13 серпня почав роботу Архієрейський собор Російської Православної
Церкви (РПЦ). Архієрейський собор РПЦ скликається за необхідністю раз на
кілька років. Востаннє він проходив у Москві в лютому 1997 року. Соборові
передували багато місяців не тільки підготовки, а й запеклих суперечок
і навіть протистояння між різними церковними «партіями». Один із головних
предметів дискусій формулювався так — бути чи не бути Помісному собору
РПЦ? Річ у тім, що дванадцять років тому, в рік 1000-річчя Хрещення Русі,
було прийнято новий Статут Російської Православної Церкви, у якому записано,
що «вища влада у сфері віровчення, церковного управління та церковного
суду» належить Помісному собору. За визначенням, до участі в соборі залучаються
не лише архієреї, а й представники середніх та нижчих церковних «станів»:
священики, диякони, ченці й миряни. Цей всецерковний «парламент» скликається
за потребою, але не рідше одного разу на п’ять років. Так написано в Статуті.
На практиці все сталося інакше — Помісний собор не скликався
вже десять років. Спочатку його кілька разів переносили під різними, не
дуже переконливими, офіційними приводами, а потім було вирішено замість
собору Помісного провести ювілейний собор Архієрейський, тобто збори всіх
єпископів церкви. Тим самим мовби усувався соборний принцип управління
церквою, — з процесу прийняття рішень було виключено народ Божий, віруючих,
а також середній та нижчий клір. Чому Московська Патріархія (МП) замінила
собор Помісний собором Архієрейським?
На цю тему ідеологами РПЦ написано й опубліковано багато
вчених та публіцистичних матеріалів. Архімандрит Тихон, зокрема, послався
на історичний досвід перших Вселенських соборів, у яких миряни та пресвітери
хоч і брали участь, але до голосування не допускалися. (Що, між іншим,
не врятувало історичних соборів від жорстких протистоянь, які не зовсім
пасують духовним особам.) На думку вченого архімандрита, Помісний собор
у наш час може виявитися абсолютно «недієздатним» — затягнеться на невизначений
час і не ухвалить потрібних рішень із важливих питань. На такому соборі,
говорить архімандрит Тихон, відбуватиметься те саме, що всі ми спостерігаємо
у Державній Думі.
Архімандрит Тихон висловив, хоч і дещо завуальовано, головну
причину заміни собору Помісного собором Архиєрейським. Вона полягає у тому,
що в РПЦ сьогодні немає одностайності, спільної думки з багатьох важливих
проблем життя церкви. Священноначаліє має серйозну опозицію, яку представляють,
по-перше, значна частина «чорного» духовенства (ченці), а, по-друге, численні
православні братства мирян. Ті й інші становлять так зване «праве крило»
РПЦ, її «фундаменталістів», котрі виступають проти будь-яких змін і реформ
у житті церкви і вважають себе охоронцями давніх православних устоїв. Нема
ніяких сумнівів, що, маючи право голосування, вони вельми затруднили б
гладко-звичне протікання Помісного собору. Тому і було прийнято рішення
про Архієрейський собор, мотивуючи його, зокрема, тим, що РПЦ не має достатньо
коштів для скликання Помісного, набагато численнішого, собору.
І от, 13 серпня в Успенському соборі Кремля відкрився урочистим
богослужінням Архієрейський собор. Того ж дня патріарх Алексій II зробив
доповідь про загальний стан РПЦ. Далі розглядатиметься концепція «соціальної
доктрини» церкви — щось цілковито нове в історії РПЦ. (Зазначимо, що Католицькою
церквою проблеми соціальної політики порушено ще наприкінці ХIХ століття
і остаточно розроблено на Другому Ватиканському соборі у 60-ті роки.) На
соборі передбачається обговорити також концепцію взаємовідносин з інославними
християнами — католиками, протестантами, а також з так званими дохалкідонськими
церквами, такими, як монофізітська Вірменська Апостольська церква. Квінтесенцією
цієї концепції мають стати положення про участь (чи неучасть) РПЦ у міжнародному
екуменічному русі.
Найурочистішою подією Архієрейського собору стане канонізація
сонму новомучеників та сповідників Російських. Усього, як очікується, буде
прославлено близько 1100 чоловік: 860 тих, що постраждали від рук більшовиків,
понад 200 мучеників XX століття, котрі вже встигли стати місцевими святими.
Буде остаточно вирішене питання канонізації Миколи II та шести членів його
родини. (Як нагадує МП, «на сьогодні з керівників нашої держави канонізовано
тільки три особистості — Київського князя Володимира Великого, що хрестив
Русь, першого керівника Московського князівства Данила Московського та
Дмитра Донського, котрий отримав перемогу на Куликовому полі». Царів династії
Романових досі РПЦ до лику святих не причисляла.) Зазначимо, що ставлення
російського суспільства до причислення останніх Романових до лику святих
вельми неоднорідне. Так, перед самим початком Архиєрейського собору, з
публічним протестом проти канонізації виступили деякі партії й товариства
Росії.
Наприкінці першого дня роботи голова Мандатної комісії
собору митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (УПЦ МП) повідомив,
що у роботі собору беруть участь 144 архієреї з 165, 21 відсутні. Серед
відсутніх — один із найвпливовіших архієреїв Російської Церкви митрополит
Сурозький Антоній. За хворобою відсутні митрополити Антоній Чернігівський
(УПЦ МП), Никодим Харківський (УПЦ МП) та Ювеналій Курський. Уперше в роботі
собору беруть участь архієреї, які знаходяться «на покої»; серед них скандально
відомий єпіскоп Никон, колишній Єкатеринбурзький. Як відомо, його усунено
від управління єпархією за наполяганням пастви, яка доказово звинуватила
владику у содомському гріху.
(Для довідки. Сьогодні в РПЦ нараховується 165 ієрархів,
які загалом представляють 130 єпархій. Канонічною територією Російської
церкви вважаються всі країни СНД (в тому числі Україна), крім Грузії, а
також Прибалтика, Японія і Китай. Єпархії РПЦ є в багатьох інших країнах
світу, зокрема в Австрії, Аргентині, Бельгії, Великій Британії, Німеччині,
Канаді, Франції та США. Як бачимо, РПЦ важко вважати Помісною церквою.)
На Архієрейський собор запрошено також представників усіх
інших 14 Помісних православних церков світу. Вже відомо, що до Москви прибудуть
патріарх Сербський Павло, патріарх Болгарський Максим, митрополит Варшавський
і всієї Польщі Савва та інші видатні церковні діячі. (Згадано предстоятелів
лише слов’янських церков Всесвітнього православ’я. Приїдуть чи ні глави
грецьких церков, патріарх Румунської церкви?)
Цікаво зауважити, що «українське питання», тобто нинішня
напружена й аномальна ситуація в українському православ’ї, у програмі роботи
собору явно не зазначене, хоча всім відомо, що обговорення відбудеться,
і рішення буде прийняте. Згадана відсутність на порядку денному вельми
впадає у вічі і видається дивною, зважаючи на те, що йдеться «усього» про
8,5 тисяч приходів РПЦ в Україні (це більше кількості приходів у самій
Росії). Патріарх Алексій II у своїй доповіді лише торкнувся ситуації, що
склалася у церковному житті України (за повідомленням агентства Інтернет
«Радонєж»). Він закликав учасників собору підтримати позицію архієреїв
УПЦ, що виступають за припинення міжконфесійного протистояння у цій республіці
(!?). Лише після цього, сказав Патріарх, можна братися до вирішення питання
про подальший канонічний статус УПЦ, як це вважають українські єпископи.
Патріарх Алексій наголосив, що УПЦ під управлінням митрополита Володимира
(Сабодана) доводиться здійснювати своє служіння в умовах протидії з боку
розкольницьких структур — так званих «УПЦ КП» та «УАПЦ». Остання, як повідомив
Патріарх, намагається знайти підтримку Константинопольського Патріархату.
Щоб уникнути небезпеки конфронтації між двома Церквами, зазначив Патріарх,
нині між ними ведуться переговори (між Москвою і Фанаром?). Як бачимо,
патріарх Алексій II поки що не згадав про надання УПЦ автономії, про яку
йшла мова на Архієрейському соборі УПЦ.
Що стосується позицій на соборі єпископату УПЦ МП, то їх
чітко сформульовано архієпископом Львівським та Галицьким Августином УПЦ
МП у відповідях на запитання головного редактора «НГ-Релігія» Максима Шевченка
(«Православний Інтернет-журнал «Соборность»). Бесіда відбулася в Москві,
у перший день роботи Архієрейського собору. Нижче ми наводимо дещо скорочений
текст відповідей владики Августина.
«Я думаю, що питання про перебування у структурах нецерковних
або у Всесвітній раді Церков — з цим треба визначитися. Сьогодні вже не
той час, коли радянська влада могла пропонувати подібне народові без будь-яких
пояснень... Нині десятки тисяч освічених людей прийшли до Церкви. Вони
не лише слухають проповіді священиків, а й читають святоотецькі книги,
утверджуються в істині православ’я, і треба так поставити справу, щоб не
було збентеження, невирішених питань. Тобто у тих сферах, де треба співпрацювати,
треба продовжувати гуманітарну миротворчу місію, а що стосується цих фантазій,
мріянь про єдність, то ми бачимо, що це нереально, і треба відмовитися
від тактичних устремлінь...»
«А як католики і протестанти працюють! Як налагоджено їхні
ЗМІ! Ми також повинні навчитися, і у мене є конкретні пропозиції. Треба
церковну дисципліну налагоджувати...»
«Що стосується канонізації сім’ї Романових, то питання
вже порушене. І більшість народу вимагає його вирішення. Формулювання «Страстотерпці»
— прекрасне формулювання. Резонанс в Україні, можливо, й не загрожує конфліктами
в тому масштабі, як деякі передбачають. Західна Україна до цього байдужа,
ну, може десь нам за це докорятимуть, але для моїх священиків і мирян,
активних і російськомовних, це не актуально. На Західній Україні і Волині,
Галичині це актуально для патріотів, але, думаю, що розумні інтелігентні
люди зрозуміють, що це ж не ініціатива українських єпископів! Канонізували
всією Церквою».
«Питання про українську автокефалію? Я заявляю, що сьогодні
ситуація в Україні така, особливо серед віруючих, що це зашкодить справі.
Дуже люди розчаровані. Якщо Філарет піде на спокій, тоді можна буде говорити.
Та це буде розмова не про автокефалії, а про об’єднання... Дехто вважає,
що Москва не хоче відпускати. Я заявляю так: якби єпископат України захотів,
то Москва не утримала б, навіть якби хотіла. Згадаймо історію автокефалії
Болгарської та Російської церкви. Якби з Філаретом пішло хоча б десять
чоловік (єпископів), то була б можлива якась дискусія. А так про що говорити?
Не було потреби. Автокефалія не може інспіруватися або вимагатися нецерковними
людьми. А внутрішньоцерковної потреби сьогодні немає. Є, можливо, політична,
державна, — можливо. Та якби Філарет у 1992 році не намагався б по-комуністичному
одноголосно все це вирішити, тоді, на хвилі ейфорії незалежності, спрацював
би закон більшості. Однак Філарет своїм ставленням викликав лише обурення
і протистояння. Все має нормально визрівати, має йти своїм звичаєм. Сьогодні
це нереально...»
«...Коли зникне Філарет, як політична фігура, у нас з’явиться
можливість почати діалог із представниками й послідовниками УПЦ КП. Тільки
діалог. Автокефалію не можна пов’язувати з цим питанням. Це різні речі».
«Чи можливе прийняття в сущому сані єпископів УПЦ КП, чи
треба їх перевисвячувати? Адже Філарет багатьох висвячував, будучи під
забороною. Я особисто вважаю, що хіротонія — свята справа. Якщо порушено
канонічність або є якісь сумніви, треба хіротонісати знову. Треба так робити,
щоб сумніви виключалися, щоб совість була чистою. Це не стільки канонічне,
скільки моральне питання. Як єпископ, порядний єпископ, який перебуває
під слідством, може продовжувати діяти?»
«Ініціатива української влади у вирішенні церковного конфлікту
в Україні — це, частково, елементарна некомпетентність у питаннях церковної
проблематики. А що стосується переговорів пана Жулинського з Константинопольським
Патріархом, то з цього приводу все сказано в нашій заяві Архієрейського
собору УПЦ. Я виступав на прес-конференції і мене запитували, чому владі
не можна втручатися? У Візантії, мовляв, і в Росії імператори керували
Церквою. Ну, тоді нехай оголосять православ’я державною релігією України
і нехай Жулинський буде не тільки віце-прем’єр міністром, а й мирянином
Православної Церкви. Та якщо Закон Божий бояться в школі вводити, оскільки
це порушення прав людини, то якось незрозуміло: з одного боку — втручання,
з іншого — нейтральне відношення... Нехай Жулинський їде з уніатами до
Риму і там обговорює повну незалежність українського православ’я».
Архієрейский собор РПЦ продовжує свою роботу. Судячи з
його початку, якихось несподіванок, особливих поворотів у політиці РПЦ
чекати не випадає. Зокрема, у ставленні до українського православ’я.
(У статті використано матеріали «Інтерфакс-Москва»)
