Майдан закінчився. Щонайменше на вулицях. Однак у нашій свідомості він ще довго відгукуватиметься тою біфуркаційною точкою, що, здавалося б, змінила все раз і назавжди. Здавалося, що країна не зможе жити, так як вона жила до того. Весь її гнилий механізм, побудований на великій і малій корупції, залякуванні, кумівстві, приниженні, плеканні почуття жертви та вини, виглядав приреченим. І всі ми чи то голосно на вулицях, чи публічно в соцмережах, чи подумки у церквах, де відспівували Небесну Сотню, щиро погоджувались, що так воно і буде.
А чи справді?
- Мені теж не подобається платити, але я це роблю все життя. Таке вже у нас суспільство, - сказала мені жіночка, що їхала зі мною в автобусі Київ-Ахен, коли водій запропонував заплатити українським прикордонникам, щоб швидше перетнути кордон і «не мати проблем».
- Але це хабар. Вас не мають права затримувати на кордоні, якщо у Вас все впорядку з документами та багажем. Ви не порушуєте жодних законів. Ба більше, це їхній прямий обов’язок. Митниця утримується за рахунок податків, які Ви сплачуєте. Зробіть будь ласка для себе експеримент і спробуйте вперше в житті не заплатити. Ви побачите, що перетнете кордон так само швидко і безперешкодно, - переконую я.
Тим часом, по салону вже іде «ініціативний пасажир», що збирає по 50 гривень данини. Я сиджу позаду, мені добре видно весь салон. Я знімаю відео, коментую, запитую людей чи вони усвідомлюють що роблять і чи свідомі вони того, що ці гроші, скоріш всього, залишаться в кишені водія. На мене мало хто звиртає увагу, лише злі погляди і поодинокі «успокойтесь девушка» і «ненормальная». Люди спокійно витягують гроші і дають «посереднику», без жодних запитань чи хоча б краплі сумнівів. В мене відчай. В автобусі безліч молодих людей, очевидно, студентів, що їдуть на навчання. Однак, те, що в Європі вони нічого так і не навчилися стає очевидним. Пасажирам біля мене не вдалось заплатити. Чоловік, який збирав гроші, побачивши в камеру, віджартовувався, потім розвернувся і пішов. Тим не менш, ми швидко і безперешкодно перетинаємо кордон. В мене все ще осад якогось неймовірного розчарування й марноти. Ось зупинка. В нас декілька хвилин, щоб вийти і розімнути наші втомлені від сидіння спини. Я встаю, чоловік поруч тисне мені руку.
- Слава Богу, на півсотні людей я тут не одна така, - думаю.
Вже надворі до мене підходити та сама жіночка, яка «все життя платила» і хотячи чи не хотячи таки погодилась на «експеримент». Вона дякує і визнає, що до того дозволяла себе обудуювати, боялася конфлікту і несприйняття загалом. Ми довго говоримо про властивий українцям страх перед будь-якими представниками влади чи режиму, про атрофованість критичного мислення, неповагу до закону й, зрештою, самих себе. Питань виникає більше, ніж відповідей. Чому ці водії говорили про хабар відкрито до півсотні людей і не боялися, що серед них будуть журналісти чи представники правоохоронних органів. Вони розраховували на кругову поруку чи на психологію мас? Чи на те, що корупція вже так глибоко у нас вкорінилась, що проти якихось там 50 гривень в обмін на (і так гарантований) перетин кордону ніхто нічого не скаже. Чому мовчала молодь? Для чого вони виходили на Майдан?
Серед останніх, до речі, я помітила дівчинку в светрику з назвою мого універиситету. Можливо, наша alma mater не всіх навчив що таке чесність і гідність, але, щонайменше, латину у нас викладали добре. І як запевняє одна з синтенцій: Mundus vult decipi, ergo decipiatur (Світ бажає бути обдуреним, нехай же його обдурюють).
