В 1991 году в издательстве «Радянський письменник» вышла народная книга-мемориал «Голод-33», подготовленная уже покойными Лидией Коваленко и Владимиром Маняком. Это был настоящий прорыв — такого мощного удара по сознанию «советского человека», несмотря на шквал публикаций во времена перестройки, еще не было. Тираж книги — только 30 тысяч экземпляров. Мало кто держал ее в руках, многие люди, свидетельствовавшие о событиях в Украине 1932—1933 гг., уже покинули нас. Но правда жива. Это не специально созданное под заказ прошлое Украины. Это — память народа. Сегодня мы перепечатываем отдельные свидетельства (а их много тысяч в книге, собраны они сотнями односельчан, корреспондентов, писателей...) на украинском языке с соблюдением авторского стиля. Ощущается острая необходимость в срочном переиздании этой книги, учитывая ее небольшой тираж, и то, что за 12 лет сформировалось уже новое поколение читателей, не знакомых со страшными рассказами очевидцев геноцида украинского народа. Если найдутся спонсоры, меценаты, частные лица, которые профинансируют второе издание книги, это и будет настоящим доказательством патриотизма.
ЗАГРЕБЕЛЬНА Любов Кузьмівна, родом iз села Ганнівка Маловисківського району Кіровоградської області:
Голод у нас почався вже восени 1932 року. Жила тоді мама з п’ятьма дітьми в селі Ганнівці Маловисківського району Кіровоградської області. Мені було 6 років, але все добре пам’ятаю.
Забрали в нас корову, повитрушували все з горшків. Лишилася на горищі засохла шкура з бичка та трохи буряків. Цього «запасу» не вистачило пережити зиму. Почала помирати мама.
Але і в той тяжкий час були люди, що не втратили почуття милосердя. Сусідка, батьки якої виїхали і присилали продукти, врятувала маму. Кілька днів підгодовувала, уриваючи трохи від себе. Нам віддавала лушпайки з картоплі.
Весна 1933 року була рання. Ми ходили на поле шукати зерна сої. Там було багато людей голодних, пухлих. Деякі падали і більше не піднімалися.
Потім почали шукати їжу в річці. Кореневища рогозу, всередині напівсухі і борошнисті, стали нашою їжею. Почали трохи «відпасатися».
Настав час посівної. Худоба з голоду попропадала, люди теж голодні, знесилені. Всіх виганяли на поле. Впрягалися в плуг, копали землю лопатами в надії, що дадуть черпак якоїсь бурди. Деякі не в силі були робити, падали. Їх збирали в окрему групу – біля напису «ледарі».
Почалися жнива. Урожай був хороший. Мамі дали норму. Вона була слаба, ледь рухалась. Усі ми пішли допомагати: старші в’язали і в копи складали, а ми з сестрою підносили снопи. Старалися непомітно вкинути в рот кілька зерен, з’їсти. Таким чином трохи підкріплювалися, та й городина була непогана.
У людей появилась надія вижити. Почали повертатися ті, що рятувалися десь від голоду. Але не так сталось, як гадалось. Долю всіх вирішило «мудре» керівництво, яке «орліми очима в далину глядить» і все бачить.
Весь урожай вивезли. Потім пішли по хатах ті, з піками. Жорна розбивали: як хтось і зберіг зерна жменьку, то щоб не зміг змолоти. Перекопували городи, знаходили ями з буряками, морквою, все забирали. Де пройшла «мітла», там нічого не лишалось. Почався страшний голод. Мертвих не було кому ховати, так і лежали, де їх застала голодна смерть. Так багато можна про цей час сказати. Але, думаю, не варто повторювати те, про що вже написали інші.
В одному я впевнена: голод було спеціально організовано, щоб зламати волю людей, знищити почуття людської гідності. В людей, що пережили таке страхіття, на все життя лишився страх перед голодною смертю. Вони будуть покірно виконувати все, що вимагатимуть, тільки б не голод. На це і розраховувало «мудре» сталінське керівництво.
Жити зараз добре, але люди перестали цінувати те, що вони мають. Бабуня учениці другого класу малою дівчинкою пережила голод. Про це розповіла онучці. Та сказала: «От добре тобі, бабуню, було. Тебе ніхто їсти не заставляв». Надіюсь, що ця дівчинка інакше зрозуміє ту розмову, коли підросте. Наша молодь повинна знати правду, хоч би яка гірка була та правда.
МИХАЛЬЧУК Ганна Лук’янівна, 1913 року народження, село Заливанщина Калинівського району Вінницької області:
Почалося 32 року. Ходила бригада по дворах і забирала зерно, все забирала, аж з горшків. Добували й картоплю, закопану на насіння. Почався голод. Вже зимою 1932/33 року люди мерли. В сусіда, Красноголового Василя, померло два сини і дві дочки (Таня і Віра). У Красноголового Павла – вся сім’я (дівчинка Віра, два хлопці – Іван і Петро). Прийшли з сільради виконавці, їх на підводу склали, викопали яму і всіх в одну яму.
Члени комнезаму витрусили зерно, але потім і вони померли від голоду. Активістку Зіну посадили в яму над померлими і казали: сиди й виконуй хлібопоставку.
Моя двоюрідна сестра Дунька дуже бідувала. Вона в 33 році народила дитину. Вона сама йде на роботу, бо там давали 200–300 грамів муки, посадить у дворі дитину (півтора року) на цілий день, і воно пасеться – їсть спориш.
За день помирало по 9–10 чоловік.
Мій чоловік Лук’ян робив тоді на шляхбуді з конем. Давали за день дві буханки хліба і висівки. Він мені наказував, щоб я приходила до нього, бо він не міг витримати, щоб той весь хліб не з’їсти, а вдома ж – діти! Ще й чужі приходять, просять, лементять помогти, і ми мусили ділитися.
Настали жнива. Люди виминали колоски, але зерно ховали в пазуху, щоб не видерли. Вдома скоренько на жорнах роздирала і варила казан супу. Діти виїдали, але вони були виснажені, ще хотіли їсти, шкребли казан.
Здохлі кони люди роздирали, йшли з ряднами, приносили й їли. Ішла в їжу гичка й трава. Син Красноголового Степана Василь пішов за висадками на Веселу до кагатів. Там його побили, і він помер. Гарний був парубок. І сестра померла з голоду.
На кутку помер Харитон з жінкою. Лишилося двоє дітей: дівчина й хлопець. Хлопець помер, то дівчина його, поки прийшли, об’їла.
Бондарук Василь взяв жінку з Чернятина. То вона розказувала, як зарізала свою дитину: «Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: «Що ти будеш, мамо, робити?» – «Нічого, нічого». Сусід через вікно побачив, що вона щось смажить. Коли прийшли – вона запихається, їсть. Їй дали три роки. Коли вона призналася чоловікові, він її не захотів знати.
БУЛАВІН Єремій МИХАЙЛОВИЧ, 1924 року народження, родом з селища Петриківка Царичанського району Дніпропетровської області:
У нашій сім’ї було 16 душ, а я найменший – дев’ять минуло, коли настав голод. Робили всі, працювать любили старі, дорослі й діти. Орали землю, сад ростили, мали дві корови, коня, 10 овець. Настав 32 рік. Сім’ю всю розігнали, забрали землю, забрали сад і все хазяйство. Квашенину, сушеню – і те навіть позабирали. Про зерно й мови нема – зразу повигрібали. Був накладений такий податок, що не можна було розрахуватись. Хіба що дітьми пухлими... Ходили по дворах такі бригади по викачці хліба. Не бригади, а банди серед білого дня. Ні совісті, ні жалю, ні людяності. Казали на селі, що, вмираючи, ці нелюди, вже старі, просили прощення за все содіяне ними тоді. Але немає їм прощення. Пригадую, я сам у хаті, пухлий, рухатись не можу. Заходить один з тої бригади і до мене, малого: «То ти ще живий? Чим же ти живеш?» Тут, на щастя моє, заходить наш сусід, він відняв мене. А вже потім старший брат приїхав з міста, забрав мене, і так я остався жити.
В нашій сотні дворів живих лишилось кілька душ. Мертвих звозили і скидали до силосних ям. Так було і в інших селах. Може, десь було й легше, але я не чув. Деякі сім’ї дотла вимирали, навіть фамілія зникла з цього світу навічно. Важко писати це, слова важкі, але це правда.
ТУПКА Лія Пилипівна, з села Концеба Савранського району Одеської області:
Виламали двері нашої хати, і увалився гурт сердитих людей. Від мене і старшої сестрички видерли клуночок пшениці і забрали. Ми дуже кричали, в хаті більше нічого не було, а ми їсти хотіли. Я в голодовку 1933 року чудом вижила. Ходила до школи. У школі давали нам по черпаку баланди, так тоді називали ту юшку, вона була чуть сива. Ми знали, що голод зробили ті нелюди, що пролізли в керівництво. Їхні діти бігали, гралися, а ми ледь пересувалися, худі, лише шкурка була і кісточки. Ходили обірвані, не було чим прикрити кісточок. До школи ходили не вчитися, а за тим черпаком «баланди». Що було за навчання, як хочеш їсти? Це були не діти, а тільки тінь. В один клас ходила дівчинка голови колгоспу, вона носила до школи по пляшці молока і млинчики. Я хотіла їсти і з такою жадністю крала у неї. Та скоро вона помітила і стала носити коло себе.
Із нашої сім’ї помер тільки брат, а я, сестра і мама вижили. У нас була корова, мама нею орала, за це давали по кусочку хліба, сестра копала і теж мала кусочок хліба, вони приносили і мені. У нашому селі померло дуже багато людей, переписати їх усіх неможливо. Був один чоловік, який возиком звозив мерців на цвинтар і кидав у ями. Таких братських могил було декілька. Люди знають, де вони. А тому ми всім селом просимо, щоб скоріше було вирішено питання про пам’ятники, поки є ще люди, щоб показали ті могили.
СИЗАРЄВ Сергій Гаврилович, 1925 року народження, з села Печини Тростянецького району Сумської області:
Помирали від голоду люди, помирали в хатах, на вулиці, в полі, в лісі – кому вже де довелося стріти свою останню годину. Помирали поодинці і гуртом... Батьки старались вивезти дітей на станцію, до залізниці, до міста і там кидали, щоб їх підібрала міліція і забрала в дім для сиріт. Але якщо дитина знала вже, звідки вона, де її дім, – її вертали додому. Матері відмовлялись від рідних дітей, щоб одвести од них голодну смерть.
Така доля чекала й мене. Пам’ятаю, як весною учителька Єлизавета Василівна прийшла до нас, щоб забрати буквар, який мені видали на початку навчального року. Вона дивилась на мене і хитала головою: кістки, обтягнуті шкірою, навряд чи виживе, – так говорив її погляд.
Шукав я їжу скрізь. Шастав по помийках. У школі плакати були наліплені тістом, я це тісто потай відколупував. Рвав і їв усяку траву й листя, живіт роздувся, а ноги – як два патички... Чому я тоді не вмер, яка сила тримала мене на світі – й досі не розумію. Бо наша рідня того 33 року вимерла мало не вся. У мого дядька, маминого брата, голод забрав четверо дітей і жінку. У тітки, маминої сестри, померли чоловік і двоє діток, і вона з 30 років лишилась одна, так і дожила свій вік у нашій сім’ї. В другої маминої сестри, Маври, померли троє дітей і чоловік. Сім’ями люди сходили в могилу, вулиці вимирали. У нас у селі була вулиця Гирківка, там з 11 дворів після 33-го лишилось 5, на Середці із 21 двора лишилось 2. Першого трудівника на селі Дем’яна Захаровича Давидова закутали в рядно й кинули в спільну яму. Я сам це бачив.
Тільки на нашій вулиці (Басівці), де було 38 дворів, вимерли сім’я Титарєва Івана – він, жінка і четверо дітей, сім’я Басова Михайла – четверо дітей і він сам, жінка одна лишилась жити. Вимерла сім’я Ротних – мати, батько, двоє хлопців; сім’я Цуканових – мати й п’ятеро дітей; сім’я моєї тітки Явдохи – чоловік, син і донька. Померло троє дітей у сім’ї Овдія Винникова, померли батько й син Маховицькі, троє дітей в сім’ї Давидова Юхима і троє в сім’ї Давидова Федота. Всього з нашої вулиці померло більш як 50 душ, а як брати все село – не менше чотирьохсот...
В селі лишилось багато круглих сиріт. В кожному колгоспі були для них патронати. У нас в Печинах їх було до півсотні. Годував і одягав їх колгосп. Але ніхто не заздрив їх сирітській долі.
ДУКА Анастасія Іванівна, 1920 року народження, жителька села Устимівка Зачепилівського району Харківської області:
Меншому братові було сім рочків. Сказала мама, щоб я його одвезла на станцію і кинула. Повезла я. У нас багато відвозили малих. Ану як виживуть. Бо тут, у селі, їм доля одна – померти. Відвезла я його, а покинути не змогла. Не можу од нього одійти, біжить за мною, за юбку держиться і плаче: не кидай мене, я не буду їсти просити, тихо сидітиму, тільки не кидай. За шию хапається рученятами, як кошенятко, й не одірвеш. Й так i привела його додому. А їсти в нас – нічого немає, всі п’ятеро дітей попухли. Такої біди наша сім’я ніколи не знала, мати й батько були трудолюбні, їсти було в нас. І корова була тільна, і теличка. Все забрали. І хліб, і сало, і картоплю з погреба, і гнічений сир солоний. Ми всі п’ятеро кричали дуже, коли все те забирали. І один з тих, що приходили забирати, нас пожалів, поліз на горище і каже: вже нічого немає. А там було трохи кукурудзи й макухи й трохи старого сала. Помер уже той чоловік, а я його не забула. Ненадовго нам тих харчів вистачило. Та краще ж, як нічого. А вже по тому ми їли траву, бурячиння. Мама робила на буряках, і нас дві дочки помагали мамі. Нарвемо листя бурякового, зваримо і їмо. І так не день і не два... На городах тільки в начальників зорано було і посаджено. Садити нічим було. За відро картоплі просили 500 карбованців, за склянку квасолі 100. А де ті гроші взяти? Батька ж забрали як ще тільки голод починався. Увійшли в хату голова колгоспу Кухаренко Захар і голова сільради, повели батька не знати куди й за що. Й досі не знаємо.
Дуже багато людей забрала голодовка, їли й людей мертвих. У нас у сусідів було п’ятеро дітей, четверо померли, їх поклали у погріб і їли...
Певно, вже й тоді люди знали: щось нечисто навколо того голоду. Засухи ж не було, де ж усе те поділося, що в людей забирали? Сьогодні, коли де що скоїться, чи засуха, чи ще лихо яке, то й чужі народи одне одному допомагають. А як був землетрус у Вірменії, як показав телевізор ту страшну біду, то всі люди гірко переживали, гроші давали для потерпілих, допомагали, як могли. Чом же тоді нас покинули вмирати? І жалітися не можна було, і слова сказати про той голод. Я вік прожила, а не чула, щоб писали про 33 рік...
КОВЧИНСЬКА Килина Купріянівна, 1916 року народження, село Стецівка Звенигородського району Черкаської області:
«На моєму кутку було 30 дворів, а вижило тільки 5 сімей. Такого натерпілися... Їли лободу, цвіт акації, млинці з нього робили. Акації стояли тоді обідрані, аж чорні. Хатню стріху споживали, дохлих коней, худобу. І не смій казати, що ти голодуєш, – посадять, треба було вдавати, наче ніякого голоду немає. Всі боялися і вмирали. Покійників звозили у великі ями. Сьогодні привезуть і складуть рядком і не закопують, бо ще завтра будуть нові трупи. Йду якось через кладовище, чую – з ями чоловік гукає, просить допомогти вилізти. А я ще зовсім малою була, голодом виснажена, боялася, що сама туди впаду, як подам руку».
