3—6 жовтня 1917 р. у Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва, який проголосив своїм отаманом, очільником Генеральної ради командуючого 1-м Українським корпусом генерала Павла Скоропадського. Наказним отаманом на з’їзді було обрано Івана Полтавця-Остряницю. Останній практично здійснював всі керівні функції, оскільки в цей час П. Скоропадський переважно перебував на фронті.
Іван Васильович Полтавець-Остряниця народився 26 вересня 1890 м.Суботів Чигиринського пов. на Київщині (за іншими даними — в родині вчителя з с.Балаклія Смілянського пов. Київської губ). За його твердженням, він походив від козацького гетьмана Якова Остряниці. Військову освіту набув у Чугуївському військовому училищі, яке закінчив у 1914 р. Учасник Першої світової війни, штабс-капітан російської армії. У червні 1917 р. служив у запасному броньовому дивізіоні у Петрограді. За деякими свідченнями, з групою солдатів-українців зумів добитися рішення російського уряду про передачу Україні запорізьких козацьких прапорів і клейнодів, які привіз до України. Був одним з організаторів Вільного козацтва. З травня 1918 р. — генеральний писар Власної канцелярії гетьмана Павла Скоропадського. У грудні 1918 р. емігрував до Німеччини.
Сучасники характеризували І. Полтавця-Остряницю як «великого знавця придворної етики і звичаїв — побутовщини з часів давнішньої Гетьманщини». За часів Української Держави він був головним церемоніймейстером Гетьманського двору, старанно демонстрував на світських прийомах історичні традицій минувшини. Цьому сприяла, зокрема, його імпозантна зовнішність. В. Євтимович, який був присутнім на одному з прийомів при дворі гетьмана П. Скоропадського, подає виразний портрет Генерального писаря, підкресливши в ньому «класичний взірець українського мужського типу»: «вище середнього зросту, сильно збудований стрункий, добре вигімнастикований, із рівним носом, із чорно-вогнистими очима, з підстриженою «під гичку» чорно-кучерявою чуприною, з невеличким пушистим вусом, що відтінював гарно вирізані вуста». Одягався розкішно, ревно дотримуючись стародавніх звичаїв: «у дорогі кармазини, з безцінною «дамаскою» при боці, підперезаний дорогим золото-тканим шалем, у жовтих сапянцях, на яких мелодійно позвонюють у підібраних тонах срібно-позолочені дорогої сніцерської роботи остроги, стилізовано скопійовані з музейних взірців». В. Євтимович згадує, що І. Полтавець-Остряниця виглядав так, «ніби зіскочив із старого портрета». Говорив він доброю українською мовою, «кокетуючи запозиченими із старого словництва архаїзмами».
За часів Гетьманату українське козацтво універсалом П. Скоропадського від 16 жовтня 1918 р. було відновлене як стан. Воно отримало всі права і вольності, скасовані маніфестом цариці Катерини II. До середини листопада 1918 р. по військовим реєстрам генерального писаря нараховувалось більше як 100 тис. козацьких сімей. Формально гетьман П. Скоропадський залишався головою Вільного козацтва, оскільки не був переобраний 20 січня 1919 р. на Великій Військовій козачій раді, яка не відбулась через новий наступ більшовиків на Україну. Після гетьманського універсалу при козацькій раді була створена Генеральна військова канцелярія очолена І. Полтавцем-Остряницею.
У грудні 1918 р. І. Полтавець-Остряниця емігрував до Німеччини, де намагався реанімувати ідею Вільного козацтва. І це не була випадково. На той час продовжували існувати вільнокозачі осередки з українських військовополонених в Сербії, Козацьке Православне братство під проводом члена генеральної ради Вільного козацтва отамана О. Сахна-Устимовича — в Криму. Після поразки Українських національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. козацтво розпорошилось на чужині. Разом з тим в таборах для українських репатріантів в Югославії, на Кубані, Зеленому Клині, серед окремих груп українських емігрантів в Європі продовжували існувати вільнокозачі осередки, хоч і малочисельні.
Постать І. Полтавця-Остряниці як претендента на ключову посаду у таборі правих сил вперше з’являється в процесі організації гетьманського руху, він практично стає каталізатором контраверсій у середовищі українських консерваторів. Ідеолог українського монархічного руху В’ячеслав Липинський бачив в І. Полтавцеві-Остряниці лише «отамана, руїнника», якому «в голову не приходило бунтувати проти чужого монарха, але він готов кожної хвилини бунтуватись проти свого Українського Гетьмана, при якому він вийшов в люде і став генеральним писарем».
В.Липинського непокоїла можливість внутрішньої боротьби серед українських гетьманців, появи у їхніх лавах претендентів на роль «гетьманів-отаманів», чи «гетьманів-вождів». Такі загрози не були безпідставними. І. Полтавець-Остряниця розпочинає у Мюнхені свою окрему політичну акцію, заявляє про себе як «гетьмана і диктатора всієї України» і єдиного претендента на гетьманську булаву, мотивуючи це зреченням Павлом Скоропадським влади у 1918 р.
Подальші кроки І. Полтавця: постійні кидання від одного табору до іншого, неконтрольовані політичні амбіції та авантюризм не лише викликали іронічне ставлення В. Липинського до самозваного гетьмана, але й гостре засудження його політичної акції, яка фактично було скерована на розкол не лише гетьманського табору, але й дискредитацію усього суспільно-політичного життя української еміграції.
У 1920 р. у Берліні утворилась ініціативна група по відновленню Вільного козацтва, а вже у 1921 р. у Відні було закладено Українське національне вільно-козацьке товариство (У.Н.Вк.Т.), яке в основу своєї діяльності поклало постанови з’їзду Вільного козацтва в Чигирині (3-6 жовтня 1917 р.). Тимчасову управу цього товариства очолив ерцгерцог Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний). Генеральна управа вільно-козацького товариства започаткувала видання тижневика «Соборна Україна» у Відні, який активно глорифікував особу В. Габсбурга. Навколо цього часопису об’єдналась група українських політиків різного політичного спрямування. Серед них — В.Андріївський — один з лідерів українських соціалістів-самостійників; Т.Галіп — організатор і лідер Української радикальної партії в Буковині; письменник О.Туринський; В.Полетика — посол УНР у Відні, член Українського союзу хліборобів-державників; Б.Бутенко — колишній міністр шляхів сполучення Української Держави та ін. До їх кола належав також й І.Полтавець-Остряниця. «Вільне козацтво, яке об’єднує в собі українців різних верств, партій і напрямків, міцне своєю організацією і внутрішньою дисципліною.., — зазначав у своїй програмовій статті часопис «Соборна Україна». — Маючи на цілі не саму тільки військову організацію, але організацію і оборону свого краю на всіх полях: економічному, політичному... Вільне козацтво в сей час одинока поки що сила, яка дає надію, що може піднести й утримати в своїх руках український прапор».
Протягом 1921-1922 рр. вийшло 29 чисел газети «Соборна Україна», яку фінансував Василь Вишиваний. 18 травня 1922 р. часопис припинив своє існування. Варто звернути також увагу й на програмовий лозунг часопису — «інстинкт національного самозбереження — національний егоїзм в життю народів стоїть понад усе!» та його монархічну орієнтацію, які формувалися під впливом І. Полтавця-Остріниці.
Поряд з іншими заходами вільно-козацького товариства проектувалось створити у Баварії базу для вишкілу українських старшин і технічних військових частин, щоб розпочати новий етап боротьби за Україну. Ці кроки робились одночасно зі спробами баварських монархістів консолідувати загальноросійські монархічні сили і скликати з цією метою конгрес у Мюнхені. Як повідомляло консульство УНР у Мюнхені, у розпалі його підготовки деякі берлінські часописи сповіщали, що на з’їзд збираються також і гетьман П.Скоропадський та ерцгерцог В.Габсбург. Однак ні перший, ні другий не взяли у ньому участі. З діячів так чи інакше причетних до українського руху були представлені колишній міністр шляхів гетьманського уряду Б.Бутенко та І.Полтавець-Остряниця.
Приєднавшись до політичної акції Василя Вишиваного, І.Полтавець-Остряниця, однак, не відмовився від планів реалізувати власні амбіції. При чому він одночасно шукав контактів з російськими монархістами. Його підписи стоять під документами, які були підготовлені у розвиток меморандуму генерала П.Біскупського, прийнятого таємною інтернаціональною конференцією монархістів у Будапешті 8—13 липня 1920 р. Згідно додаткового договору від 3 квітня 1921 р., підписаного в Берліні, І. Полтавець-Остряниця вважав себе союзником російського генерала Я. Слащова, який, в свою чергу, визнавав себе союзником України і підтримував усі українські військові частини з тим, щоб усі «поодинокі старшини й козаки на просторі Західної Європи, Балканів та Кавказу, були об’єднані в особливий корпус». Головнокомандуючим цими частинами, які фактично існували на папері, як неважко здогадатися, І. Полтавець-Остряниця призначив сам себе.
На початку 1922 р. внаслідок політичної конфронтації різних груп Українське національне вільно-козацьке товариство фактично розпалося. 9 березня 1922 р. у «Соборній Україні» було вміщено інформацію за підписом Василя Вишиваного і В. Полетики, що «п.п. Іван Полтавець-Остряниця і Борис Бутенко є виключені з числа членів генеральної управи Українського вільнокозацького товариства і вона за їх вчинки не відповідає». Можна припустити, що корені конфлікту слід шукати у самочинних спробах І.Полтавця-Остряниці і Б.Бутенка порозумітися з російськими монархічними колами і взяти участь у загальноросійському монархічному з’їзді. І. Полтавець-Остряниця відповів у газеті «Україна», що була близькою до тогочасного лідера українського націонал-комунізму В. Винниченка. До речі, це видання досить гостро критикувало політичні акції Василя Вишиваного і гетьмана П.Скоропадського, поширюючи непідтверджені чутки та відверті наклепи про їх політичні дії. Отже, І.Полтавець-Остряниця не цурався будь-яких засобів, аби використати ще до недавно ворожий йому часопис для політичної боротьби проти колишніх союзників.
Зокрема, у листі до редакції він пояснював свій розрив з Українським національним вільно-козацьким товариством і Василем Вишиваним відсутністю «позитивних наслідків» протягом 10 місяців спільних дій. Невдовзі він вдався до чергової авантюри, оголосивши, що І.Полтавець-Остряниця оголосив, що назва товариства була перебрана від його закордонної групи, тому він фактично самочинно розв’язував товариство. Закордонна група У.Н.Вк.Т. І.Полтавця-Остряниці, який не цурався будь-яких політичних контактів, все ж не принесла їх лідеру політичного впливу у середовищі українських національних сил.
У січні 1923 р. в Мюнхені І. Полтавцем-Остряницею було засновано Українське національне козацьке товариство (УНКТ-во). Його ідеологія базувалася на принципах авторитаризму. Особливий наголос робився на тому, що саме демократичні принципи стали основною причиною поразки Українських національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр. В розділі статуту «Національно-політичні мети УНКТ-ва», як першочергове завдання висувалось «установлення Національної Диктатури, опертої на Національне Козацьке Військо, створене на його історичних традиціях, позаяк під час відбудови Української Держави та до встановлення Українським Козацьким Народом конечних форм державности — це єсть єдина форма, яка відповідатиме національним завданням в розумінні розвою культури й могутности, та повної охорони від спроб наших ворогів вдруге підбити Україну під себе».
Керівництво УНКТ-ва покладалося на отамана Ради генеральної старшини, який наділявся необмеженими правами. Отаман «Ради Генеральної Старшини УНКТ-ва», як відзначалося у регламенті товариства, обирався «одноголосно постановою Ради Генеральної Старшини і стоїть на чолі УНКТ-ва на весь період його праці». Він був підзвітним лише суду Ради Генеральної Старшини й у випадку: «а) порушення присяги; б) зради і в) порушення статуту і регламенту УНКТ-ва, та основних законів Ради Генеральної Старшини». Тим самим особа отамана наділялась абсолютною владою при обмеженому праві Ради генеральної старшини контролювати його дії.
У розділі статуту товариства про громадянство однозначно закладались дискримінаційні положення щодо представників інших націй. Вважалось необхідним прийняти «на увагу те, що городянином (громадянином. — Т. О.) може бути лише козак, а козаком — лише українець по крові, без різниці віросповідання». Товариство вважало також за необхідне «націоналізацію всіх існуючих на Україні банків та капіталістичних підприємств, котрі знаходяться в руках жидів». Одночасно серед низки економічних заходів проголошувалось «створення здорового середнього національного класу», націоналізація великих торгових підприємств, повна охорона прав і інтересів робітничого класу, перехід до дрібного та середнього хуторського господарства, розквіт національної кооперації, проведення земельної реформи без повернення земельної власності від козаків до колишніх господарів тощо. Смертне покарання чекало «грабіжників, спекулянтів, ростовщиків та інш. шахраїв».
І. Полтавець-Остряниця передбачав надзвичайно амбітні плани щодо майбутнього територіального устрою України, претендуючи розповсюдити свою владу і на Галичину, яка в той час входила до складу Польщі. Безперечно, що ці декларації не залишилися поза увагою польських спецслужб, які повідомляли польський Генеральний штаб про політичні контакти І. Полтавця-Остряниці. Проте діяльність очолюваного ним УНКТ-ва аналітики не вважали поважною і ставили під сумнів швидке розгортання його політичної акції. Польські спецслужби нараховували у товаристві 84 членів. Однак, сам І. Полтавець-Остряниця подавав інформацію, що Українське національне козацьке товариство на момент створення мало осередки у Лозанні (Швейцарія), Берліні (Німеччина), Відні (Австрія), Софії (Болгарія), Будапешті (Угорщина), Бухаресті, Кишиніві, Чернівцях (Румунія), Данцигу, Львові, Варшаві (Польща), Празі (Чехословаччина). Більше того, він планував через осередки у Львові, Варшаві, Данцигу і Чернівцях планувалося здійснювати зв’язок з українцями в Радянській Україні.
Програма УНКТ-ва широко коментувалась як «фашистська» в українській еміграційній пресі. Нью-йоркський часопис «Українська громада» писав, що це монархічне угрупування на чолі з І. Полтавцем-Остряницею фінансується баварськими монархістами. Тижневик «Український козак», друкований орган УНКТ-ва, який за словами «Української громади», нібито друкується на Білоцерківщині, насправді видавався в Мюнхені. За визначенням часопису, група І. Полтавця-Остряниці не мала ніякого значення, «крім юмористичного». Часопис «Український козак» виходив протягом 1923—1924 рр. і видавався ротапринтним способом. Серед його видавців були генеральний писар УНКТ-ва О. Бантиш-Каменський (псевдонім самого І. Полтавця-Остряниці. — Т. О.), секретар товариства — А. Моргуненко.
Самозвана персоніфікація І.Полтавця-Остряниці, а також відверта профашистська орієнтація УНАКОР стали предметом скандальних публікацій в пресі та «головною біллю» західних спецслужб, які намагалися зайти «численних» прихильників І.Полтавця-Остряниці.
Таким чином, можна стверджувати, що колишній Наказний отаман Вільного козацтва І.Полтавець-Остряниця, який прагнув здобути лідерське положення в правому політичному таборі української еміграції, лише сприяв розпорошенню вільнокозачих сил і був, по-суті, одним з «руїнників» української державницької ідеї.
В одному з номерів часопису (12.03.1923 р.) було вміщено інтерв’ю з головним редактором друкованого органу німецької Націонал-соціалістичної робітничої партії газети «Volkischer Beobachter» А. Розенбергом. Цей факт, як і багато інших підтверджують інформацію про давнє знайомство І. Полтавця-Остряниці з майбутнім фюрером Німеччини А. Гітлером.
Польські військові спецслужби детально вивчали ступінь матеріальної підтримки цієї організації з боку насамперед Німеччини. Зокрема, їх агентурні матеріали дають можливість стверджувати, що лідер Українського національного козацького руху (УНАКОР) І. Полтавець-Остряниця протягом 1925—1927 рр. не лише мав стосунки з відомими в той час профашистськими організаціями Іспанії, Франції, Туреччини, Польщі, Болгарії і Литви, але й одержував фінансову допомогу від Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Діяльність його організації матеріально підтримували і деякі великі промисловці цієї країни.
Українське національне козацьке товариство не стало впливовою організацією в середовищі української політичної еміграції. Не дивлячись на те, що І. Полтавець-Остряниця, скориставшись обставиною зречення гетьмана П. Скоропадського своїх гетьманських прав грамотою від 14 грудня 1918 р. і спираючись на резолюції І Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва у Чигирині 3—6 жовтня 1917 р., проголосив себе гетьманом і водночас військовим отаманом, кількість його прихильників порівняно з гетьманськими була незначною. За підрахунками українського історика В. Трощинського в Болгарії, зокрема, число прибічників І. Полтавця-Остряниці сягало 50. Найбільша кількість їх нараховувалась у Німеччині, невеликі громади були також у Польщі, Чехословаччині. Слід зазначити, що зокрема в Болгарії прибічники І. Полтавця-Остряниці відігравали таку ж деструктивну роль, як у випадку з гетьманським рухом, а згодом і В. Габсбургом. Вони переманювали до своєї організації членів Української громади у Софії, що зрештою призвело до того, що громада взагалі припинила своє існування. До подібних дій прихильники І. Полтавця-Остряниці намагалися вдатися і в Берлінській українській громаді, до якої увійшла група адептів самозваного отамана (В. Полетика, Г. Зелєневський, О. Крига), але завдяки злагодженому блокуванню гетьманців і членів ОУН ця акція не вдалася.
Для того, щоб формально закріпити за І. Полтавцем-Остряницею титул гетьмана в козацьких осередках проводились різного роду «урочисті» засідання, на яких він проголошувався гетьманом. Зокрема, 4 липня 1926 р. Українське культурне об’єднання в Болгарії на своєму зібранні «одноголосно і рішуче» постановило «по вільному і непереборимому бажанню» «визнати Військового Отамана Українського козачества полковника Івана Полтавця-Остряницю єдиною бажаною відповідною особою, котра може і має право взяти на себе великий тягар, високу посаду і історичний титул законного «Державця Землі Української — Гетьмана Вільної Соборної Великодержавної України»». Отже, не задовольнившись титулом військового отамана українського козацтва, І. Полтавець-Остряниця проголошує себе Гетьманом України і Національним Диктатором. Легітимність цього кроку він обумовлює своїм походженням з роду гетьмана Луки Остряниці (1638 р.).
Диктаторські аспірації І.Полтавця-Остряниці не могли не викликати нових конфліктів у середовищі УНКТ-ва. На початку 1933 р. В Болгарії серед членів товариства виникло невдоволення діяльністю провідника і найбільш впливові члени УНКТ-ва сотник Орлов і генерал Гуляй разом із підпорядкованими їм козацькими підрозділами виходять із його складу. Невдовзі за фальшивим доносом, який, за даними польської військової спецслужби, зроблений був до гестапо колишніми його співробітниками, І.Полтавець-Остряниця потрабляє до табору інтернованих. Але невдовзі опиняється на волі.
Аби організаційно підкріпити свої кроки до монаршої влади він вдається до відомого вже сценарію з Українським національним вільнокозачим товариством і у 1935 р. заявляє про розпуск УНКТ-ва і УКТ та створення нової організації — Українського національного козацького руху — УНАКОР, як прямої і єдиної спадкоємиці Вільного козацтва, заснованого на з’їзді в Чигирині 3—6 жовтня 1917 р. В історичній довідці до статуту УНАКОР постать гетьмана П.Скоропадського відсувається на другий план, а І.Полтавець-Остряниця проголошується «першим козацьким ідеологом і діячем», під проводом якого працювала Українська Козацька рада у 1917—1918 р. З цього ж документу можна довідатись, що саме йому належить головна роль у підготовці гетьманського універсалу 16 жовтня 1918 р. про відновлення казацтва як стану і повернення йому всіх прав і привілеїв, скасованих Катериною ІІ. В статуті також констатується, що 4 вересня 1920 р. в Берліні частина військової козацької старшини, за виключенням П.Скоропадського, який зрікся влади грамотою від 14 грудня 1918 р., «одноголосно постановила відновити працю по організації козацтва під проводом Військового Отамана і Генерального Писаря України полковника Івана Полтавця-Остряниці».
В статуті УНАКОР була сформульована ідея «організації нового специфічного українсько-козацького націонал-соціалістичного, фашистського укладу народного життя». Статут УНАКОР за своїми політичними засадами дуже наближений до програми Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП) від 24 лютого 1920 р. Тому, власне, в історичній довідці статуту УНАКОР, де вже не згадується про невдалі спроби І.Полтавця-Остряниці порозумітись з російськими монархістами, які не мали практичних наслідків для реалізації його амбітних планів, головний наголос робиться на безпосередню залежність від «молодого націонал-соціалістичного німецького руху». Також зазначається «близкість його й італійського фашистського руху, в національному й соціальному змісті з українським національним козацьким рухом», що «дало можливість до контакту й співпраці».
Відверте маніпулювання фактами в історичній довідці пояснюється тим, що колишні партнери — російські монархісти втратили свій вплив у Німеччині і не могли допомогти І.Полтавцеві-Оситряниці досягти заповітної мети — стати українським політичним лідером. Під впливом німецької націонал-соціалістичної доктрини він одночасно бажає для себе диктаторських повноважень, що яскраво виявилось у ново вигаданому його титулі — Гетьмана України і Національного Диктатора. Ці тенденції яскраво простежуються і в друкованому органі УНАКОР — «Бюлетені українського козацтва», який виходив у Мюнхені з 1935 р.
Ставши на націонал-соціалістичну платформу, І.Полтавець-Остряниця розраховував на конкретні дивіденди від нацистської партії, що прийшла до влади в Німеччині. Він неодноразово пропонував послуги своєї організації вермахту, звертався з листом і до А.Гітлера, в якому пропонував взяти у своє розпорядження козаків УНАКОР. Однак, усі зусилля І. Полтавця-Остряниці виявилися марними. В листі гестапо, переданому у вересні 1937 р. до міністерства закордонних справ Райху, зазначалось, що козацька організація — УНАКОР, яка «є не вартою уваги затією, існує фактично лише на папері і практично не має прихильників». Згідно інших документальних джерел, виявлених у німецьких архівах відомим українським вченим професором В.Косиком, автором ґрунтовного дослідження «Україна і Німеччина у другій світовій війні» І.Полтавець-Остряниця «був не вартим уваги мегаломаном» і авантюрником.
В лавах УНКТ-ва було чимало членів ОУН та їх прихильників, яких приваблювала ідея інтегрального націоналізму. Але поступово політичний авантюризм І.Полтавця-Остряниці відштовхнув від товариства значну частину його членів, які переходять до ОУН та гетьманської організації. Прорахунки керівництва УНКТ — УНАКОР фактично призводять організацію до краху і перетворює її існування на формальне. Намагання І.Полтавця-Остряниці ідеологічно поєднати фашизм, націоналізм та монархізм на практиці призводили не до консолідації, а роз’єднання українських національних сил.
Немалої шкоди УНАКОР завдав відкритий процес над групою козаків-націоналістів (так називали себе члени руху), звинуваченими у антипольській підривній діяльності і шпигунстві на користь Німеччини. Він відбувся у квітні 1937 р. у Луцьку. 44 українців, чоловіків і жінок, підозрюваних в участі в УНАКОР, організованій І.Волошиним-Берчаком, були притягнуті до судової відповідальності.
Проте наприкінці війни вермахт потребував якомога більше свіжих військових сил і намагався використати і українських військовополонених, які бажали визволення своєї батьківщини від більшовицького ярма. І.Полтавця-Остряницю було призначено командиром козацького корпусу. Дослідники припускають, що корпус нараховував 30 тис. чол. з числа українських військовополонених. Спираючись на матеріали, опубліковані у «Deutsche Soldatenzeitung» Г. Прокопчук стверджував, що І.Полтавець-Остряниця розраховував на те, що німецька влада дозволить перетворити козацький корпус у «зародок майбутнього утвердження української військової могутності». Але ці розрахунки були марними з різних 9політичних причин. Наприкінці війни корпус було розформовано, а українські козаки розсіялись по цілому світі. Після війни І.Полтавець-Остряниця відійшов від політичної діяльності.
Самозвана персоніфікація І.Полтавця-Остряниці, а також відверта профашистська орієнтація УНАКОР стали предметом скандальних публікацій в пресі та «головною біллю» західних спецслужб, які намагалися зайти «численних» прихильників І.Полтавця-Остряниці.
Таким чином, можна стверджувати, що колишній Наказний отаман Вільного козацтва І.Полтавець-Остряниця, який прагнув здобути лідерське положення в правому політичному таборі української еміграції, лише сприяв розпорошенню вільнокозачих сил і був, по-суті, одним з «руїнників» української державницької ідеї.
Помер у Іван Порлтавець-Остряниця у Мюнхені в 1957 р.