через перетікання її в чоловіка, а його — у неї, перетікання душі в душу, думки в думку, стилю в стиль, образу в образ, часу в час, у нас, вас, у людей, цивілізацію, майбутнє...
