Сьогодні все більше людей подорожують світом, знайомляться з іншими культурами та народами. Утім, не завжди розширення географічних горизонтів призводять до розширення горизонтів внутрішніх, світоглядних, особистісних. Для декого подорожі — це відпочинок, а для декого — можливість подивитися на ситуацію «ззовні», побачити нюанси дійсності під іншим кутом зору, по-новому інтерпретувати звичні колізії життя своєї держави. Напередодні зимових свят, коли традиційно пожвавлюється «туристичний синдром», «День» спробував дізнатися, як досвід дальніх мандрівок може допомогти краще пізнати свою країну та розширити власні інтелектуальні горизонти, а ще — призвести до соціальних змін у державі. Поділитися власним досвідом ми попросили знаного українського кінорежисера й письменника, засновника й багаторічного організатора кінофестивалю «Відкрита ніч» Михайла Іллєнка, який брав участь в одному з етапів навколосвітнього рейсу київської яхти «Купава».
— Мандри дають змогу людині вийти назовні із середовища, де вона перебуває щодня, і, відповідно, оцінити це середовище у глобальному контексті. Цікаво, як змінився ваш погляд на Україну після мандрівки океаном, що ви відкрили для себе нового?
— Я подорожував не так довго, як інші хлопці з нашої команди, бо мав повертатися і дознімати кіно, але певний феномен, безперечно, відбувся. Коли я повернувся в Україну після піврічної відсутності, у мене виникло враження, яке залишається й досі, що я повернувся на кілька років чи навіть десятиріч назад. Це найяскравіше й найсильніше враження, бо в 1970-х роках я вже був свідомою людиною і добре пам’ятаю ті часи — і от після повернення виникло відчуття, що я повернувся саме в ці роки. Більше того, що дистанція поступово збільшується, і вже, може, за моїми враженнями, ми перебуваємо в кінці 1960-х.
— А що саме створило у вас таке враження — якісь політичні, культурні, соціальні процеси й події?
— Усе в комплексі. Усі ці прикмети, усе це, що є в нашій державі, якось одночасно вплинуло на мене — буквально на другий-третій день після повернення з рейсу. Я послухав новини, почитав газети, поспілкувався із друзями й був шокований, бо ми очевидно крокуємо назад. А я не хочу назад в СРСР. Я, звичайно, із великою любов’ю ставлюся до часів своєї юності, але треба відрізняти юність від брежнєвського тоталітарного режиму — це абсолютно несумісні площини, що ніяк не перетинаються. Я не прихильник теорії, що «щастя — це нещастя, яке минуло». Для мене це дуже сумнівна теорія, але багато людей зараз саме за цим і ностальгують. Нещастя їх оминуло: їх не забрали до Сибіру, не забрали в «дурку», я вже не кажу про розстріли, а значить, то й було щастя — як нещастя, яке їх оминуло. Наше суспільство дуже уражене цим.
— Тобто важливо виходити із середовища «назовні», щоб краще зрозуміти ситуацію?
— Насправді такі несподівані довгі подорожі — це дуже складно. У мене до цього ніколи таких подорожей не було, щоб на півроку, та й ще через океан. Хоча, об’єктивно кажучи, це дуже хороший інструмент, щоб хоч якось зрозуміти, що у світі відбувається такого, про що я чую по телевізору, про що читаю в газетах. Перебуваючи у країні, раптом розумієш якусь дуже серйозну складову, котру вкрай важко передати в репортажах, у журналістських матеріалах, — це в повітрі, це у спілкуванні з людьми. Це інструмент бездоганний, але для нас важкодоступний.
— Цікаво, як набутий вами в мандрівці досвід допомагає в повсякденному житті, що дає як митцю та як людині загалом?
— Я ніяк не можу видати книжку, яку вже написав. У ній я сказав, що ця подорож, цей океан — найбільший храм, у якому мені коли-небудь довелося побувати. Це відчуття причетності до якоїсь найбільшої системи у світі, і це залишає щось дуже важливе в душі, переформатовує свідомість. Я почав спокійніше на все дивитися, у моєму житті вже не так багато метушні, хоча причин для неї не поменшало. Узяти хоча б ситуацію, що сталося днями. Я вже 15 років «просуваю» Тараса Григоровича Шевченка на український екран. Шевченка не екранізували фактично із 1960-х років. Виняток був один — 1987 року Борис Квашньов зняв фільм за повістю «Капитанша», але його, на жаль, ніхто не бачив, як і більшість інших наших фільмів. Можна сказати, що мораторій на Шевченка та на всі його твори триває з 1960-х років досі. Я подавався на державний конкурс, але не пройшов: чимось Шевченко їх не влаштовує. Хоча тріпати ім’я Тараса Григоровича завдяки Олесеві Бузині вже навчилися. І зараз я хочу використати в цій ситуації той досвід спокою, який здобув в океані. Я розв’язуватиму це питання спокійно. До цієї подорожі я не знаю, що б робив, а зараз думаю, як мені з цієї ситуації вийти. Попереду яхти шторм — це видно із прогнозів погоди, значить, треба вирішувати, як його обійти. Так і я думаю, як обійти нашу державу, якій не підходить Тарас Шевченко. Сподіваюся, що я все-таки зможу подолати цю негоду і зняти фільм.
— Як думаєте, чи існує певний зв’язок між тим, що люди багато подорожують, і тим, що вони хочуть змін у суспільстві, адже люди із широкими внутрішніми горизонтами усвідомлюють потребу змін і здатні їх здійснити? Не дарма ж за СРСР поїхати за кордон було вкрай важко...
— Звичайно, такий зв’язок є. Зараз такий обмін дає результат, хоча й не завжди позитивний, — мені здається, не все треба переносити звідти сюди. Але процес, безперечно, є.
— Який смисл ви вкладаєте в поширене нині поняття людини світу — це хто?
— Щоб письменника, режисера чи ще когось полюбив світ, потрібно, щоб його полюбив один окремий народ. Це для мене аксіома. Щоб стати людиною світу, треба, щоб тебе щиро полюбив насамперед твій власний народ. Якщо ми згадаємо біографії великих людей, то всі вони спочатку стали, умовно кажучи, кумирами в себе на Батьківщині — Тарас Шевченко, Олександр Пушкін, Андрій Тарковський та інші. Любов своїх дасть перепустку у світ. Звичайно, це також стосується й політиків, й унікальних особистостей, які працюють також в інших сферах.
