Моисей Йозеф Рот родился 2 сентября 1894 в Бродах на Галичине. Учился во Львове и Вене. Воевал. Публиковаться начал в 1918. Наиболее известными стали романы «Иов. Роман простого человека» (1930) и «Марш Радецкого» (1932). Сейчас Рота считают одним из выдающихся немецкоязычных прозаиков ХХ века.
В книге «Города и люди» (издательство «Книги — XXI», перевод — Олеся Яремчук, Кристина Назаркевич) собрано журналистское наследие Рота 1925—1928 годов. Автор путешествует по Европе и открывает для себя и читателей Петербург, Астрахань, Тирану, Сараево, Марсель, Ниццу. Завершает книгу ряд текстов, посвященных жизни восточноевропейских евреев после Первой мировой войны.
Читая эти страстные и блестящие заметки, ловишь себя на мысли оставить любую географическую эссеистику. Ведь Рот не просто всматривается в очередной локацию: он насыщает ее собственными образами, воспроизводя совершенно уникальным способом. То есть это не просто Марсель, Ницца, Сараево, Астрахань — это именно Марсель, Ницца, Сараево, Астрахань Рота. Йозеф в начале книги отмечает, что стал журналистом из-за отчаяния; но теперь, спустя почти 100 лет, видишь, что это больше чем журналистика — это литература как таковая.
«Білі широкі дороги, які вже століттями впиваються сонцем і знову його випромінюють, провадять до білих міст із пласкими дахами, такими рівними, ніби хочуть показати, що тут навіть висота не може бути небезпечною, що ти ніколи, ніколи не впадеш у чорне провалля».
«Тут бракувало лісу. Бракувало манливої солодкої вологості й таємничого співу лісів. Ліси — це таємниці краєвиду. Місцевий краєвид таємниці не має. О, я розумію, чому тут виростають раціоналісти, а деінде розквітають містики».
«Поволі з білизни міста з’являються сірі смуги вуличок, зиґзаґуваті та стрімкі сходи, постаті людей, яскраві прапори випраного одягу над вулицями, коричневі баки перед дверима, вузькі струмочки рідкого бруду, сірі намети вуличних торговців, темні гори мушель, золоті вікна, в яких плаває сонце й оксамитова зелень дерев».
«Серед справжніх людей, які походять від Адама, нас огортає звичайний запах звичайного трагізму. А тут, у Ніцці, шириться фіміам трагізму романного. Тут є лише розкішні долі».
Ярко написана и наиболее спорная часть «Путешествие по России» — цикл репортажей из еще нэпманского СССР, не утопленного окончательно в сталинском аду. Видно, насколько Рот, как и многие западные левые интеллектуалы той эпохи, увлечен постреволюционной реальностью, как он пытается везде находить что-то хорошее и обнадеживающее. Но Моисей Йозеф потому и был большим писателем, что проницательность таланта брала верх над самыми твердыми убеждениями.
Начиная с первого эссе «Царские эмигранты»: «Для кожного їхнього перестрибування через межу законності існувало давнє універсальне літературне виправдання: «русская душа»».
О советском крестьянине: «Революція звільнила його від покірності перед «паном», але далеко не від покірності перед об’єктом».
«У моєму сприйнятті російські вулиці є сірими. Маса, яка ними пересувається, сіра. Вона поглинає червону барву хусток, прапорів, значків і золотий відблиск церковних бань. Це геть бідно й абияк одягнені люди. Від них віє великою і гнітючою у своїй ніякості, пафосною у своїй злиденності серйозністю».
«Тут видно лише нужду — або необхідність».
«Я із соромом дізнаюся, що на цих вулицях мене часом охоплює меланхолія».
А вот отрывок, написанный слово о нашем настоящем, хотя на самом деле — о Югославии в 1927: «Партії визначаються окремими людьми, їхні програми є волею однієї людини, президенти політичних клубів є всемогутніми».
Или такое мудрое наблюдение — о тогдашней Франции, но созвучное сегодняшнему понятию политической нации: «Найвищий рівень асиміляції: щоби бути тутешнім, чужинець має залишатися собою, тобто чужинцем».
Заключительная часть «Евреи: дороги и бездорожье», многие страницы которой поднимаются до уровня настоящей поэзии, вообще заслуживает отдельной статьи.
Йозеф Рот умер в Париже за год до оккупации Франции нацистской Германией. Он уже не застал кровавый кошмар Холокоста и новое устройство послевоенной Европы. Но как бы мир не изменился, эта книга, только формально отнесенная к жанру журналистики, представляется и сегодня удивительно актуальной.
