Проголошення незалежності України у серпні 1991 р. ще не означає завершення національно-визвольного процесу. Його розвиток продовжується й у наші дні. Зміст сучасної політичної боротьби і захист від російської агресії зводиться фактично до того, чи існувати Україні як незалежній державі, чи вона знову повернеться в імперське лоно з усіма відповідними політичними, економічними й національно-культурними наслідками. Остаточне подолання постколоніального становища України тісно пов’язане з утвердженням національного характеру Української держави. Останнє потребує викорінення низки міфологем, які нав’язувано українському суспільству чужинецькими антиукраїнськими силами, а також власними носіями ліберальних і ліворадикальних ідеологічних течій.
Одним із таких міфів є твердження, що українці належать до т.зв. недержавних народів, ніколи не мали власної державності й не можуть претендувати на неї в майбутньому. Він був прищеплений російському суспільству В. Бєлінським. Ще у 40-х роках ХІХ ст. В.Бєлінський відгукнувся на появу праці М.Маркевича «История Малороссии» у такий спосіб: «Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не более как эпизод в царствовании царя Алексея Михайловича. История Малороссии — это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем более — государством...»
Цей погляд речника т. зв. російської «революційної демократії» на український історичний процес є ідеологічною підставою і для багатьох сучасних російських політиків, які не сприймають Україну як окремий від Росії національно-державний організм. На превеликий жаль, і українська суспільна думка тривалий час перебувала в полоні хибних уявлень щодо історії та традицій власної державності, фактично пропагуючи відмову від боротьби за державно-політичну самостійність. Зокрема, В.Б.Антонович стверджував, що український народ «цілком позбавлений державного інстинкту: він не тільки не складав окремої держави, але добровільно відхилив утворення її у той момент, коли історичні обставини давали для того можливість (в половині ХVІІ в.). Малоросія увійшла до складу Російської держави добровільно, без завоювання й боротьби і внаслідок цього привнесла в нову державу лише почуття любові і єднання, без усякої тіні роздратування або озлоблення». Таке бачення історичного шляху українців лягло в основу народницької автономістсько-федералістичної концепції, яка домінувала серед головних політичних течій у Великій Україні напередодні 1917 р. Після вибуху Лютневої революції в Петрограді лідер Центральної ради Михайло Грушевський наголошував, що «українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної Російської республіки». Самостійницька концепція державного розвитку України, представлена у дореволюційний період М.Міхновським, В.Липинським та Д.Донцовим , не отримала належної підтримки в підросійській Україні. Вона утвердилася переважно в колах галицької інтелігенції. В результаті в процесі розгортання українського національного руху в 1917 році його лідери тривалий час намагались утримати Україну в державному зв’язку з Росією. Відсутність в українському політикумі твердої позиції щодо державної самостійності України не могла не позначитися на перебігу національно-визвольних змагань у 1917—1921 рр.
Проголошення державної незалежності України в 1991 р. супроводжувалося безоглядною глорифікацією УНР і фактичною реанімацією давніх народницьких поглядів на проблему української державності.
До того ж учорашня комуністична еліта, яка опинилась у владних структурах у центрі й на місцях, настійливо нав’язувала давню великодержавницьку тезу про те, що українці нібито до 1991 р. ніколи не мали власної державності. При цьому проросійськи налаштовані політики, у т.ч. низка народних депутатів, у своїх намірах розхитати український державний корабель активно посилалися на федералістські концепції М.Грушевського, їхні новітні інтерпретації окремими політиками з національно-демократичного табору.
І в наші дні час від часу настійливо лунають заклики до федералізації України, які насправді означають погано приховані наміри її розчленування.
До цього слід додати намагання прищепити українському суспільству думку, що Україна ніколи не мала власної монархічно-династичної традиції, що їй нібито властивий одвічний демократизм і нехіть до авторитарних інститутів влади, які, мовляв, суперечать національній ментальності.
У цьому зв’язку варто зауважити, що авторитаризм жодною мірою не є адекватним деспотичним інститутам влади й часто виявляв себе дієвим засобом утвердження прогресивних суспільних тенденцій, важливим консолідуючим фактором. Це повною мірою слід віднести до доби Хмельниччини, коли гетьманська влада реалізовувала низку надзвичайно важливих суспільних перетворень. Ідеться, зокрема, про утвердження козацької земельної власності, яка ґрунтувалася на використанні вільнонайманої праці й народжувала, таким чином, буржуазні відносини в Україні. Слід також згадати надзвичайно важливі кроки Б.Хмельницького щодо консолідації всіх верств українського суспільства навколо гетьманської влади, намагання перетворити гетьманство на інститут спадкової влади, близький до монархічного.
У добу національно-визвольних змагань і гострого класового протиборства авторитарна влада гетьмана Павла Скоропадського продемонструвала вдале поєднання традиційних форм державності з тогочасним поміркованим реформаторством, яке спиралося на приватну власність, політичний плюралізм, правові суспільні інститути, утвердження громадянського суспільства.
У новітній зарубіжній політичній практиці ефективність авторитарної влади президента, яка жодною мірою не зашкодила традиційним інститутам демократії, продемонстрував Шарль де Голль, для якого понад усе були національні інтереси Франції.
Сучасне становище України характеризується неспроможністю основних політичних сил досягнути національної консолідації. Дедалі очевидною стає необхідність утвердження органічного зв’язку державно-політичних структур з українськими національно-історичними традиціями, у тому числі державотворчими. Поширення останніх у суспільній свідомості могло би стати суттєвим фактором формування сучасної державницької ідеології, сприяти подоланню розпорошеності громадянства України, посиленню консолідаційних процесів.
Важливе значення в цьому зв’язку має протидія намаганням відлучити українців від культурної і державно-політичної спадщини Русі. Адже саме з цією метою російська і радянська історіографія ідентифікувала цей термін з сучасним російським етнонімом і на цій підставі висувала свої претензії до давньоруської минувшини. Між тим відомо, що термін «Росія», «російський» є грецькою модифікацією давнього етноніму «Русь» і широко застосовувався у ХV—ХVІІ ст. для етнічного позначення українців. Так, Гальшка Гулевичівна, одна із засновників Київського Богоявленського братства, пожертвувала свою садибу на Подолі — «правовернымъ и благочестивым христианомъ народу россійского, в повЂтах воєводствъ Кіевского, Волынского и Брацлавского будучим, станом духовным и свЂцкимъ, инокомъ, священникомъ и діакономъ чину мнишеского и чину мирского, также освЂцонымъ княжатомъ, вельможным паномъ шляхте и якогожъ колвекъ иного заволаня и стану людем россійськимъ...».
Як зазначалось у фундаційному акті, Київське братство ставило своєю метою «утЂшеніе и утвержденіе в благочестіи нашому россійскому роду — сыном всходнего православ’я, обывателемъ воєводства кієвского...». Отже, незаперечним є прикладання етноніму «россійский» до православних жителів Речі Посполитої у межах Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, тобто — до українців.
Сьогодні в українській історіографії домінує думка, що українська державно-історична традиція має своїми витоками Стару Київську державу, яка була витвором давніх українських племен і, насамперед, найвпливовішого з них — полян. Саме полянам, які у VІ—VІІ ст. перейняли назву Русь, судилося відіграти найвидатнішу роль у творенні держави, яка склалася на території Середнього Подніпров’я і з часом розширила свою владу майже на всю Східну Європу. Хоч би якими були концепції походження Русі (норманська, кельтська, хозарська, соціальна, автохтонна та ін.), цей термін вживався для визначення держави, до складу якої увійшли всі східнослов’янські, а також численні угро-фінські племена.
Отже, на сході Європи безпосередніми предками сучасних українців була створена поліетнічна держава, яку чимало науковців порівнюють з імперією Карла Великого у Західній Європі. З часом Старокиївська держава, як і її аналог — імперія Каролінгів, еволюціонує у ранньофеодальну монархію і сприяє формуванню головних соціальних інститутів феодального суспільства.
У ранньофеодальний період Київська імперія ще переживала період свого екстенсивного зростання. Воно припинилося за князювання Володимира, Ярослава і перших Ярославичів, яке становить цілісну епоху в розвитку староукраїнської державності. Ця доба характеризувалася припиненням далеких та виснажливих походів перших Рюриковичів, спрямуванням натомість зусиль на внутрішню консолідацію, піднесенням господарства і культури. Ці зусилля зробили Русь надзвичайно впливовою державою в тогочасному європейському світі.
Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
