19 июля (1 августа) исполнится 100 лет с того времени, как поэтесса-классик ушла в Вечность.
У Леси Украинки (Ларисы Петровны Косач-Квитки 1871—1913 гг.) было в сердце «те, що не вмирає» («Лісова пісня»). Произведения поэтессы-мыслителя остаются до сих пор актуальными, близкими и понятными современникам. Несмотря на то, что все сказанное ею обрывается в 1913 г. ...
Думаю, что попав в наш парадоксальный сегодняшний день, она — наверное бы — сначала поинтересовалась, «з якого краю тута сонце сходить» и, «що то він теперь гадає лицарський потомок?» («Подорож до моря»). И была бы поражена, что не перевелись на этой земле «...паралітики з блискучими очима, великі духом, силою малі», которые «орлині крила чують за плечима, самі ж кайданами прикуті до землі». Как и когда-то «народ наш, мов дитя сліпеє зроду..., за ворогів іде в огонь і в воду, катам своїм володарів оддав» («Товарищці на спомин»).
Ныне господствует «влада грошей і дрібноти!». А «дурість мудрі міни строїть!». Досадно, что «одного батька й матері синове, титани зроду не були братами...» («Кассандра»), а остаются «інвалідами цивілізації!» («Блактина троянда»).
К сожалению, «як далі піде так, ми хутко станемо чужинцями у нашім ріднім краю». Поскольку «дрібніша стала й мірка, якою міряють і честь, і цноту, і гідність громадянську». «Як може бути, щоб тіла ходили одним шляхом і вкупі, але душі двома шляхами і врозтіч?» («Руфін і Прісцілла»). И последнее не только любви касается.
Выходит, что «...тільки бути смієм, а жити нам не можна...» («Адвокат Мартіан»). Даже должны «мову пана перейняти» («Оргія»). Отчизна и до сих пор у нас «бездольная мати» да и «лихо не спить» («Сім струн»). А, взглянув на доморощенный парламент, Леся вспомнила бы сказанное по другому поводу: «...за радою рада, та згоди немає, панує розрада, змагання, непевність і крик: зрада! зрада! Мов тяжка хвороба, так час там пливе...» («Поет під час облоги»). Не удивительно, что «тепер всяк хам показує натуру» («Пан політик»). Согласитесь, «...трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна» («Руфін і Прісцілла»).
Увидела бы, что в мирное время живем, но проблемы не лучше, чем на войне: «Де не зможе збройна сила, там доступить зрада потай... А чого не зможе зрада, лютий розбрат доконає» («Бранець»). Разве не так? «Мені сто раз миліше гади, бо в них таки, либонь, тепліша кров. Тут завтра прийдуть ті прихильні друзі, що тричі отрікалися од нього і та родина, що ніколи в ньому не бачила пророка» («Одержима»). Так может ли появиться пророк в Отчизне своей?
Всем понятными остаются ее слова: «Бездушну помсту звано правосуддям, а самоволю деспотичну — правом» («Коли втомлюся я життям щоденним...»). «Як здумаю про ту нещасну землю, злочинами порослу. Ні, наше царство не від сього світу! («Три хвилини»). Остается одно: «В надії будем дожидати, поки Господь всіх суддів просвітить» («Руфін і Прісцілла»).
Неужели все неприятности и несчастья от того, что «...мало ще наруги, бо ще душа терпіти силу має» («Сльози-перли»)? Или, может, потому, что «тоненька смужка брехню від правди ділить у минулім, але в прийдешньому нема вже й смужки» («Кассандра»)?
Да, «життя і мрія в згоді не бувають» («У пущі»). Впрочем, чтобы несмотря на «влади темної погрози» («Мати-невільниця») не быть «аргонавтами без човна», ступить «ногами знов на позитивний грунт» (из Гейне), чтобы «нащадкам нашим скоротить дорогу до ясної і певної мети» («У пустині»), отстроить «зруйнований храм» («Єврейська мелодія»), — должны вспомнить подзабытую сентенцию, которая недавно задевала за живое: «Сором хилитися, долі коритися!» («Сім струн»). Желая увидеть «...братерство, рівеність, волю гожу крізь чорні хмари» («Мій шлях»), снова и снова искать «зірку провідну» («Сontra spem spero»). А чтобы «нова людина народилась», следует преодолеть «безвір’я в себе, в свій талан» («О, знаю, я...»)
Стремясь «не сну, а життя» («Сон літньої ночі»), напомнила бы про «прокляття рукам, що спадають без силы! ...Або погибель, або перемога...» («Сльози-перли»). И пусть враги не сомневаются «скільки б терну на тії вінки не стяли, ще зістанеться ціла діброва» («До товарища»).
«Ти дивишся й не бачиш!» («Айша та Мохаммед»), а она понимает, что выполнить нелегкий — чуть ли не Сизифов — труд («...на гору круту крем’яную... камінь важкий підіймають...» («Сontra spem spero»), который теперь встал перед украинцами, поможет «горда, ясна, огнистая мова!» («Зоряне небо»). «Бо Ти думаеш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду... Слово плідне і більше родить, ніж земля-прамати» («Кассандра»). Потому что «що за дивна сила слова!» («Давня казка»). «...Сі ватаги чорних, дрібних літер колись повстануть цілим дужим військом одважних месників за нашу долю («Три хвилини»). Когда те, кто «мовою чужою між ворогами звикли розмовляти», для себя поймут, «що змусило продати слово» («Вавилонський полон»), то возьмут за ориентир известное со школьной парты: «Слово, чому ти не твердая криця?.. Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!». И тогда расцветет «у рідному краю новая весна» («Співець»). И не иначе. Ведь «образ рідної неволі» у Леси ассоциируется с «німим, холодним, дивним трупом слова» («Легенда віків»).
Несмотря на то, что уже не особенно и скрывая, «хотять забуттям нас прибити» («Мої любі...»), Леся зовет бороться за новую жизнь, поскольку «назад нема нам вороття!» («Скрізь плач, і стогін, і ридання...»). Поскольку «хто так на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ні в пекло» («Граф фон Ейнзідель»). «Неможна бути вічно на сповіді» («Прощання»). И «той не покинутий, хто сам не кинув» («На руїнах»).
И не свернуть бы с мирного пути. Иначе «страшне повстане скрізь землі рушення. І з громом упадуть міцні будови. Великий буде жах, велике й визволення!» («Сон»). И тогда действительно мужики узнают, «чи блакитна кров поллється...» («Давня казка»). И станут понятными ее пылкие слова: «Вражайте, ріжте, навіть убивайте, не будьте тільки дощиком осіннім, палайте чи паліть та не в’яліть!» («Ритми»). Яснее крылатое: «Убий, не здамся! Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита!» («Кримські відгуки»). Ведь «хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра» («Мріє, не зрадь!»).
Нам до сих пор придется «серед лиха співати пісні, без надії ...сподіватись...» («Сontra spem spero»). Поэтому, возможно, у нас «неправильные» враги: «О горе тим, що мають душу чесну! Пошли нам, Боже, чесних ворогів!» («Хвилина розпачу»)? А только где же их взять? Честных врагов, как показывает действительность, не бывает. «Дурно не дає дарунків ворог» («Кассандра»). К сожалению, «як ті часи, такі й його пісні» («Забута тінь»). Хотя Леся понимала, что ее Украине «...важкий занадто хрест ...дістався, нетесаний, сирий та суковатий» («Триптих»), но не переставала верить, что «не довіку ж буде нелад» («Осіння казка»).
Да, «постреляна, порубана словами...», Леся остается украинской Жанной д’Арк, «речницею великої снаги» («Віче»), и не желает быть «рабинею рабів»! («Кассандра»). «Хто вам сказав, що я слаба, що я корюся долі?». Словами Гейне она шлет «прокляття отій нашій-ненашій країні». Впрочем, кажется, ей и другим национальным пророкам «владарка нічь» просто перестала давать слово во всех тех масс-медиа, возможности которых просто невероятно выросли за столетие без Леси! А, как известно, «хутко-хутко все «незабутнє» забуваєтся в світі отсім!» («Місячна легенда»). Но несмотря на все неурядицы, вслед за Ригведой Леся Украинка напоминает: «Час до роботи прийматися! Час жити!» Украина не должна оказаться «за порогом душі твоєї» («Руфін і Прісцілла»).
«Я вийду сама проти бурі і стану, — поміряєм силу! («У чорную хмару...»). Напомню растерянному, но исполненному сил современнику, это — слова больной двадцатитрехлетней девушки!
