Питання міжнародного визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом українського народу не є схоластичним і суто політичним. Це — питання питомої правди й історичної справедливості. Попри твердження апологетів постмодерну, ці явища існують. І невірно, що кожне покоління, мовляв, переписує історію під себе. Так, до певної міри оцінка минувшини з часом змінюється, проте тільки до певної міри. Скажімо, нацистські концтабори та ҐУЛАҐ — це те, що існувало реально, а не в чиїйсь уяві, те, що неможливо заперечити, зрештою, те, що стало символами тоталітаризму ХХ століття.
Іншими словами, в історії — попри неоднозначність багатьох її сюжетів — наявні також абсолюти, які не підлягають оскарженню, тільки уточненню. Це стосується і Голодомору-геноциду, істина про який поволі — на жаль, надто поволі — торує собі шлях. Ідеться не про Україну — тут історична пам’ять вже в основному відновлена і трагічні події дістали належну політичну оцінку. Ідеться про більшу частину демократичного світу, де чи то ігнорують факт Голодомору, чи то оцінюють його лише як один зі злочинів більшовизму, не більше. В цьому плані показова резолюція ПАРЄ «Вшанування пам’яті жертв Великого Голоду (Голодомору) на території колишнього СРСР» від 28 квітня 2010 року, в якій Голодомор названо «злочином Радянського режиму проти власного народу» і закликано органи влади України, Білорусі, Казахстану, Молдови та Росії «домовитися щодо спільних дій, спрямованих на шанування пам’яті жертв Великого Голоду, незважаючи на їхню національність». Схоже, досі на Заході багато хто вважає, що Україна має домовитися з путінською Росією і щодо цього...
І найсумніше тут, що серед заперечників геноциду на Заході чимало знаних інтелектуалів, у тому числі й істориків. Здавалося, вони мають усі можливості добути відповідну інформацію в повному обсязі та навчені логічно мислити, але... Ідеологічні забобони, схоже, беруть гору.
Неймовірно, але факт: згадані інтелектуали ігнорують позицію автора поняття «геноцид», юриста, чиї розробки визначили зміст Нюрнберзького процесу та Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», — Рафала (Рафаеля) Лемкіна, який вважав геноцид українців «класичним зразком геноциду». Текст його виступу у 1953 році англійською мовою під назвою Soviet Genocide in Ukraine з коментарями професора Романа Сербина (Канада), який його опублікував, легко знайти в Інтернеті. За Лемкіним, більшовицька політика масового нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Така політика підпадає під вимоги згаданої Конвенції ООН (пункт «с» статті ІІ «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її» та пункт «е» тієї ж статті «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу»).
Отже, відпадає аргумент про відсутність у більшовиків наміру фізично знищити всіх українців — бо ж існував намір знищити частину їх, а про свідоме проведення спрямованої на це політики не раз прохоплювалися головні організатори злочину — і генсек ЦК ВКП(б) Сталін, і номінальний глава уряду СРСР Молотов. Скажімо, «вождь народів» у листі Лазарю Кагановичу від 11 серпня 1932 року двічі повторив: «...ми можемо втратити Україну». Щоб цього не сталося, була випущена закрита постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області» від 14 грудня 1932 року, де були поставлені завдання вилучення хлібу в селян і встановлення спеціального режиму в УСРР та на Кубані (заселеної у ті часи майже виключно українцями). Крім того, йшлося про скасування де-факто політики українізації і констатувалося: «замість правильного більшовицького проведення національної політики в низці районів України українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та ін. створення свого легального прикриття, своїх контрреволюційних осередків та організацій». Кожен, привчений учитуватись у більшовицьку новомову, розуміє: ВКП(б) визнала, що все справді українське є за визначенням антибільшовицьким. А це мало тягти за собою відповідні практичні дії, не лише щодо вчителів та кооператорів, науковців і письменників, а й щодо всіх верств населення.
За Лемкіним, не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти поставили на меті щодо євреїв, але в разі успіху більшовицької програми геноциду «Україна загинула б так само, якби було вбито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, що зберігала й розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей». Адже через історичні обставини українська нація в цей період була дуже уразлива, «її релігійне, інтелектуальне та політичне керівництво, її вибрані й вирішальні частини доволі малі, тому їх легко ліквідувати» — щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, «бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї — радянської».
Голодомор в УСРР відрізнявся від того голоду, що був на більшості інших теренів СРСР (крім Казахстану), своїм змістом: це був не тільки терор голодом, а й свідоме обезголовлювання нації та її упокорення шляхом ліквідації найбільш активної частини люду, тобто знищення нації як такої без повного знищення людей, що належали до неї. Метода, у певному сенсі «прогресивніша» й ефективніша за нацистську...
При цьому суто економічного підґрунтя Голодомор не мав, головна причина його була не в низьких врожаях чи в потребі продати збіжжя за кордон СРСР для закупівлі новітніх технологій на Заході. Збіжжя вивозилося на збиральні пункти і там пріло, зігнана докупи в колгоспи худоба і птиця гинули. Відбувалося тотальне позбавлення позаміського населення самих засобів забезпечення його існування. У багатьох місцях забирали не тільки зерно, а й усі запаси їжі. Забирали домашнє начиння і руйнували печі в хатах (під час зими!). А це — свідоме прирікання на страшну смерть від голоду й холоду. До речі, однією з найважливіших складових Голокосту також був терор голодом, і значна частина євреїв Європи у 1939-45 роках загинула саме від голодної смерті у гетто та концтаборах. Схожим чином і частина жертв Голодомору загинула від куль чекістів чи у в’язницях і концтаборах. А величезним гетто з грудня 1932 по літо 1933 року була вся Радянська Україна, кордони якої більшовицька влада міцно закрила для запобігання «неконтрольованим переміщенням». У новітній європейській історії такої концентрації жахіть не було — той же Голокост виявився розтягненим більш, аніж на п’ять років, а етнічні «чистки» на Балканах були зупинені НАТО...
Так само ігнорують згадані інтелектуали дослідження Джеймса Мейса, завдяки яким ще до відновлення Україною незалежності проблема Голодомору набула широкого розголосу в політичних та академічних колах США. Переїхавши до України, Мейс став першим, хто проклав шлях досліджень постколоніальної та постгеноцидної специфіки української нації.
Зрештою, виглядає, що зазначеним західним інтелектуалам невідома (чи нецікава?) брошура знаного правозахисника Євгена Захарова «Чи можна кваліфікувати Голодомор 1932-1933 років в Україні та на Кубані як геноцид?» (Права людини, Харків, 2008. — 48с.). У ті часи Кубань була питомо українською, тому теж стала об’єктом геноциду...
І нарешті: апологетам вивищення Голокосту над Голодомором не варто забувати про голодну смерть у ці роки десятків тисяч єврейського населення містечок, вся провина яких полягала в тому, що ці євреї жили з українцями на одній землі і за добу українізації єврейська молодь, вивчаючи українську мову й культуру, набралася небезпечного вірусу «петлюрівщини». Був навіть термін тоді такий у документах ҐПУ: «дрібнобуржуазна єврейська петлюрівщина». Так само приазовські греки, чорноморські німці і болгари, поляки Правобережжя — всі вони теж потрапили під каток Голодомору, бо жили в Україні. Яка таки заслуговує на історичну правду та справедливість.
