Олена МАРТОВА
Усім відомо, що Родіон Щедрін - великий композитор. Без його "Кармен-сюїти", "Aнни Кареніної", "Чайки", "Дами з собачкою", "Лоліти" та інших творів тепер неможливо уявити історію сучасного музичного театру. Крім композиторства, Родіон Костянтинович веде активну концертну діяльність як піаніст і органіст. Він живе не лише в Москві, а й у Мюнхені. Однак небагатьом відомо, що на посту голови Спілки композиторів Росії 1973 року він змінив Дмитра Шостаковича. Зі своєю дружиною Маєю Плісецькою познайомився в домі Лілі Брік, а в 60-і роки з балкончика в квартирі на Кутузовському проспекті у свята викрикував непарламентські вирази вірменською мовою.
- Родіоне Костянтиновичу, то що ви викрикували на Кутузовському проспекті вірменською мовою?
- Знаєте, в молоді роки ми дружили з Арно Бабаджаняном і він мене возив Вірменією і вільного від показу країни часу навчав усіх вірменських лайок. Вірменською мовою вони дуже круті. Я не можу зараз відтворити навіть у перекладі. А моїм сусідом по квартирі на Кутузовському, де ми мешкали перші п'ять років життя з Маєю Михайлівною в дуже маленькій, тісній квартирці, був сурмач з оркестру, з яким я навчався разом у консерваторії. І я йому наводив повчання Арно Бабаджаняна, царство йому небесне.
- Як ви вважаєте, який головний підсумок минулих 65 років вашого життя?
- Я себе відношу до людей щасливих, бо, по-перше, я дожив до цієї цифри. Це вже успіх - у наш нервовий і досить паскудний час. По-друге, все ж не так мало написано. І нарешті, я щасливий у своєму родинному житті. Якщо ми прожили з Маєю Михайлівною без кількох місяців 40 років, це теж щось означає.
- Чи ви пам'ятаєте той момент, коли ви усвідомили, що без цієї жінки не зможете більше жити?
- Ми обоє приятелювали (але один з одним не перетиналися) з родиною Лілі Брік, і чоловік її Василь Катанян збирав колекцію голосів друзів свого дому - тоді магнітофони тільки з'явилися в приватних будинках - дуже було цікаво. І одного разу вони мені сказали: "Приходьте послухати, як одна відома молода балерина співає (саме співає!) "Попелюшку" Прокоф'єва". І коли вони ввімкнули магнітофон, я був абсолютно вражений. По-перше, у Маї Михайлівни абсолютний слух, такий рідкісний у природі, адже навіть великий Чайковський не мав абсолютного слуху. І вона так чудово все виконувала, зображуючи всі інструменти: ударні, флейти, гобої і кларнети, труби, а на ті часи ця музика була дуже складною. Сьогодні вже ми просунулися в своєму пізнанні музики, а тоді це було дуже непросто. Я був просто приголомшений, і мені вже було цікаво з нею познайомитися, поговорити. Така нагода випала теж у будинку Лілі Брік. Приїхав Жерар Філіп, знаменитий французький актор і Ліля зібрала різних музикантів. Я грав на роялі щось, заповнюючи салон музичним звучанням, і там я Маю Михайлівну побачив. Вона була дуже вродливою: з рудим волоссям, з яскраво-зеленими очима, струнка...
- Це кохання з першого погляду?
- Я не можу сказати, що це було кохання з першого погляду, але захоплення з першого погляду я відчув. Я вже тоді був власником приватної машини, заробляючи писанням музики в кіно. Я розвозив гостей по домівках, і так маршрут вибудував, що відвіз Плісецьку останньою. Вона жила біля Великого театру... Ну, загалом, поступово-поступово, через якийсь час уже...
- Зізнайтеся, чи було освідчення або пропозиція руки і серця?
- Ні, таких банальностей ми уникнули. Музика безсловесна, балет безсловесний. Ми якось знайшли спільну мову одне з одним іншими способами.
- Ви коли-небудь сваритеся з Маєю Михайлівною?
- Знаєте, ніколи якось ще не було причин у нас сваритися. Ми справді живемо славно.
- Не нудно так, зовсім без конфліктів?
- Нудно, коли ми - в розлуці, а коли ми разом, ні на мить не буває нудно. Адже Мая Михайлівна дуже незвичайна людина. Вона непередбачувана, дуже поступлива, м'яка, надзвичайно жіночна.
- Вона справляє враження дуже владної і сильної жінки.
- У неї воля є, і чимала, але в домашньому житті вона дуже поступлива. Я думаю, таємниця щасливого родинного життя саме в умінні поступатися одне одному. Ось у мене є друзі - німці. У нього страшний характер, і я якось запитав: "Барбаро, невже ви ніколи не сваритеся?" Вона каже: "Ніколи!". А я питаю: "А в чому ваша таємниця?". Вона відповідає: "Я завжди поступаюся Руді".
- А які подарунки вам Майя Михайлівна дарує?
- Ви знаєте, вона взагалі з тих, хто любить дарувати. Не лише мені, а - взагалі. Це одна з її найочевидніших рис характеру. Вона величезну кількість подарунків робить найрізноманітнішим людям. Близьким, далеким. Завжди привозить якісь сувеніри, хустки, краватки, кофти.
- Нещодавно проходив фестиваль, присвячений вам, який називався "Музика і час". Мені здавалося, що до 65-річчя Щедріна Великий театр міг би поставити його твір. Більше того я навіть знаю, як називається цей твір. Він називається "Лоліта", і я знаю, що ця опера йде в Швеції, якщо не помиляюся?
- Йшла в Стокгольмі.
- Чому на ваш погляд, Великий театр не зробив цього?
- Я намагатимусь бути тактовним. Можливо, мені також здавалося, що це було б доречно. Скажімо, театр Станіславського показав і "Горбоконика", і "Кармен-сюїту", що, звісно, кожному ювілярові принесло б задоволення і радість. Але поставимо тут три крапки.
- Тоді конкретне запитання про "Лоліту". Ви, мабуть, пропонували цей твір Великому театрові?
- Звісно, пропонував, і навіть кілька разів пропонував, і пропонував Слава Ростропович, який був музичним керівником і диригентом цієї постановки в Стокгольмі. Думаю, що постановка була вдалою, не в останню чергу тому, що чудовий був художник-постановник американець Джон Конклін з "Метрополітен". Ростропович був диригентом, були прекрасні співаки. Співачка на партію Лоліти була приємною знахідкою, і я гадаю, що москвичам було б цікаво. Але відповіді з Великого я не отримав.
- Отже, Ростропович, скажемо м'яко, не останній диригент і музикант світу, і Щедрін, які пропонували Великому театрові свої послуги в постановці якогось твору за Набоковим, великим російським письменником, дістали відмови?
- Та, знаєте, Володя Васильєв на прес-конференції сказав, що ця опера - не для Великого театру з моральних причин. Очевидно, маючи на увазі сюжет, але, на жаль, він не ознайомився з музикою. Можливо, музика його захопила б. Я не хотів би жодних каменів кидати в його адресу, тим паче, що він хоче відновити "Горбоконика", і якщо я кидатиму це каміння, то його це може зупинити, і мені буде шкода.
- Мене завжди цікавили стосунки композитора і диригента. Наприклад, Ростропович, Бернстайн і ви. У вас ніколи не виникало конфліктів в зв'язку з тим, що вони не так бачать, не так інтерпретують музику, яку ви написали?
- Та ні, коли музиканти обдаровані Господом Богом, з ними дуже легко порозумітися.
- А Ростропович складна в роботі людина?
- Дивовижна в роботі! Ось щойно ми з ним грали мою віолончельну нову сонату. Це було вже не перше виконання, перше було у Франції, він мене запросив на відкриття нового концертного залу в Токіо. І хоча він грав уже цей твір, але знову його репетирував так, що до крові собі стер пальці. І хоч як я його благав, що він і так прекрасно грає, і що не треба так себе катувати... І от лише тепер він мені зателефонував і сказав: "У мене виросла нова шкіра".
- Як вам здається, який музичний інструмент найкраще підходить для того, щоб розповісти про сьогоднішню Росію?
- Мені здається, навіть не інструмент, а гортань людська. Хор. Адже в нашій ортодоксальній православній релігії, і взагалі в церквах музичні інструменти заборонені. На відміну від католиків, протестантів. А раніше й жіночі голоси були заборонені. Хори - це джерела. Наша релігія була побудована на хоровому співі, пригадайте знаменитий хор царевих співочих дяків...
- Хор - це завжди щось могутнє, урочисте й сумне.
- У Росії життя завжди було сумним, і ландшафт наш абсолютно такий, як описано у Гоголя, пам'ятайте: "Печальна Россия, матушка наша"...
- Я знаю, що ви навчалися в хоровому училищі. Чи можете ви щось розповісти про цей час?
- Так, я був учнем хорового училища. Це було наприкінці війни. Ми влаштувалися біля зоопарку на Красній Прєсні. Керував училищем Свєшников. Жили ми в інтернаті, діти були всі обпалені війною. Ми жили дуже дружно, і ці роки я згадую зі щирим якимсь душевним трепетом. Ми й досі дуже товаришуємо. От я сьогодні вранці я повернувся з Нижнього Новгорода, і мій давній однокашник стояв і мене прямо тут біля дверей зустрічав.
- Родіоне Костянтиновичу, як можна все життя прожити удачливою людиною? Мені здається, що це дуже важко.
- Немає людей, у яких ніколи не буває невдач, провалів, розчарування. Така людина ще не народилася.
- Але ви вважаєте себе людиною, яка досягла успіху?
- І все ж, у мене було чимало складнощів у житті, але... "За благом вслед идут печали, печали - радости залог"...
- Багато хто знає, що ви граєте на органі. Це дуже складно?
- Техніка там така сама, як і на фортепіано, якщо не брати до уваги того, що є ножна клавіатура, і можна грати ті самі гами і терції ногами. Як правило, в спеціальних черевиках. Але при цьому на органі "просто" грати тому, що це передбачає величезний вибір барв, що ви його видобуваєте одним порухом руки або це робить асистент, включаючи різні тембри.
- А ви пам'ятаєте своє перше відчуття, коли ви сіли за орган?
- Це було відчуття захоплення. Здається, що у тебе в руках ціла стихія, і ти нею керуєш. Можна натиснути один клапан, один регістр, і раптом з цього гігантського "мамонта" або "слона" орган перетворюється на крихітну, ніжну істоту, яка видає неначе людські стогони.
- Ви говорите про музичний інструмент, як про живу істоту. А взагалі музичні інструменти мають характер?
- Так, напевно. Різними мовами інструментам приписується різний рід. Наприклад, російською віолончель - вона, а французькою - він. Так само, як німецькою, наприклад, горілка. Тобто горілка - чоловічого роду. Розумієте, горілку якось навіть інколи й пити не хочеться, бо це - чоловік. (Сміється - О.М.). Але дуже багато залежить від якості інструмента, і отут вже справді можна говорити про нього, як про живу людину.
- А ви можете, складаючи музику, розсердитися на рояль?
-Можна і на рояль розсердитися, можна на олівець розсердитися, можна - на нотний папір.
- Існує наче дві позиції. Одні вважають, що треба творити, коли приходить натхнення, а інші, - що кожного дня треба сідати за стіл і писати. Як працюєте ви?
- Я, звичайно, намагаюся працювати регулярно. Аби мозок був уже розігрітий. Але я не можу сказати, що я працюю в якісь певні години. Іноді якісь думки приходять уночі, уранці. Навіть іноді схоплюєшся, щось запишеш, два-три рядочки, а відтак уранці починаєш це вже втілювати.
- А ви вірите в сни?
- Вірю. Я гадаю, що ціла низка снів прямо провіщає нам наступний тиждень або віддаленіший.
- Яка, на вашу думку, якість телевізійної подачі симфонічної музики сьогодні?
- Це дуже специфічна розмова. Скажімо, треба, щоб музичний режисер досконало знав партитуру, як роблять німці. Як з Карояном вони робили. Коли кожний вступ музичного інструмента точно відповідає зоровому рядові. Ця синхронність глибше діє на нервову систему, на мозок, на почуття, на серце, і музика в такому разі не може не вражати людини, не проникати в душу.
- Ви - видатний професіонал. Ви можете себе змусити сидіти біля телеекрана, коли йде симфонічний концерт і просто дивитися?!
- Із задоволенням це роблю. Різні концертні зали, різна публіка, різна атмосфера... Це те ж саме, що футбол на стадіоні дивитися або по телевізору. Якась втрата є, але є і якась перевага. Ви можете на чомусь сконцентруватися. Скажімо, я люблю, коли під час трансляції симфонічного концерту камера більшу частину часу зосереджена на диригенті, бо коли хороший диригент, то його пластика, музичний малюнок дуже підвищують враження від твору.
- У вашому творі "Наслідуючи Альбеніса" було використано специфічний спосіб гри. Він закінчувався ударом кулаком по клавішах. Чи у вас є ще подібні знахідки?
- Ви знаєте, в цьому творі я просто хотів зобразити удар по всіх семи струнах гітари. Але взагалі такий спосіб гри я кілька разів застосовував, і, іноді, це навіть гра ліктем або навіть всією рукою. Як барва, як натиск, як динаміка, як сконцентрована енергія.
- Родіоне Костянтиновичу, які люди вплинули на вас найбільше?
- Мій батько, який був музикантом. Ліля Брік, тому що моя юність була пов'язана з її домівкою, там я зустрів багатьох прекрасних людей, з якими у мене були найцікавіші розмови, або взагалі вони ввійшли в моє життя. Великий вплив справив на мене Андрій Вознесенський, мій друг, з яким ми дуже давно і вірно, по-справжньому товаришуємо.
- А правду кажуть, що Ліля Брік була якоюсь неземною, що в ній було щось містичне?
- По-перше, вона була надзвичайно розумною жінкою, по-друге, вона уміла жити інтересами іншої людини, їй хотілося розповідати про те, що сам зараз робиш. І я бачив у її очах небайдужість, справжній інтерес до свого професійного життя. Вона завжди піклувалася про ту людину, з ким вона дружила і кому симпатизувала. Вона вміла слухати. Мало хто в наш час уміє слухати іншого.
Москва, спеціально для "Дня"
