Реабілітаційний заклад «Добрий брат» розпочав приймати українських військових із 2014 року. Родина Марковських — Якуб і Маріуш — власним коштом провела реабілітацію першої групи військових — 35 осіб. Це виявилось справою вартісною і складною, тож були створені сторінки «Війна калічить» і «Добрий брат», де розповідались історії військових, які потребують реабілітації, із закликами про допомогу. За словами Якуба Марковського, дуже відчутною є фінансова підтримка з боку української діаспори в Польщі та польських бізнесменів. Нижче розповідаємо три історії людей, яким зміг допомогти «Добрий брат».
«ПРАЦЮЮ НАД СОБОЮ ТАК, ЩО ВАМ І НЕ СНИЛОСЬ»
Олексій ФЕСЮРА родом із Золотоноші, що на Черкащині. В АТО його звали «Фізруком» через минуле професійного спортсмена та роботу в школі вчителем фізкультури.
З шести років Олексій займався боротьбою, дзюдо. За час своєї спортивної кар’єри здобув немало спортивних нагород — медалей, кубків, грамот. Однак у 37 років Олексій залишив великий спорт і змінив вид діяльності. До війни працював вчителем фізкультури в Маріуполі.
На війну пішов добровольцем у 2014 році з особистих причин: його дружина та син вважаються зниклими безвісти після обстрілу колони мирних жителів «Градами» під час виходу зі Сніжного.
Служив у військовій розвідці окремого 13-го мотопіхотного батальйону Збройних сил України, в складі 58-ї бригади брав участь у боях за Авдіївку. Має чимало бойових нагород.
13 травня 2016 року Олексій Фесюра підірвався на міні біля Авдіївки. Ураження були дуже сильними — під час операції хірурги витягли з тіла Олексія десятки осколків, він втратив багато крові, сильно ушкоджені руки, ноги та голова.
«Я раніше навіть не міг говорити, не міг нічого. А зараз говорю, лише слова підбирати важко. Лаятись простіше», — каже Олексій Фесюра, ретельно добираючи слова. Деякий час він був у комі, потім проходив реабілітацію в українських закладах, однак результат був не найкращим.
Нині Олексій завершив курс реабілітації в польській клініці «Добрий брат». Він говорить про лікування тут різкувато, але з глибокою вдячністю. Він тут уперше, пройшов тритижневий курс реабілітації і результатом задоволений.
«Я вам покажу, що я можу! Раніше це було мені не під силу», — Олексій важко повільно піднімається з інвалідного візка і гордо стоїть декілька секунд.
«Я тут пішов на другий день. Так, на ходунках. А зараз вже можу йти, тримаючись за руки. Тут нема дорогих тренажерів, уся реабілітація руками. Зі мною працює Рената — і я роблю абсолютно все, що вона скаже. Вона записує наші тренування на відео, і ми потім розбираємо, що не працює, що треба змінити. Ось у мене погано працює рука і тазостегновий суглоб, то акцент слід робити на них. Я працюю над собою так, що вам і не снилось. Щодня інакше, з різним навантаженням, але неодмінно багато. За три тижні тут я відчуваю дуже сильний прогрес, у нас в Україні такого рівня реабілітації немає»
«Я ВІДЧУВАЮ ПОСТІЙНИЙ БІЛЬ, КОЛИ ДИХАЮ, КАШЛЯЮ, РУХАЮСЬ»
Ігор БАРИШЕВ — 55-річний командир фронтової розвідки ударного батальйону 24-ї бригади Збройних сил. Статечний сивочолий чоловік починає розмову спокійно, однак із кожним наступним реченням у його голосі лунають усе більш напружені та болючі нотки.
«У мене було тяжке осколкове поранення. Крім контузії, мені поставили два протези. Ліктьовий і плечовий суглоб. Поставили протези, відправили додому, пояснили, що треба з ними працювати. Я в минулому спортсмен, майстер спорту, тому мені не треба говорити про важливість реабілітації. 25 років я працював тренером, тому знав, як це треба робити. Однак після вправ краще не ставало. Змінив зал на басейн, однак ставало лише гірше і рука взагалі майже перестала функціонувати», — розповідає передісторію свого потрапляння в стіни «Доброго брата» Ігор Баришев.
Потім Ігор потрапив у «Добрий брат» у Польщі.
«Умови чудові. Не в кожного така квартира. Реабілітація дуже професійна, як і рівень спеціалістів, що вражає», — зазначає Ігор.
Але після певного прогресу в реабілітації, рука стала відніматись. Ігор почав відчувати сильний постійний біль. Зрештою з’ясувалось, що причиною є медична помилка ще з часу, коли Ігорю ставили протез.
«Пальці рухаються, але біль не минає. Особливо, коли кашляну, чхну, дихаю. Коли ти серед людей, то ще більш-менш. Коли залишаєшся сам на сам, то гостро розумієш, що це не минеться ніколи, неможливо знайти позицію, щоб було легше. А не рухатись взагалі — не варіант», — каже Ігор.
Якуб МАРКОВСЬКИЙ пригадує, як Ігор написав із відчайдушним проханням допомогти знайти лікаря для ампутації руки. Однак польські лікарі не прийняли такого варіанту. Виявилось, що протез опустився і треться металевою частиною об кістку. Після консультацій у десятка фахівців, Якуб спільно з Ігорем знайшли лікарів у Познані, які погодилися провести операцію з заміни або «ремонту» суглоба. Однак її вартість початково становила 40 — 50 тисяч злотих (орієнтовно 280 тисяч — 350 тисяч гривень. — Ред.). Зрештою, вдалось домовитись про суму в 8100 золотих за операцію та майже 20 тисяч злотих за госпіталізацію та відновлення, і ця сума була зібрана українськими та польськими благодійниками. 9 лютого операція успішно минула, за шість місяців Ігор пройде чергову реабілітацію, і є надія, що все буде добре.
ПОЧАВ ГОВОРИТИ ПІСЛЯ П’ЯТИ МІСЯЦІВ КОМИ
Василь МАРКОВИЧ — харківський патрульний, який у 2014 році потрапив у батальйон «Полтава». З війни 24-річний поліцейський повернувся неушкодженим, однак був жорстоко побитий у рідному Харкові, коли повертався додому. Хлопця довго били ногами, потім зняли з нього куртку і залишили помирати на морозі. Знайшли його аж вранці, через шість годин. Після цього Василь пролежав п’ять місяців у комі, і лікарі були дуже стриманими в прогнозах щодо його майбутнього.
«Я ЩЕ НЕ ХОДЖУ І ГОВОРИТИ ВАЖКО, АЛЕ Я ДУЖЕ НАД СОБОЮ ПРАЦЮЮ», — КАЖЕ ВАСИЛЬ МАРКОВИЧ. ХЛОПЕЦЬ ПРАЦЮВАВ ПАТРУЛЬНИМ У ХАРКОВІ, У 2014 РОЦІ ПОТРАПИВ У БАТАЛЬЙОН «ПОЛТАВА». З ВІЙНИ ВАСИЛЬ ПОВЕРНУВСЯ НЕУШКОДЖЕНИМ, ОДНАК БУВ ЖОРСТОКО ПОБИТИЙ У РІДНОМУ МІСТІ, ПІСЛЯ ЧОГО П’ЯТЬ МІСЯЦІВ ПРОЛЕЖАВ У КОМІ, А СЬОГОДНІ ДОКЛАДАЄ КОЛОСАЛЬНИХ ЗУСИЛЬ, ВИБОРЮЮЧИ ЗДОРОВ’Я
Лікування в Швейцарії та реабілітація в Україні повернули Василя до життя. Однак хлопець потребує дуже уважного та ретельного ставлення до свого здоров’я.
«За цей рік ми вже чотири курси реабілітації пройшли. Не вперше і в Польщі. Тут дуже хороші спеціалісти, і ми одразу бачимо результат. Коли приїхали сюди вперше, Василь був у інвалідному візку і нічого не міг робити», — каже Віталія МАРКОВИЧ, мама хлопця.
«Я ще не ходжу і говорити важко, але я дуже над собою працюю», — сором’язливо усміхаючись, додає Василь.
«ВИРІШИЛИ ДОПОМАГАТИ САМІ, ЩОБ БАЧИТИ РЕЗУЛЬТАТ»
«Спершу ми допомагали українським воякам фінансово, давали кошти людям, які приходили до батька на роботу й просили підтримати придбання ліків, консервів тощо. Але потім запитали про чеки — а їх надати нам не змогли. Вирішили допомагати самі, щоб бачити результат. Намагаємось брати на лікування простих солдатів, щоб то не були генерали чи полковники, які просто почули гарні відгуки і вирішили скористатися нагодою приїхати на безплатну реабілітацію», — згадує Якуб Марковський.
«Два роки тому створили фундацію «Добрий брат» в Україні, думали, що будемо проводити реабілітацію у вас, це полегшило би процес транспортування, перетину кордону тощо. Але на ринку величезна проблема зі спеціалістами, великий брак професіоналів, — констатує Якуб. — І дуже прикро, коли ми знайшли якісного спеціаліста в Україні, але він не готовий надавати допомогу безплатно. Я то його розумію, він мусить заробляти, але це не зовсім правильно, коли поляки можуть лікувати українців безоплатно, а свої ж земляки не хочуть цього робити».
Приймають на лікування українських військових кілька разів на рік, поза сезоном, оскільки заклад є дуже популярним серед тих, хто потребує реабілітації, і не може дозволити собі лікувати виключно безоплатно. Сезон триває з травня по липень.
За цей час не змогли допомогти лише одному хлопцеві, але цей львівський юнак потрапив під обстріл «Градами» і мав у тілі 72 отвори, тож допомогти йому було практично нереально.
Курс реабілітації для українських військових триває три тижні. Щоб потрапити в групу з 32 осіб, потенційний пацієнт має надати епікризи — результати дослідження свого стану, а також не повинен мати відкритих ран. Дані перевіряють, і якщо знають, що зможуть допомогти і бачать, що людина реально потребує допомоги кваліфікованих реабілітологів, а не лише спортзалу, то готові прийняти вояка з наступного заїзду.
«Реабілітація для когось триває довше, для когось коротше, але взагалі — три тижні. Найважливіше — працювати поза реабілітацією. Якщо за півроку знову просяться на реабілітацію, а виявляється, що в цей час удома нічого не робили для підтримки та прогресу, то ми відмовляємо і вносимо людину в чорний список», — каже Якуб Марковський.
Крім українських військових, заклад приймає і тих, хто потребує реабілітації з інших причин. Сюди їдуть із різних країн — із України, Росії, Норвегії, Німеччини, Нідерландів. Популярним заклад є для тих, хто пережив інфаркт чи інсульт, травми після аварій, фізичних ушкоджень, коми, оскільки реабілітація проводиться комплексно — працюють фізіотерапевт і логопед, що дає в підсумку хороший результат. Ціна двотижневого курсу лікування — 1300 — 2100 злотих.
Часто влітку сюди приїздить молодь, бо сам центр на березі великого озера, в сосновому бору. Тож туристи та місцеві люблять бувати тут, щоб підтримати здоров’я, відпочити, посидіти в соляному гроті, покататися на водних велосипедах або зайнятися профілактичною фізкультурою. Тим паче що всі катамарани, каяки та інше спортивне приладдя для відвідувачів закладу є безоплатним.
Фото зі сторінок «Війна калічить» і «Добрий брат» у «Фейсбук»
