За результатами цьогорічного ЗНО, найбільша кількість школярів (у відсотковому співвідношенні) не змогли набрати пороговий бал саме з історії України (13,19%). Можна сперечатися, який чинник є визначальним для такого результату, проте можна сказати напевне — нашу історію потрібно популяризувати. А для цього варто шукати нові формати, способи, інструменти для розповіді про українську минувшину. Кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Олександр АЛФЬОРОВ розповідає про нашу минувшину через відкриття: в наукових публікаціях, програмах на радіо «Культура», дописах у Фейсбуці та на власному YouTube-каналі. Про вагомі знахідки, захист пам’яток та історію як процес, а не окремі дати й події, — детальніше в інтерв’ю.
«В УКРАЇНІ ДОСІ НЕ СФОРМОВАНИЙ ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ МІФ»
— У ваших дописах та програмах багато уваги приділено відкриттям. Кілька з них ви здійснили власноруч, до кількох долучилися. Якраз із відкриттів хотілося б і розпочати розмову, бо повідомлення про них — чудовий спосіб для популяризації історії. Зокрема, нещодавно ви опублікували на Фейсбуці фото шолому з Національного музею історії України, виявилося, що це не просто «шолом якогось воїна». Що саме вдалося з’ясувати?
— Між науковою діяльністю і популяризацією науки є велика межа, що має назву прірва. На превеликий жаль, інтерес до історії «вбивають» переважно вже в школі, коли дітей змушують вивчити лише певну дату, подію чи персоналію, щоб скласти іспит чи написати контрольну. Скласти, отримати оцінку й забути. В школі здебільшого не навчають історії як суцільної оповіді. Натомість історія — це величезна річка, яка наповнена камінцями — датами, подіями.
Як наслідок, так складається (не лише в нас, а в усьому світі), що люди, які намагаються довідатися щось про історію, — дізнаються те, що їм цікаво. Комусь цікава історія УПА, комусь — історія козаччини, комусь — розшифрувати тризуб, а комусь — зрозуміти невідомі написи. Проте кожний історичний факт обов’язково пов’язаний з іншими. Тож маємо ситуацію, коли українці начебто цікавляться історією, знають якісь конкретні події, а оцю от річку — не те що містками, вбрід, напряму, перейти мало кому не вдається.
Тривалий час я працював та й працюю як академічний історик. Я дослідник джерел — грубо кажучи, фактів, від яких відштовхуються дослідники. А джерелознавство — це специфічна справа. От, наприклад, знаходиш у іноземних архівах якийсь козацький реєстр, вичитуєш, публікуєш, і він потрібний кільком десяткам твоїх колег. А люди питають, для чого тих істориків утримувати, коли цей реєстр нікому життя не полегшить. Але це маленька цеглинка, з яких ми вибудовуємо наш історичний мур, наш гуманітарний бастіон.
Проте українці, як і будь-яка нація, шукають не академічних відкриттів — поправлена межа панування якогось князя чи виправлена неточність. Щоб їх зацікавити, потрібно, наприклад, вказати, що в знайденому реєстрі зафіксовано якусь зброю (комусь буде цікава зброя) або якісь цікаві імена. І ця відірваність історичних реалій від сучасних апелює до того, що треба розповідати відомості так, як це вимагає ХХІ століття — подавати історію через відкриття. Інколи ці відкриття — це перевідкриття, десяті, двадцяті.
Останнім часом я почав вести свій YouTube-канал і побачив, що люди цікавляться минувшиною, подіями, які возвеличували б нашу історію. Це все тісно пов’язано з пошуком нашої ідентичності. Скільки років Україні? 29? 102? 300? 500? На превеликий жаль, в українців дуже коротка пам’ять, на відміну від інших націй, які не зазнали таких втрат, як у час Голодомору, який перебив хребет нашої пам’яті, зробив пам’ять небезпечною для багатьох поколінь. А пошуки ідентичності наших людей зводяться переважно до визвольних змагань ХХ ст., впираються в козаччину. В Україні ж і досі не сформований державницький міф. Величезний поступ був зроблений у 1990-х роках, коли почали розвивати тему козаччини, проте оминули тему Русі. Хтось почав займатися Трипіллям — і це висміяли. Однак потрібно розуміти, що академічна наука й державницький міф — не тотожні поняття, часом навіть не сумісні.
ПОКАЗОВИЙ ШОЛОМ СТЕФАНА ВЕЛИКОГО
Щоб знайти наше коріння, академічна наука робить багато. Водночас нашому народові потрібні також відкриття, які б той драйв, створювали відчуття долученості до процесу.
Що таке шолом Стефана Великого (роблю поправку, що це може бути і шолом його сина — Стефана ІV, але на моє глибоке переконання, це все-таки шолом молдавського господаря)? Для багатьох це дивина. Однак ми знаємо, що Молдавське князівство виникло після династичної кризи на південних землях держави, яка мала назву Королівство Русі (в шкільних підручниках — Галицько-Волинське князівство). Ми й досі не підібрали спадок наших предків — його підбирають інші, але не зовсім вдало (з пам’ятником Володимира в Москві постало більше питань, ніж відповідей).
У цьому контексті шолом Стефана Великого — добрий приклад. Він понад 50 років висів у Національному музеї історії України й був підписаний як шолом «литовського/руського/московського дружинника», підписи в різні роки змінювалися. А головне, що серед сотень тисяч людей, які проходили через шолом, лише деякі звертали увагу, що там щось намальовано. Багато років тому я підійшов до цього шолому, сфотографував зображення, і коли збільшив на моніторі, то побачив зображення голови тура й навколо літери. Працюючи з джерелами, зміг реконструювати напис: «Стефан, воєвода й господар землі молдовської». І поділився з колегами, вирішив опублікувати, втім, публікація затрималася. Та нещодавно я зрозумів, що треба вийти з академічної площини, щоб ці відомості стали відомі не лише науковцям. Тож розповів про це на Фейсбуці. Першими і єдиними, хто зреагував, було Посольство Молдови в Україні. Жодна українська інституція, зокрема й власник, не звернули увагу. Мабуть, це закономірно.
ПЕЧАТКА, ЩО ВІДКРИЛА ІМ’Я КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА
— Як вдалося з’ясувати невідомі раніше імена Київського митрополита та кількох єпископів доби Київської Русі?
— Річ у тім, що основним джерелом для історії України доби Русі є літописи, звідти ми беремо дати, імена, події. Є інші, зокрема, іноземні джерела, які можуть інколи згадати про Україну того часу, щось пояснити або ще більше заплутати, бо те, як розумів щось арабський мандрівник, який приїжджав в Україну в ХІ столітті, не завжди відповідає реальності. Тож те, що ми знаємо про українську церкву доби Русі — це джерела з літописів, візантійських хронік. На цій основі історики розробили хронологію та послідовність митрополитів.
Однак є ще джерела, на які часто не звертають увагу дослідники, зокрема, ними займається сфрагістика — наука про печатки. Років десять тому я відкрив імена двох невідомих єпископів — Білгородського і Галицького. Історія з митрополитом Никифором ІІІ розтягнена в часі. Було знайдено печатку, яка привішувалася до документів. Вона розрізана, знизу не вистачає фрагмента. На одному боці зображено святого, з написом грецькою по колу, який дуже складно реконструювати, але це вже майже зроблено. На іншому боці було видно напис грецькою Никифор, митрополит і далі текст не читався, бо був обріз, були видні тільки верхні залишки літер. Ця печатка була знайдена на морському дні в Севастополі, близько 20 років тому. Спочатку вона була опублікована колегою як печатка болгарського митрополита. А потім вона потрапила мені до рук на дослідження, і я реконструював текст, що це Никифор Митрополит усієї Русі. А в історії Київської митрополії є два Никифора — І і ІІ, які були в ХІІ столітті.
Потім до дослідження цієї печатки, яка нині зберігається в Музеї Шереметьєвих, залучили професора з Відня Вернера Зайбта, і ми дійшли розуміння, що літери, які там написані, мають датування. Потрібно пояснити, що так само, як ми маємо моду на одяг, у кожному столітті люди мали свої зміни в шрифті. Наприклад, рисочки вгорі в прописної т і знизу в прописної ш, які майже зникли в наш час, хоча активно використовувалися ще років 50 тому. Тож за деякими літерами, які мали своє абсолютне датування, з Вернером Зайбтом ми дійшли висновку, що цей напис із середини ХІІІ ст.
Для неісториків ХІІ чи ХІІІ століття — це умовність, а для нас — це три-п’ять поколінь. Стало зрозуміло, що перед нами печатка митрополита не Никифора І чи ІІ, які були в ХІІ ст., а людини, яка була майже на 100 років пізніше. Ми чітко визначили дату: 1282 — 1283 роки, саме в той час була невеличка лакуна між довготривалими правліннями київських митрополитів Кирила та Максима. В контексті отримання українською церквою Томосу — здається, непоганий подарунок.
ПОРЯТУНОК «ПОЛОВЕЦЬКОЇ БАБИ»
— Також ви брали участь у поверненні кількох пам’яток — печатки Святослава Хороброго в Україну, перевезенні з фронту та дарування до Національного музею історії України «половецької баби». Розкажіть, будь ласка, детальніше про це.
— Із печаткою Святослава Хороброго історія була дивною. Вона була знайдена випадково в Києві наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років, коли столицю готували до відзначення 1500-ліття. Сюди приїхало дуже багато археологів із Росії, і не в розкопі, а під час будівельних робіт поруч, один з археологів придбав печатку в робітників і вивіз її в Росію. З його смертю родичі почали продавати кабінетні речі. З’явилася інформація, що печатку хочуть продати в Новгородський або Псковський музей. А що таке Новгородський музей? Років 10 тому він придбав нелегально знайдені в Україні понад 200 печаток князів. І ця практика є поширеною, раніше, наприклад, ці печатки могли просто вивезти в Державний історичний музей у Москву або Ермітаж і підписати, що це місцеві знахідки, або взагалі нічого не підписувати.
До мене з проханням підтвердити звернулися колеги, бо знають, що я, зокрема, спеціаліст з печаток. Я звернувся тоді до свого екскомандира полку «Азов» Андрія Білецького, він за фахом історик, розповів, що є такий предмет. Порадилися, розробили спеціальну операцію, під час якої жодна людина не постраждала, і печатка прибула в Київ. Було вирішено зробити експозицію. Спочатку вона була в Музеї «Золоті Ворота», для якого спеціально було зроблено величезну виставку «Святослав Хоробрий: Дух Епохи», куратором та автором якої був я. Трохи не 100 тисяч екскурсантів пройшли через неї! А на сьогодні я відвідую з лекцією-презентацією різні міста. Її було презентовано в понад 40 музеях, університетах та бібліотеках України.
Щодо «половецької баби» (насправді, це чоловічі й жіночі статуї) історія була драматичніша. Мої побратими з полку «Азов» під час патрулювання передової побачили в Красногорівці, яка перебувала на лінії розмежування і постійно обстрілювалася, що при в’їзді в один з маєтків стоять дві «половецькі баби». Після чергового мінометного обстрілу сепаратистами, міна потрапила в одну з цих статуй і вщент її зруйнувала. Хлопці зрозуміли, що так не можна. Сіли в машину, їх було шестеро людей, буквально під обстрілами під’їхали, завантажили її, хоч вона важить кілограмів, мабуть, 800, і привезли в Маріуполь, звідки я її транспортував у Київ, і де її було передано до Національного музею історії України. Я просто вражений мужністю побратимів: її ледь піднімають десять людей, а тут ще й під обстрілами. Відвідавши Національний історичний музей, можна побачити на ній «рани», які залишилися від міни, що зруйнувала іншу статую.
НАДИХАЮЧИЙ «ГОРОДНИЦЬКИЙ СКАРБ»
— Чи є в Україні державні механізми пошуку, відстежування наших пам’яток і способів їх повернення на батьківщину, і наскільки вони є ефективними? Чи й досі це більше ініціативи окремих людей?
— Є такі спеціалісти, які ведуть облік, займаються передачею речей у музейні фонди. Однак є проблема: історики мають бути не жебраками, а багатими людьми. А якщо не багатими, то хоча б такими, що можуть дозволити собі сісти в машину, витратити свій час, бензин, приїхати й моментально відреагувати.
Вже існують великі колекції, які є приватною власністю. Їхній науковий потенціал, незважаючи навіть, що це позаархеологічні знахідки, — неймовірний. Запровадження їх до наукового обігу збагатить наші знання про Україну в десятки разів. По-друге, потрібно розробити законодавство, яке регулювало б існування приватних колекцій, передачу (викуп) випадкових знахідок, здачу предметів старовини до музеїв. По-третє, ми маємо заборонити руйнацію пам’яток археології, бо це не тільки те, що лежить, умовно, на п’ятиметровій глибині, ці пам’ятки ми бачимо й на полях, які розорюються і знищуються добривами. Тож це величезний набір проблем, який стосується не лише «копачів», а державної політики в цілому. Учасники не знаходять спільної мови, натомість — ворожнеча, недовіра, звинувачення. Час від цього відходити, слід шукати вихід із ситуації, а не звинувачувати одне одного. Я готовий модерувати подібні дискусії, але чи готові до дискусії ті, кому вже стало просто вигідно затягувати цей «гордіїв вузол»?
Нещодавно мені зателефонували й сказали, що в Заріцьку знайшли плити з саркофага й наголосили, що є велика вірогідність, що їх просто розіб’ють чи скинуть у канаву, бо вони заважають оранці. Тоді я звернувся до Фейсбуку, написав, що їду, і попросив грошей на бензин. Багато людей відгукнулись! Приїхав, найняли трактор, знайшли помічників, перевезли в Культурно-археологічний центр «Пересопниця», віддали, зберегли. Розумію, що правильно було б зробити так: офіційно звернутися до місцевих органів, не словами, як це було зроблено, а листом; місцеві органи дали б розпорядження знайти кошти на бензин, на техніку. Це бухгалтерія й багато часу. Я розумію, що, можливо, вчинив неправильно, але пам’ятку збережено.
Це плити, які складали саркофаг поховання. Датувати їх складно, бо підписів немає. Судячи з ознак, їхнє датування може бути в діаметрально різних точках хронології часу: це можуть бути плити з поховання княжої доби або плити, які подібні до поховання кількох тисяч років тому. Тут уже потрібно провести дослідження, де ці плити перебували. Бо коли ми приїхали, то зафіксували місце, де вони лежали, вже відсунуті, і можливе місце, звідки їх вивезли — господарі все розповіли. Тож майбутнє дослідження підкаже.
— Ще одна важлива знахідка — «Городницький скарб»...
— Це прецедент у історії незалежної України — скарб, яких за останніх 150 років ніхто не знаходив. Дев’ята вечора, мій товариш надсилає мені фото — на долоні кілька срібників (я бачу це за тризубами). І ще купа таких самих монет розкидані на мішку. Це фото йому надіслав товариш, у свою чергу товариш товариша копав пісок і знайшов це. Я розповів, що це унікальна знахідка — срібники Володимира Святого. І зв’язався з Сергієм Комаром, який знайшов скарб, і пояснив, що знахідка має національне значення, тож треба віддати державі. Чоловік погодився, зателефонував голові селищної ради, бо здавати монети потрібно в органи самоврядування, і той призначив, що о десятій ранку відкривається сільрада — будемо приймати. До одинадцятої вечора я дзвонив редакторам, журналістам, запрошував, тому що розумів, що без четвертої гілки влади не те, що інформація не пошириться, а предмети можуть пропасти. Вранці сів у машину — три з половиною години і я на місці, в Городниці. На той момент здали державі 32 монети, яким по 1000 років. Під час передачі описував їх — руки ще кілька годин тремтіли від хвилювання.
Наступного дня приїхали археологи. Керівник Житомирської обласної археологічної експедиції Андрій Петраускас разом з колегами знайшов ще шість монет на місці, де було знайдено скарб. У такий спосіб ми ще й археологічно зафіксували знахідку. Цей скарб започаткував низку інших відкриттів, як-от віднайдення міста Городниці, яке датується, очевидно, ІХ — Х ст. Це місце вже досліджувалося археологами, але натрапити на самі вали часів Київської Русі не вдавалося. А ще поряд було віднайдено поселення більш давнього часу. Це відкриття, які окрилили науковців.
Дуже багато людей щиро це сприйняли й пораділи за державу. Дехто прийняв цю новину зі скепсисом, деякі казали, що неправильно, що чоловік віддав, слід було продати. Але в переважній більшості люди готові сприйняти такі відкриття.
СЛУЖБА ІСТОРИКІВ ПРОТИ «КОПАЧІВ»
— Що можна зробити, щоб віднайдене певними людьми ставало відомим усій Україні, а не розходилося по приватних колекціях? І, якщо взяти ширше, що можна протиставити в наших умовах діяльності «копачів» («чорних археологів»)?
— Це цілий комплекс рішень, пов’язаних передусім із законодавством та інституційними реформами. Щодо законодавства, то стаття закону Цивільного кодексу, яка регламентує здачу державі скарбу, робить усе, щоб в Україні скарби не здавалися. Ми знаємо приклад «Городницького скарбу». Згідно з законом, той, хто знайшов скарб, має право на винагороду — до 20% від ціни. Ціна 32 срібників — це або ціна ста грамів срібла, або інша ціна, історико-культурна. І зараз йому дадуть до 20% від чого? Від ціни срібла? Якщо держава видасть справедливу нагороду, то створить прецедент, що за собою поведе здачу інших скарбів, які знаходять. Так ми збагатимо свою історію. На інституційному рівні необхідна служба істориків, які візьмуть і поїдуть, щоб фахово дослідити предмет, і негайно привезуть до музею або на місці законсервують. Мобільність у нашому суспільстві необхідна найбільше.
Щодо нелегальних знахідок, ми маємо, по-перше, сказати, що вже існують великі колекції, які є приватною власністю. Їхній науковий потенціал, незважаючи навіть, що це позаархеологічні знахідки, — неймовірний. Запровадження їх до наукового обігу збагатить наші знання про Україну в десятки разів. По-друге, потрібно розробити законодавство, яке регулювало б існування приватних колекцій, передачу (викуп) випадкових знахідок, здачу предметів старовини до музеїв. По-третє, ми маємо заборонити руйнацію пам’яток археології, бо це не тільки те, що лежить, умовно, на п’ятиметровій глибині, ці пам’ятки ми бачимо й на полях, які розорюються і знищуються добривами. Тож це величезний набір проблем, який стосується не лише «копачів», а державної політики в цілому. Учасники не знаходять спільної мови, натомість — ворожнеча, недовіра, звинувачення. Час від цього відходити, слід шукати вихід із ситуації, а не звинувачувати одне одного. Я готовий модерувати подібні дискусії, але чи готові до дискусії ті, кому вже стало просто вигідно затягувати цей «гордіїв вузол»?
РЕВІЗІЯ ПАМ’ЯТОК
— Окремо хотілося б зупинитися на програмі «Історичний ревізор», де ви розповідаєте про пам’ятки, які потребують нашого захисту. Як давно ви займаєтеся цією темою? Якими, на вашу думку, мають бути кроки, щоб убезпечити ці пам’ятки?
— Це проєкт, який я розпочав кілька років тому, але він вимагає величезних витрат зусиль — треба щоб хтось знімав, треба квадрокоптер, маршрут, бензин. Проєкт зумовлений потребою ревізії пам’яток, які руйнуються. І не просто констатації чи опису, що «тут дах зруйновано», а треба людям показувати й розповідати, чому це пам’ятка. Наприклад, у селі Хомутець є палац Муравйових-Апостолів, початку ХІХ ст., який зруйнувався за останніх 10 років. Почалося все з того, що став дах протікати, а тепер відвалилася задня стіна. Держава не знає? Знає. Але немає грошей. Чому? Бо немає мобільності.
Неподалік розташований Миргород, це величезний центр відпочинку і туризму. Думаю, що тільки з цього міста тисячі людей могли б щосезонно їхати в Хомутець і дивитися на прекрасний палац із ліпниною та стелями з мореного дубу в стилі англійських кабінетів. Але так не стається. Ба більше, буває, проїжджаєш повз якусь пам’ятку трасою і навіть не побачиш на неї вказівник. Я вже не кажу про те, що на Слобожанщині сьогодні спалюють маєтки, на яких не те, що вказівника немає, їх знайти неможливо, бо вони не відмічені на мапі.
— Із позитивних прикладів — проєкт відновлення надгробка похованого в Успенському соборі князя Костянтина Острозького, який було знищено 1941 року й від якого лишилося лише кілька фотографій, гравюр. Розкажіть про команду, скільки років уже триває робота над цим проєктом?
— Це прекрасний і дуже позитивний проєкт, у якому, крім української сторони, залучений уряд Литви та низка партнерів. Два наші київські скульптори — Олесь Сидорчук та Борис Крилов — відновили з веронського мармуру саму фігуру князя Острозького. Тепер черга до інших фрагментів надгробку. Звісно, шукаємо допомоги, дуже коштовні матеріали. Я ж, разом із кількома іншими колегами-істориками, був долучений до робочої групи. Наше завдання було звільнити надгробок від кількаразових втручань у нього реставраторів минулих століть, коли було змінено багато деталей у композиції та її оформленні, подекуди перетворивши надгробок навіть на пропагандивний імперський інструмент.
«ТИСЯЧА РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ПЕЧАТКИ»
— Ваша наукова діяльність зосереджується навколо спеціальних історичних дисциплін (генеалогія, геральдика, сфрагістика, нумізматика). Який потенціал вони мають для розповіді про Україну?
— Це питання, яке потребує комплексного рішення. Наприклад, з офіційної історії ми знаємо, що монети карбували Володимир Святий, Святополк Окаянний, Ярослав Мудрий. Проте знахідки останніх ста років, на які звертається мало уваги, засвідчують, що монети чеканили й син Володимира Великого Мстислав у Тмутаракані, і ще кілька тамтешніх князів; ба більше, монети чеканили в Україні ще до срібників Володимира Святого. І об’єднати академічну історію з історією, яка вийшла за межі археологічної етики — дуже важко. Але чомусь у Європі історики працюють з монетами, печатками, які виставляють на аукціонах. Вони входять до наукового обігу, на них спираються. І учені, які вивчають Русь у Оксфорді, я з ними спілкуюся, кажуть, що їм не важливо, що ця печатка знайдена офіційно чи неофіційно, їм головне, що вони взяли з неї інформацію — це цінно.
У 2013 році я брав участь у проєкті, який заснував Олексій Шереметьєв і Юрій Савчук, «Тисяча років української печатки». Ми продемонстрували печатки від княжої доби до печатки президента УНР у екзилі Миколи Плав’юка (1989 — 1992). Люди були в захваті, як можна розказати історію України, показавши кілька сотень печаток — із зображеннями, княжими знаками, написами. Це була фантастика. А деякі казали — які 1000 років, Україні — 25 років. Але перед Революцією Гідності це був великий виклик історії нашим сусідам. Тому що росіяни не бояться називати монети Володимира своїми грошима й відзначати 1000 років російській монеті. А ми боїмося, бо ми досі непевно себе почуваємо в межах стольного міста Києва, не почуваємо себе володарями нашої історії, спадщини. І постійно її віддаємо.
— На завершення. Яким ви бачите майбутнє України?
— Це космічна держава. Космос буде українським.
