Це антрепризний проєкт. Тобто, хоч вистава й зроблена артистами-франківцями, але незалежно від планового репертуару театру. П’єсу, за мотивами ранніх творів американця Артура Хейлі, написав Анатолій Хостікоєв. Він також є і режисером-постановником, і виконавець головної (єдиної чоловічої) ролі.
Про що ця весела вистава — не варто переказувати, краще самому побачити. Але початок інтригуючий... До холостяцького барлогу відставного підполковника-«афганця» раптом, мов з неба впали, приходять три екзотичні особи: Актриса (Людмила Смородіна), Брокерка (Наталія Сумська) і Громадська активістка (Любов Куб’юк). Що було далі — легко собі уявити!
А втім, уявлення все одно буде приблизним, бо всі виконавці постають тут у дещо несподіваних іпостасях — ніби й грають свої ролі, й водночас, разом із публікою, тішаться самим процесом гри. Інколи це має ознаку відвертого концертного номера (наприклад, коли Наталія Сумська виходить «в образі» Тіни Тьорнер з піснею-шлягером The best). Іншим разом це схоже на акторський капусник — приміром, там, де Людмила Смородіна не приховує, що вона грає не якусь абстрактну Актрису, а саме актрису Театру імені Івана Франка. Або там, де підполковник — Хостікоєв зізнається, що востаннє ходив до театру ще дев’ятикласником. Але у виставі також є й пронизливо-сповідальні ноти — скажімо, в чудовому монолозі Любові Кубюк про змайстровану татом скрипку, на якій вона грала в дитинстві.
Як автор і режисер, Анатолій Хостікоєв щедро-безкорисливий. Свого персонажа-підполковника він прописав дещо ескізно, зате подбав, щоб ролі для трьох згаданих актрис були викінчені, кожна — справді на рівні The best.
Видовище скомпоноване вільно, майже еклектично. На початку — цілком реалістично-побутова сцена, де підполковник щось там латає, збираючись на риболовлю. Й ніщо нібито не обіцяє, що згодом перед нами розгорнеться щось подібне до рев’ю чи шоу.
У першому акті художник Ярослав Нірод розмістив на заднику килим — копію відомої шишкінської картини, яка в народі чомусь зветься «Три ведмеді» (хоч їх там насправді чотири, як і персонажів вистави). В тому є тихий ностальгійний мотив — подібні килими були дуже популярні колись, за часів юності того покоління, яке грає цю виставу. А ще тоді в усіх були настінні годинники-ходики з тими самими ведмедями на циферблаті. Таких уже давно не випускають. Але згадуються вони тут, можливо, не зовсім випадково. Адже ця вистава — про людей, які, кожне по-своєму, не хочуть та й не вміють миритися з плинністю часу, а ще її можна назвати «вітамінкою» і гарний настрій глядачам — гарантовано!
