У кожному музеї зберігається річ, заради якої варто до нього завітати. У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва одним із таких експонатів, котрий завжди привертає увагу і дорослих, і дітей, є виїзні сани другої половини XIX століття.
І В ГОРІ, І В РАДОСТІ
Виїзними називали сани, що призначалися для урочистих подій і виїздів «у світ». Вони найчастіше були декоровані різьбленням або розписом і були атрибутом заможного життя й неабиякого шику для наших пращурів. Тож святкові дні та родинні торжества українців не обходилися без таких саней. На них везли посаг нареченої у вигляді розмальованої або різьбленої скрині, їздили на ярмарок, відзначали Масляну або Різдвяні свята.
За твердженням науковців, сани були відомі раніше, ніж віз. Про них згадують ще у стародавніх літописах, адже їх використовували у поховальному обряді ще за часів Київської Русі. Така традиція була пов’язана з віруваннями наших предків у те, що душа покійного на санях без перешкод переходить в інші світи.
Той факт, що великі дерев’яні сани, яким понад 100 років, збереглися цілими — це справжнє диво, якого не побачити в жодному київському музеї. Адже зазвичай до музейних колекцій надходили тільки окремі деталі давніх транспортних засобів, котрі були відзначені своєю художньою цінністю.
Старовинні сани другої половини XIX століття мають свою історію, свою непросту долю. «Їх було знайдено в місті Золотоноша Полтавської губернії збирачем творів народного мистецтва С. Грессом 1913 року. А 1914-го пам’ятка поповнила колекцію Київського художньо-промислового і наукового музею імені Государя Імператора Миколи Олександровича. Як засвідчують документи, на той час у музейному зібранні подібні сани не були поодинокими», — розповідає науковець Національного музею українського народного декоративного мистецтва Наталя Денисенко.
Під час Другої світової війни разом з іншими художніми цінностями сани було вивезено до Німеччини. Як відомо, повернулись українські скарби на рідну землю тільки частково. Серед них були й унікальні полтавські сани.
Але тривалий час вони не демонструвалися широкому загалу, адже зберігались у Лаврській дзвіниці, на території колишнього Музейного містечка (нині Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник). За номерами та описом музейні працівники ідентифікували цю річ і повернули до рідного музейного закладу. З початку 2013 року цей раритет прикрашає постійно діючу експозицію Національного музею українського народного декоративного мистецтва.
ПРАДАВНІ ЗНАКИ
Цей унікальний експонат з великою увагою роздивляються відвідувачі музею ще й тому, що він має неабияку художню цінність.
«На спинці саней ми бачимо орнаментальну композицію з великим півколом, яке нагадує стилізоване зображення соняшника. Над ним — значно менші кола з хрестиком посередині. У прадавні часи їх вважали символами сонця.
На бічних фігурних деталях кузова закомпоновані хвилеподібні горизонтальні смуги, якими колись позначалася водна стихія. Так у традиційному народному різьблені залишилися незмінними прадавні знаки землі, води тощо. Проте саме гармонійне поєднання цих орнаментальних мотивів передає майстерність та смак виконавців» — пояснює науковець музею.
За її словами виїзні сани мали внутрішню обшивку, сидіння й підніжок або зап’яток, на який могли стати ще кілька людей позаду. Але, на жаль, вони були втрачені. Нині можна тільки уявити, як виглядали сани колись, у далекі часи. Адже музейникам відомо, що кузов обшивали лубом (це внутрішня частина кори листяних дерев, найчастіше липи). Тому сани ще називали «залубинці». Для полозів використовували деревину дуба або горіха — досить тверду і дорогу деревину.
«Цікаво, що на санях їздили не лише взимку, а й улітку. Вони були підшиті металевими шинами, котрі дозволяли зробити хід більш легким і швидким. Наші сани мають лише одну шину, а чому — поки що загадка», — зауважує пані Наталя, котра продовжує досліджувати рідкісні вироби з дерева, виготовлені талановитими руками українських народних майстрів.
