Клара ГУДЗИК, "День"
Останні покоління наших громадян насолоджувалися "загальною" рівністю, тоді як багатство дискретно приховувалося від суспільних очей. Сьогодні нові українці нерідко виставляють свої достатки напоказ, що викликає підвищену увагу і недоброзичливість. Ворожість часто-густо провокує не тільки заздрість, а й поведінка нових багатих, особливо найновіших. Два маленьких приклади.
У великій продовольчій крамниці молода дівчина збиралася купити пачку печива й шукала в гаманці потрібну суму, коли туди ввійшла імпозантна дама. Вона владно відсунула дівчину в бік, кинувши: "Досить рахувати свої жалюгідні копійки!". Потім поставила на сяючий прилавок велику сумку і наказала продавцеві: "Почнемо скуплятися, тільки живо і щоб усе - перший сорт!" Той покірно, забувши про дівчину та печиво, почав обслуговувати пані - сумка була серйозна.
Ще одна замальовка з натури. На трамвайній зупинці біля базару сиділи два молодих "торбешних" комерсанти, які, судячи з усього, щойно стали на шлях добробуту. Одягнені вони були в усе нове, коштовне й модне, на ногах мали супермоделі кросівок. Судячи з далеко вперед висунутих чотирьох ніг, із котрих молодики не зводили очей, вони дуже пишалися своїм взуттям. Поряд із ними сиділа стара жінка, власне, бабуся, яку лиха доля взула у старомодні й старі, вже трохи розірвані, кеди. Невдовзі нашим "новим" впав у очі разючий контраст між їхнім та бабиним взуттям і вони грайливо поставили свої гігантські сяючі дредноути поряд із маленькими жалюгідними кедами. Це може здатися неймовірним, але два молодих і при повному розумі чоловіка почали презирливо кепкувати й реготати на весь голос над кедами. Вони то вимагали, щоб сусідка назвала їм "свою інофірму", то просили "помінятися з приплатою", то рекомендували негайно здати взуття до музею, "доки воно не вимерло". Баба гірко мовчала, відвернувши голову в інший бік, намагаючись подалі сховати ноги під лавою. Я було втрутилася, однак у відповідь отримала рішуче і горде: "Коли в тебе буде стільки грошей, скільки в мене, тоді приходь - поговоримо". У своїй дикунській "простоті" вони й не підозрювали, що хизуватися достатком перед лицем бідності та старості - то останнє неподобство.
Звідки така жорстокість, така пиха? Може, з радянських часів "рівності", коли кожному платили "згідно з працею", а благодійництво було усунене із суспільного життя, набуло негативного історичного відтінку? Чи може перше, "дике" покоління багатих завжди таке, а не тільки зараз у нас? Так чи інакше, а тільки більшість наших "ротшильдів" і не здогадується про істину, колись відкриту навіть неосвіченим купцям. Вони добре знали, що капітал треба "замолювали", бо в цьому грішному світі всі великі гроші - неправедні, навіть якщо ти їх заробив "абсолютно чесно". Багатство надає людині величезні можливості й одночасно вимагає від неї додаткового служіння, робить її мовби членом рицарського ордену, який допомагає слабким і безпорадним. Адже гроші - це сила, якої позбавлені інші люди.
Не можна, звичайно, беззаперечно стверджувати, що серед нового класу зараз зовсім відсутнє рицарське служіння, що немає в нас меценатів і благодійників. Зважаючи, однак, на ті мільярди доларів, які, за даними фахівців, циркулюють у країні, та враховуючи теперішній стан суспільства, їх непропорційно мало. Бо скільки стоїть зачинених музеїв у стані перманентного ремонту, скільки є шкіл, гірших, ніж казарми? Скільки безпритульних дітей блукає країною? Згадаємо також безпритульних вчених у холодних пустих лабораторіях. І ще багато чого страшного й принизливого для всіх, а особливо для тих, хто має можливість хоча б трохи запобігти лиху. Між тим, чимало багатіїв не тільки відкрито пишаються перед бідними своїми грошима, що можна якось зрозуміти, але й не приховують презирства до "дурнів", не здатних розбагатіти.
