Людмила КІТ
Якось лев, вислухуючи нудні донесення про життя в його володіннях, позіхаючи поцікавився:
- До речі, а як там поживає Болото?
- Болото? - затнувся інформатор. - Воно... Його мешканці... знову стали... пишатися! - нарешті рішуче випалив він.
- Як, знову пишатися? - пожвавився раптом лев. - Але ж вони вже одного разу пишалися...
(А треба сказати, що це Болото було колись казково багатим. Та потім його жителі пішли на якийсь експеримент, яким дуже пишалися, і який з тріском провалився. Відтоді про Болото ніхто нічого не чув.)
- Дивно! І чим же вони пишаються? - із подивом запитав лев. - А ну попрохай орла політати над Болотом, подивитися, чого це вони раптом запишалися.
За годину орел, скромно склавши крила, доповідав леву про результати спостережень. Виявилося, що пишатися жителям Болота ну абсолютно нічим! І навіть навпаки - кругом запустіння і повний розвал! Є, щоправда, окремі новобудови, але на тлі загальної розрухи вони виглядають просто абсурдно!
- Гм... - замислився лев. - І, однак, пишаються. Значить, напевно, є чим. Доведеться з'ясувати самому.
Не можна сказати, що лев відрізнявся нестримною цікавістю, але останнім часом у звіриному світі стало сутужно з фінансами. І лев шукав вихід.
Тут же перетворившись на старого кота Воркота, цар звірів терміново вирушив у бік Болота. А ще за годину він сидів на сухій купині, оточеній болотом, котре гнило, і вів бесіду з численними жабами.
- Я бачу, життя у вас важке, - вкрадливо почав кіт Воркіт, уважно оглядаючи чіпким поглядом жовтих очей худющих зелених жаб.
- Ква-ква-ква! - дружним хором відгукнулися мешканки Болота.
- У вас що, немає грошей? - допитувався Воркіт.
- А що таке гроші, бабусю? - пропищало малюсіньке жабеня, звертаючись до старої жаби. - Я їх ніколи не бачило!
- Та ми й самі бачили їх востаннє ще до твого народження, - відповіла жаба внукові.
- А шоколад ти коли-небудь бачив? - поцікавився Воркіт.
- Ще б пак! - охоче відповів малюк. У нас його по телевізору навалом!
- А от грошей у нас по телевізору чомусь ніколи не показують, - промовило анемічне жабеня в окулярах, очевидно, молодий місцевий вчений. - Нам треба домогтися показу грошей по телевізору хоча б раз на місяць!
- Ква - ква! - дружно закивали жаби.
- А де ж твої батьки, дитинко? - ласкаво запитав Воркіт зелененького малюка.
- А на роботі з ранку до вечора, - відповіла бабуся.
- Так їм же не платять? - уточнив кіт.
- Ну то й що? У нас до цього давно звикли. Всім же не платять - тому і не образливо! А головне - обіцяють колись сплатити. Не нам, так нашим онукам. Може, він, коли виросте, якраз і отримає батьківську зарплатню!
Лев був приголомшений. Він приблизно знав, на що здатне Болото і які його потенційні можливості, але щоб таке...
- Тоді чим же ви пишаєтеся? - поставив нарешті він своє основне запитання.
- Ну, як же! - раптом заворушилися жаби. - У нас же є дуже великі досягнення! - І всі радісно навперебій заквакали:
- По-перше, у нас є президент! - І у нього ціла кваманда! - і вони показали на пагорб, що височів над Болотом.
- Я собі уявляю, як ці бідолахи бідують! - лукаво зітхнув Воркіт.
- Ні-ні! Вони живуть дуже добре! - дружно закричали жаби.
- Нічого не розумію! - здивувався кіт Воркіт. - Якщо вони живуть добре, то чому ви живете погано?
- Бо ми - самі собою, а вони - самі собою, - прийшло на виручку старим жабам молоде жабеня в окулярах. - Ми живемо ніби паралельно, не перетинаючись.
- А ще у нас багато наших представників. І вони також живуть дуже добре.
- А це ще хто? - знову здивувався кіт.
- Ну це ті, хто діє угорі ніби від нашого імені, - пояснило жабеня в окулярах.
- Вони також живуть паралельно?
- Так, звичайно, - кивнуло жабеня в окулярах. - Не для того вони так важко дерлися нагору, щоб тепер борсатися серед нас у болоті.
- Я вам зараз поясню, - висунулася з води дуже солідна на вигляд жаба. - Якби ви були президентом іншого Болота і приїхали до нас, ви ж не пішли б до неї чи до неї, - показала жаба на своїх обшарпаних подружок. - Ви пішли б до самого президента. І якщо він живе добре, ви скажете: "Так, це Болото багате. З ним можна мати справу". Ось чому вони повинні жити добре і ось чому ми цим пишаємося.
- Ну а що ж є у вас, окрім гордості? - поцікавився Воркіт, оглядаючи цей убогий набрід.
- Не думайте, що ми такі уже зовсім убогі! - випнуло худі груди жабеня в окулярах. - У нас є дуже навіть дефіцитні в наш час речі, яких немає більше ні в кого, - додав він пошепки.
- Ціка-а-аво, що ж це таке? Розкажіть скор-р-ріше! - поцікавився Воркіт.
- Наприклад, у нас є совість, от! - по-змовницьки повідомило худе жабеня. - Так що ми ніби квити: у них - гроші, а у нас - совість!
- Але якщо її ні у кого більше немає, отже, ви можете продавати її? - поцікавився гість, виблискуючи жовтими вогникам очей.
- Річ у тім, що тим, у кого є гроші, вона вже не потрібна, - сумовито проквакало жабеня в окулярах.
- Як же ви досі не вимерли? - знову здивувався Воркіт.
- А це ще один привід для гордості! - знову висунувся з води всезнаюче жабеня в окулярах. - Ми - найживучіші істоти! І цим вже прославили наше Болото на весь світ! А потім нас же також не забувають. Як тільки побачать, що надходить кінець чи вибори їм треба провести, дивись, підкинуть дохлих комарів та черв'яків... Та й одяг, хто де линяє, а нам старі шкурки віддають. Це називається гуманітарна допомога.
Тільки тепер лев допетрав, чому чимало жаб було в обскубаному пір`ї або облізліх мишачих шкурках!
- Я нарешті зрозумів: ви пішли на черговий експеримент! Так? - здогадався Воркіт.
- Так! Так! Так! - відкрили величезні роти жаби. - Тільки не на один, а відразу на сто! І одночасно!
Далі лев був змушений перервати бесіду, оскільки від навколишнього смороду в нього запаморочилося в голові.
Повертався до себе цар звірів під великим враженням. "Вік живи - вік учись", - думав він, прикидаючи, що з життя Болота може знадобитися. Загалом знадобилося мало що, але експеримент, яким так пишалися мешканці Болота, захоплював своєю відчайдушністю.
Прибувши додому, лев вирішив одразу, не відкладаючи, припинити виплату зарплатні в усьому лісі.
