...Він вийшов із вагона: непримітної зовнішності чоловік середніх літ, одягнутий у простий френч. На нього вже чекали: біля колії вишикувалася чота українських вояків, неподалік стояла делегація містян. Зустрічали урочисто — напевне, чули про його любов до помпезності. Ох, як же він намагається уникати всіх цих прийомів і парадів, котрі ставлять йому в провину, — і все одно не вдається... За тими, хто вітав, був вокзал, за вокзалом — Кам’янець-Подільський. Серце Поділля, губернський центр — непогана кандидатура на тимчасову столицю УНР. Було 10 червня 1919 року. Кам’янець буде столицею все це спекотне літо — і лише коли холодні вітри гнатимуть бруківкою пале листя, розчищаючи дорогу снігам і зимі, чоловік у френчі покине древнє місто.
А потім Кам’янець надовго забуде про свій статус, що його він мав за часів Симона Петлюри. Столиця Директорії? Отих буржуазних інтервентів і націоналістів? Та що ви таке кажете, і згадувати про ганебний факт забудьте. Не час.
Час прийде вже в незалежній Україні: прогуркотить містом, яке за минуле століття понизили у званні до райцентру, фестиваль військово-історичної реконструкції «Остання столиця», з’являтимуться наукові статті й путівники. Місто нарешті згадає, яким воно було тоді, в 1919 році. Щоб уже не забувати.
СКІЛЬКИ В УКРАЇНИ СТОЛИЦЬ?
Короткий період визвольних змагань 1917—1920 років був щедрим на столичні (ну, добре, тимчасово столичні) статуси. Влада змінювалася блискавично, столиці мінялися вслід за нею.
14 грудня 1918 р. на зміну Гетьманату прийшла Директорія УНР. Їй судилося протриматися до 10 листопада 1920 р. — і прокочуватися ледь не по половині країни. Київ був під більшовиками; територія незалежної України, куди певний час входила навіть Кубань, зменшувалася шагреневою шкірою. Уряд встиг побувати і в Житомирі, й у Сарнах. Дошкульна приказка «У вагоні Директорія, під вагоном територія» трагедію того часу відображає непогано. Переміщення столиць і справді найлегше прослідкувати за колією Південно-Західної залізниці. Вінниця стає столицею 28 січня 1919 р., у квітні того ж року естафету приймає Рівне, з 24 квітня уряд засідає у Проскурові (сучасний Хмельницький). Життя по вагонах і готелях, постійна зміна дислокації... Хоча годі скаржитися: вагон Симона Петлюри був комфортним і затишним (збереглися фотографії його інтер’єрів). Ще б пак: ним ще донедавна їздив начальник Південно-Західної залізниці, навіть не встигли поблякнути місця під відбитими двоголовими орлами Романових. Комфортабельному вагону доведеться пізніше прислужитися ще одному політику тих часів: після Петлюри ним їздив маршал Пілсудський.
Нарешті, в червні 1919 р. столицю надовго переносять у Кам’янець-Подільський. Окрім Директорії на чолі з Симоном Петлюрою, в Кам’янці певний час квартирував і диктатор ЗУНР Євген Петрушевич.
Ще до літа багато хто з очільників УНР перебував на Поділлі. З лютого й до 28 березня тут працювало Міністерство народної освіти, виступав із лекціями та редагував газету «Життя Поділля» Михайло Грушевський.
СПЕКОТНЕ ЛІТО 1919-ГО
Ранком 3 червня Третя дивізія Дієвої армії УНР, форсувавши Збруч, прорвала фронт червоних. Кам’янець відбили приблизно о 16.00 — перша значна перемога Дієвої армії. Очевидець писав: «Відступ більшовиків далеко не був планомірним. Більша частина їх йшла врозбрід через Турецький міст... Частина більшовиків тікала через Русько-фільварецьку гору, а частина, спустившись біля самого мосту, йшла Руською вулицею в напрямку електростанції. Вибухів з боку Кам’янця вже майже не було: зате наші стріляли все більше і більше. Видно було два екіпажі з білими прапорцями — це їхала делегація з міста. Через деякий час — на мості наша розвідка. За нею проїхав загін кінноти. Пізніше провезли гармати і обоз. Нарешті з піснями вийшли на міст козаки, їх уже очікувала чимала юрба людей, що стояла по цей бік мосту...»
Кам’янець-Подільський, смачний кусень, у ті роки стояв недалеко від кордону з нейтральною поки що Румунією й відродженою Польщею. Стратегічно важлива точка! В перспективі бачилися — через Румунію — дипломатичні відносини із Західною Європою. В Румунії також можна було купувати зброю й амуніцію, здійснювати транзит товарів з європейських країн. Армія УГА у випадку поразки у війні з поляками могла вийти тут на запасний плацдарм і з’єднатися з армією Директорії. Непогане місце, щоб зупинитися надовго.
І закрутилося! 4 червня в місто прибув військовий міністр Г.Сиротенко. 16 дивізія армії УНР розпочала прийом у свої лави охочих. А їх було чимало. 6 червня в Кам’янець перебирається уряд УНР на чолі з прем’єр-міністром Б. Мартосом. 11 червня — обід на честь С. Петлюри за участю міністрів та представників місцевої влади. 12 червня міністр єврейських справ УНР Красний видав із Кам’янця звернення до єврейського населення України про рішучі заходи, яких уживає уряд для припинення погромів. Із 25 червня всі міністерства УНР розпочали роботу в Кам’янці.
Столиця навіть у військовий час мусить бути столицею. Місто жило — і навіть веселилося. В театрі виступали суперпопулярна тоді оперна діва Марія Шекун-Коломийченко та кобзар В.Ємець, в Кам’янці проходили народні гуляння. З липня працювала читальня «Просвіти», з серпня — Кирило-Мефодіївське братство.
5 липня в Кам’янці пройшли перемовини С. Петлюри та диктатора ЗУНР Є. Петрушевича. Стосунки між наддніпрянським та галицьким проводами були досить напруженими, та 15 липня домовилися про злиття УГА та армії УНР. Петрушевич оселився в самому центрі тимчасової столиці.
17 липня Симон Петлюра прийняв єврейську делегацію: «Головний Отаман дав своє слово, що він всю силу свого авторитету використає для того, щоб усунути всі виступи проти євреїв, котрі так перешкоджають державній праці, вимагати від державних інспекторів і військового начальства, щоб вони вживали самих рішучих заходів у боротьбі з погромами». Невдовзі прийнято новий закон про єврейське громадське самоврядування. 26 серпня вийшла відозва С.Петлюри «Проти погромів». Місту не вистачало приміщень для розміщення військових. Щоб зберегти боєздатність і дисципліну, контролювалися діяльність клубів, гральних домів, викорінювалися пияцтво та розгул. Погроми? На жаль, були. Було вбито 52 особи: такою невиправдано жорстокою була своєрідна відповідь на більшовицький терор у квітні 1919 р., коли в запалі звірств над українцями якась чекістка Фаня кожний ранок зловісно промовляла: «Мій наган ще сьогодні не снідав». Щоб не допускати погромів, створювалися загони жандармерії, діяла особова слідча комісія.
10 серпня відбулася нарада командування обох армій: вирішено об’єднатися, затверджено план наступу на Київ. На чолі УГА стояв генерал Микола Юнаків. Групою Січових стрільців і надалі командував генерал Євген Коновалець, його помічником був Андрій Мельник. 30 серпня об’єднане військо здобуло Київ — та вже 31 серпня місто було під Денікіним.
ТО СТОЛИЦЯ, ТО НІ
Симон Петлюра у Кам’янці впродовж вересня налагоджував міжнародні відносини. Сподівався на зміну поглядів Антанти щодо України. Писав відозви: «До громадян» — 2 вересня, «До селянства» — 10 вересня, «До населення всієї Соборної України» — 17 вересня. В останній виклав основні засади діяльності УНР: самостійність України, передача землі без викупу селянам, 8-годинний робочий день, загальне, рівне й таємне обрання Великої державної ради.
17 вересня до Петлюри приїздить наддніпрянський отаман Зелений (Д.Терпило) — просити для своєї армії гроші та амуніцію. Терпило разом із Петлюрою відвідали міський театр, публіка зустріла їх оваціями.
14 жовтня біля Олександро-Невського собору (1891—1893) — урочиста присяга Директорії, уряду та війська на вірність УНР. Потім був, зрозуміло, парад — у присутності польської та румунської урядових місій.
26 жовтня на нараді за участю Директорії та обох урядів у більшості виступів констатувалося, що «в обох урядів панує цілковите порозуміння і згода» і що «всі представники нашого організованого громадянства глибоко вірять у щасливе закінчення нашої боротьби за здобуття волі...». Як це часто буває на офіціозах, правди у виступах було небагато. Внутрішня політична боротьба не припинялася, політикум був просякнутий взаємними підозрами і звинуваченнями у провокаціях. Преса піддала жару — як це теж часто буває. А на фронті українська армія відступала. Тиф наздоганяв тих, хто вижив у боях.
7 листопада більшовики розпочали третій похід на Україну, відкинувши українські війська на лінію Козятин — Бердичів — Житомир. Того ж дня до Кам’янця надійшла звістка про перехід УГА на бік Денікіна. Розуміючи загрозу з боку денікінців, Петлюра запропонував віддати ще не захоплену ворогами територію УНР під військовий контроль Польщі. А далі знов урочистості, в яких так любили звинувачувати Петлюру опоненти: 14 листопада в день річниці Директорії відбувся урочистий молебень.
15 листопада — останнє засідання Директорії перед від’їздом із Кам’янця. 16 листопада Петлюра прийняв Івана Огієнка. На прощання сказав: «Не знаю, що буде далі... Полякам не вірю, з ними писаної угоди немає, не дають... Бережіть Україну, як зможете». Головноуповноваженим уряду УНР Іван Огієнко був до 8 липня 1920 р. Петлюра ж покинув свою тимчасову столицю. При виїзді з міста отамана і його кортеж затримали польські жовніри, намагаючись конфіскувати автомобілі. Кілька годин вмовлянь і пояснень — і машини продовжили свій шлях.
У ніч з 16 на 17 листопада Кам’янець зайняли польські війська. Володимир Сосюра писав у афтобіографічному романі «Третя рота»: «Коли ми виступали, був шалений вітер... Ми виступаємо на фронт, а поляки займають Кам’янець. Ми — на новому плані міста, а вони вже на старому. Трохи не дійшло до бою з поляками. Юнаки виставили заставу, і я був у дозорі... Було темно й вітер... Польські жовніри висадили з автомобіля наших міністрів Швеця й Макаренка. Автомобіль забрали, й наші міністри прийшли пішки по грязі на вокзал».
Усе? Столичний час позаду? Не зовсім. Кам’янець-Подільський упродовж зими й весни 1920 р., хоч і був формально окупований поляками, залишався по суті нейтральним містом, навколо якого стояли чотири армії: польська, денікінська, більшовицька й румунська. Унікальна ситуація! Вона дозволила напівлегально залишитися в місті 1-му Рекрутському полку і зберегти українську владу. На базі полку з-поміж поодиноких вояків армії УНР, УГА та з інших армій командир П.Шандрук сформував навесні 1920 року бригаду, яка влилася до Залізної дивізії як Перша стрілецька бригада. В місті перебували І.Мазепа, уповноважений уряду УНР І.Огієнко, кілька членів уряду. 14 лютого відбулося засідання уряду, на якому ухвалено «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР».
1 травня 1920 р. у Кам’янці Симон Петлюра приймав міністрів та делегації від партій і студентів. Невдовзі тут знову весь уряд та міністерства. Знову столиця? Ненадовго: 9 липня уряд УНР виїжджає до Станіслава (Івано-Франківськ). 19 вересня українські війська востаннє зайняли Кам’янець. Уряд знову на колесах, знову тут. 30 вересня у столицю Поділля навідався Симон Петлюра — востаннє. 14 жовтня прибули й інші члени Директорії. 14 листопада 1920 р. Директорія назавжди залишила Кам’янець. 16 листопада в місті остаточно запанували більшовики.
ПЕТЛЮРІВСЬКИМИ МІСЦЯМИ
Що залишилось у Кам’янці з петлюрівських часів? Чимало всякого, тільки не вокзал. Кам’янецька залізнична станція, бетонна, радянська — мертве царство: щодня через неї курсує лише дві пари потягів. Наочний вирок: обласного статусу місто в 1946 р. позбавили саме через погане транспортне сполучення. Добре сполучення було в Проскурова — тепер він відомий як Хмельницький...
Вокзал змінився, але ж не колія. Десь тут стояв штабний бронепоїзд із паровозом серії «О», в народі —«овечка». Для отамана була підготовлена резиденція в губернаторському палаці, та Петлюра все-таки волів мати свій вагон із просторим кабінетом. Наради проводилися переважно саме в ньому. Поруч, на запасних шляхах, стояло ще кілька вагонів: деякі міністерства діяли просто в них.
До першої споруди, котра пам’ятає столичні часи, доведеться прогулятися з чотири квартали. Це на вул. Пушкінській, напроти стадіону — солідна триповерхова будівля з невеликим куполом, колишня земська, а зараз міська лікарня (1864—1872). 1916 р. тут працював хірургом Михайло Булгаков. У 1919 р. тут лікували воїнів УНР та ЗУНР, хворих на тиф.
Кварталом нижче, на перетині вул. Шевченка й Пушкінської, знаходиться міський Будинок культури, колишній Пушкінський дім (1899—1901). Будівлю не проминути: занадто незвично, під кутом до вулиць, розташована. В 1918 р. сюди після пожежі театру в Старому місті перенесли всі вистави та культурні події. Верхівка Директорії бувала тут на спектаклях.
Письменник Євген Маланюк згадував, як влітку 1919 р. він, молоденький ад’ютант помічника Генерального штабу армії УНР Василя Тютюнника, зустрів у Кам’янці полковника Андрія Мельника (майбутнього ідеолога ОУН): «Надвечір повернувся Андрій Мельник. Своїм стримано-дружнім тоном зробив мені пропозицію: сьогодні річниця другого Універсалу, є парадний спектакль із Садовським у театрі — чи не хотів би я товаришувати йому в урядовій ложі? Це була пропозиція, не наказ. Спектакль був винятковий — «Останній сніп» Людмили Старицької-Черняхівської».
Якщо підніматися вулицею Шевченка в північному напрямку, на території Подільського аграрно-технічного університету побачимо червоний корпус із білими обрамленнями вікон і двома левами перед входом. У колишній православній семінарії (186 — 1865) в часи Директорії знаходилась Експедиція заготівель і державних паперів. Саме тут у серпні на обладнанні фірми «Карл Краузе» друкували українські гроші та облігації. А ще тут квартирувала сотня Зубка-Мокієвського, у складі якої був 21-річний козак Володимир Сосюра. Свого сотника, колишнього графа, Сосюра називав «поетом мілітаризму».
У споруді колишньої міської управи (1901, Соборна,1, зараз коледж будівництва, архітектури і дизайну) в 1919 р. працювали Міністерство охорони здоров’я, військово-авіаційна школа, а під час епідемії чуми були госпітальні палати. З протилежного боку — ЗОШ №8, в минулому жіноча Маріїнська гімназія (1884). У 1919 р. в будівлі квартирував батальйон галицьких військ під командою сотника Байрака. Д. Дорошенко згадував: «Цей Байрак зробився комендантом залоги міста. Стало всім спокійніше на душі. Штаб батальйону розмістився в будинку жіночої гімназії на головній (Шевченківській) вулиці, і на великій площі щодня можна було бачити вправи галицького батальйону».
Вулиця Ю. Сіцинського, 2. За старим парканом — зелена оаза: маленький парк, у ньому гарна кам’яниця. Перед нами чи не найголовніший будинок столичного Кам’янця: особняк поміщиці Осавулової (зараз дитячий тубдиспансер). Тут із серпня по листопад 1919 р. містилася резиденція Директорії, приймали офіційні делегації Великої Британії, Франції, США. Містом усе ще кружляють метеликами напівлегенди, напівбувальщини про те, як Симон Петлюра грав тут на роялі та на більярді. Восени 1919 р. на варті біля Високої Директорії довелося стояти козаку армії УНР Володимиру Сосюрі: «Ми ходили на варту до «високої директорії». (...) Мене, як недисциплінірованого, не ставили біля кабінету Петлюри, а все в його садку. Була осінь, і я «добре» стеріг Петлюру: полізу в сусідній садок та й їм собі груші. Вони холодні, гарні. Я дійшов майже до божевілля і хотів заколоти «українського Гарібальді», як писали про нього італійські газети». На місці Сосюри ми б не жалілися. Сад біля особняка пречудовий: старі липи, червонолистий бук, клен, айлант — вік дерев уже давно перевалив за сотню років. Мрійливе місце, якраз для писання віршів — і вартовий Сосюра цим користався. 3 серпня 1919 р. в газеті «Селянська громада» опубліковано вірш «Останній бій», підписаний «козаком полку гайдамаків В.Сосюрою». А груші... А що, смачні були груші. Поет потім згадав їх не лише у прозі, а й у віршах: «груші в Петлюри я рвав у саду».
Біля дверей — меморіальна бронзова дошка на честь Директорії, встановлена 4 вересня 1997 р. У сусідній кам’яниці, яку займає Станція юних техніків, у 1919 р. розміщувалася канцелярія Директорії.
На розі вул. Сіцинського й Лесі Українки стоїть найгарніший представник модерну в Кам’янці: схожий на романтичний замок-особняк Дембицького (1902—1903). Кутова башта під червоною черепицею, відкрита простора веранда, жар-птиця над входом до будинку, типовий для сецесіону декор із водяних лілій... У цій садибі в 1919 році часто збиралася творча інтелігенція.
Біля Новопланівського мосту (1874) — дві кам’яниці (1896—1901). У скромній триповерховій будівлі розмістилася центральна міська бібліотека, ошатну двоповерхову споруду за адресою Князів Коріатовичів, 1 займає, як і сто років тому, банк. Що за банк без надійного сховку для грошей? Щоб влаштувати такий, будівничим довелося довбати у скельній породі підвали глибиною понад 10 м. Напевно, в них було зовсім порожньо, коли уряд УНР ухвалив рішення друкувати гроші в Кам’янці. У 1919 р. тут було Міністерство фінансів Директорії.
Тепер можна й до Старого міста. Як і в 1919 р., стоїть на Троїцькому майдані колишній готель «Бель В’ю» (1875, вул. Троїцька, 2,), де жили члени уряду. Розкішна сецесійна кам’яниця на Зарванській, 3 (Південно-Руський банк) віддана студентам коледжу культури і мистецтв, а у 1919 р. була Головною скарбницею України. Біля красеня-коледжу озирніться. Бачите зелений купол кварталом нижче? Нам туди, на вул. Татарську. Петропавлівська мурована церква (XVI ст.) — єдиний збережений триконховий храм Кам’янця. У 1919 р. святиня стала автокефальною. 23 квітня 1991 р. храм відвідав племінник С. Петлюри, патріарх Київський і всієї України Мстислав.
Піднявшись угору, праворуч побачимо корпус історичного факультету університету (вул. Татарська, 14). Колись у цій солідній будівлі (1837—1841) містилася Перша російська чоловіча гімназія. В часи Директорії тут також діяв навчальний заклад. Гімназисти мали незвичних сусідів: у корпусі розташувалося Міністерство народного господарства та праці й засідала Рада міністрів.
Малопривабливий будинок поруч із Тріумфальною аркою (міська друкарня та редакція газети «Край Кам’янецький») теж релікт давніх часів: його зведено в 1782 р. під католицьку семінарію. З 1793 р. на другому поверсі розташовувалася міська друкарня. В місті в 1919 р. працювало кілька друкарень і видавництв, виходило 16 видань (удвічі більше, ніж зараз).
З усіх споруд колишнього францисканського монастиря нас цікавить двоповерховий будинок, в якому зараз знаходиться канцелярія УПЦ МП. У 1919 р. тут проживав диктатор ЗУНР Є. Петрушевич.
Ех, хоча б на мить побачити Вірменський ринок у 1919 році! Про те, що майдан був стратегічним пунктом столичного Кам’янця, нагадує меморіальна дошка на честь Симона Петлюри (скульптор Андрій Кліщ), встановлена у 2002 р. на будинку № 8. Монументальна споруда, найбільша на майдані (зараз один із цехів швейної фабрики, колишній окружний суд), дала прихисток Міністерству військових справ УНР. Тут генерали О.Осецький, М. Капустянський, М.Юнаков зустрічалися з полковниками Андрієм Мельником та Євгеном Коновальцем. Тут Головний Отаман 31 серпня 1919 р. приймав парад військ, які вирушали на фронт. Тоді ж відбувся мітинг на честь взяття з’єднаними арміям ЗУНР та УНР Києва. Отаману й помешкання виділили поруч — у губернаторському палаці (згорів у 1920 р.), де вже розмістилися Міністерство внутрішніх справ і Міністерство галицьких справ.
Залишився лише один об’єкт, але який — знаменита Стара фортеця. Твердиню на початку ХХ ст. далеко не в найкращому стані віддали кінним підрозділам Української армії.
...Кам’янець-Подільський відроджує пам’ять про столичний час. Здобутки і втрати Директорії стають темами фестивалів, публікацій та екскурсій. Кам’янець поволі згадує своє минуле. Ви ж уже його знаєте.
