Щоразу, коли мова заходить про газету «День», рано чи пізно виникає пряма асоціація із «Україна Incognita». І це не випадково, бо саме ця книга стала «законодавцем» у Бібліотеці «Дня», дала початок однойменному проєкту і об’єднала на своєму «острові» видатних авторів, які говорили з читачами не з позиції чужого голосу, а зі свого-рідного, розбиваючи тогочасний попсовий мейнстрім і російську пропаганду. Тоді, на початку 2000-х, це був перший проєкт з перепрочитання, нового вивчення нашої історії, ще задовго до старту будь-яких медійних — на кшталт «Історичної правди», чи телевізійних програм. Зараз «Україна Incognita» — це бренд «Дня», дороговказ, якщо хочете, стратегія із ліквідації досі наявної Terra Incognita, а по суті, велика відповідальність за справу, яку газета веде вже друге десятиліття.
У кожного читача з цією книгою пов’язана своя історія. Для одних — це була перша книга «Дня», яку вони прочитали, для других — відкриття, яке не давало заснути кілька ночей поспіль, а для третіх — бажаний подарунок... Не згадаю, коли вона з’явилася у моїй бібліотеці, але почесне місце на полиці — на рівні очей — зайняла одразу. Можливо, тому, її перечитали не лише мої родичі, які часом відчиняють шафу, щоб понишпорити у пошуках небанальних книжок, але й далекі друзі, які навідуються раз на кілька років...
Зараз у моїй бібліотеці немає «Україна Incognita» — вона у надійних руках відважних бійців на передовій. У 2016 році знайомий вояка приїхав у відпустку, зайшов на каву і коли побачив у книжковій шафі, буквально молив дати почитати. Як виявилося, про першу ластівку «Дня» на фронті легенди ходили. Хлопці читали її у шпиталях, окопах, на позиціях. Звичайно, книгу я віддала без натяку на повернення, але з надією на нове її перевидання, бо попри те, що «Україна Incognita» виходила у світ вже дев’ять разів, попит на неї досі колосальний. Вона має бути в кожного українця, бо це наша броня, аргументи і докази великого минулого, яке потребує оцінки, аналізу і осмислення. Чи під силу? Не всім! Точно не тим, хто у такий час дозволив собі відпочинок у горах... Ця книга передусім для тих, — достойних, — хто відчуває себе спадкоємцем сотень поколінь людей, що жили на українській землі. Відчуває відповідальність і готовий нести у світ новий меседж: «Україна — це Британія слов’янського світу», як каже редактор газети «День» Лариса Івшина.
Досить символічно, що свій день народження «Україна Incognita» відзначає у Всесвітній День слова «дякую», 11 січня. Якось мимоволі уявляється, як за сімейним столом збирається увесь «рід» «Бібліотеки «День». Прийшли «Дві Русі», «Війни і мир...», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Гудзик», поважно розмістилася «Корона» і першим тост взявся виголошує «День вдячності» — у цього видання подвійний привід для святкування. Десь між ними могла бути і я. Виголошувати промову не насмілилася б, але свою «дякую» бабусі проєктів «Дня», праматері Бібліотеки «День» точно сказала б, — за справжню Україну і за моральне відновлення родоводу мого народу.
