Олександр ПАЛІЙ, "День"
Учора в інтерв'ю українським журналістам голова місії України при штаб-квартирі НАТО у Брюсселі Борис Тарасюк заявив, що "Україна вийшла із "сірої зони" і посіла належне їй місце в архітектурі європейської безпеки". Своє бачення цієї справи Тарасюк мотивував укладеною ще в липні минулого року Хартією про партнерство між Україною і НАТО, яка, за його словами, дала відповідь на те, якою є роль і місце України в процесі побудови структури європейської безпеки".
Згадаймо, що згідно з цією Хартією максимум підтримки з боку членів Альянсу, на яку може розраховувати Україна в разі загрози її незалежності чи територіальній цілісності, - це скликання на консультації представників країн-членів НАТО. "Сірість" геополітичного становища України якраз і полягає в тому, що жодна зі світових потуг не може (і не хоче) гарантувати надійну безпеку нашій державі, з дотриманням українських інтересів. Не може самостійно зробити це й сама Україна, які б бравурні заяви не виголошували наші генерали і сам верховний головнокомандувач. Стараннями нинішнього керівництва Україна так і не отримала надійних гарантій безпеки за свої дійсно грандіозні поступки в цій сфері. Ліквідація українських ядерних озброєнь "потягнула" на меморандум, що нікого не зобов'язує, від 1996 року про незастосування ядерної зброї та погроз такого застосування щодо України з боку Великої Британії, Сполучених Штатів та Російської Федерації. Тим часом, до військової доктрини Росії внесено положення про можливість застосування російських ядерних озброєнь проти неядерної країни. Всі ці речі, безумовно, розуміє високопоставлений український дипломат. Рожеві окуляри, які він надів (а скоріше намагається їх надіти на українську громадськість), можна пояснити кількома причинами.
По-перше, Тарасюк прагне продемонструвати Заходу таку принадливу для українського керівництва і ним же розхвалювану "багатовекторність" української зовнішньої політики. Останнє зближення з Росією не повинно означати дистанціювання від Заходу: нехай представники останнього приїжджають в Україну, і ми "зблизимося" з ними не гірше, ніж з Росією (особливо, якщо привезуть кредити, яким українське керівництво знайде застосування напередодні виборів).
По-друге, причиною цих заяв може бути той факт, що знову ж таки напередодні виборів виконавча влада вимагає від своїх чиновників демонстрації "вражаючих здобутків", у тому числі й у зовнішній політиці. При цьому потуга зобразити задоволення цими здобутками часом виглядає, як змучена посмішка Гуїнплена. Сміливі заяви українське керівництво робить, як правило, тільки перед українськими журналістами (щоб нас, бува, часом не зрозуміли "не так"). Як поводяться за кордоном представники нинішньої української влади, ми могли бачити з репортажів про візит Леоніда Кучми до Москви.