«Коза з вовком тягалася,
Тiльки шкура вiд козi зосталася»*
(с) Дмитрий Медведев
(*сохранена первоначальная авторская редакция)
Всё утро понедельника многие оппозиционные российские комментаторы в моей новостной ленте, от стыда наверное, силились представить опубликованную в «Коммерсанте» с боем курантов ровно в 0:00 понедельника не просто хамскую, содержащую недопустимые в международных отношениях неприкрытые личные оскорбления в адрес украинского президента статью Дмитрия Медведева «Почему бессмысленны контакты с нынешним украинским руководством» его собственной инициативой. Мол, что все подобные тексты предварительно согласовываются в Кремле, это западные мифы о России. Пока, наконец, в обед пресс-секретарь российского президента Дмитрий Песков не назвал статью Медведева: а) своевременной, б) называющей вещи своими именами, в) идущей в унисон с уже озвученными на всех причастных к формированию внешней политики уровнях российской власти заявлениями...
Хотя сразу несколько ведущих российских информационных сайтов, ссылаясь на неназванный источник в Кремле, заверили, что статья Медведева никак «никак не связана» с запланированным на начало недели трехдневным визитом в Москву замгоссекретаря США Виктории Нуланд, трудно назвать совпадением тот факт, что эти два события — публикацию статьи и прибытие в Москву высокопоставленной американской чиновницы, непосредственно ответственной за формирование американской политики в отношение Восточной Европы, разделяет временной отрезок лишь немногим превышающий затраченный ею на полёт из Вашингтона до Москвы. Что, вопреки этому заверению, Кремль с помощью Медведева обозначил свою позицию на предстоящих переговорах, дав Нуланд несколько часов на её осмысление в дороге, свидетельствуют и состоявшиеся в тот же день экстренные телефонные переговоры «Нормандской четверки»... Причём, в духе главного, вынесенного в заголовок медведевской статьи её тезиса, раздельно — сперва Макрона и Меркель с Зеленским, ну а Макрона и Меркель с Путиным потом. Хотя комментарии Банковой и Кремля разнятся, судя по заявлению МИД ФРГ, и на будущее договорились продолжить контакты разве что на уровне министров иностранных дел.
Немаловажен тот факт, что значительную, если не большую часть своей статьи Медведев посвятил личным нападкам на Зеленского. Сравнив в начале украинского президента с представителем еврейской интеллигенции, попросившимся на службу в СС (при этом словесными конструкциями вроде «определенные этнические корни» по поводу его национальности, сам расписавшись в бытовом антисемитизме), Медведев если не подыграл Зеленскому, скорее попал в молоко. Впрочем, по замыслу автора, эта часть послужила скорее своеобразным логическим мостиком со статьей и предыдущими заявлениями российского президента о Зеленском и Украине. В то же самое время, другие высказывания Медведева бьют в самые больные места Зеленского, так как перекликаются с актуальными на сегодня скандалами вокруг Банковой, и практически повторяют претензии всего многоцветия украинской оппозиции, от Медведчука до Порошенко, и, признаю, автора этой статьи: 1. Зеленский и его окружение «слабые люди, которые стремятся только к тому, чтобы набить свои карманы»; 2. Во главе Украины «стоят невежественные и необязательные люди». Ну и, наконец, повторенное во второй и завершающей части статьи дважды главное: 3. Зеленский и его команда «люди абсолютно несамостоятельные», за ними де стоит Запад, «с вассалами дело иметь бессмысленно, дела нужно вести с сюзереном».
Не то чтобы Медведев сказал что-то новое — упрёки в коррумпированности украинских властей, в утрате Украиной суверенитета звучали из Кремля и раньше. Однако сам тон статьи, употребленные Медведевым формулировки делают её осознанным личным выпадом в адрес украинского президента, основная задача которых, как на мой взгляд, поставить наконец точку в раздражающих Кремль многомесячных разговорах о возможных личных переговорах между украинским и российским президентами. В ответ на продолжающиеся успешные попытки Банковой использовать тему личных переговоров как повод раз за разом поднимать в информационном пространстве вопрос о прямой оккупации Россией украинских территорий, Путин сам, и устами Пескова многократно недвузначно давал понять, что о возвращении Донбасса, и, тем более, Крыма, российский президент говорить не готов, а без этого им с Зеленским разговаривать не о чем. В Киеве упорно делали вид, что не поняли, и, как результат, в ответ Кремль опустился до прямых оскорблений. Ну что ж, с оскорблениями это было послание для Киева, делающее по замыслу его авторов как минимум на какое-то время прямые контакты между президентами невозможными. Ну а Западу — преемникам Меркель, Макрону, Белому дому адресован другой тезис статьи: «Мы считаем, что Украина утратила субъектность, при этом мы готовы продолжать переговоры, но только с вами».
Более чем резкий тон послания Кремля объясняется не только раздражением от успеха тактики троллинга с помощью темы личных переговоров. Хотя наиболее одиозные кандидаты от боевиков — Бородай и Прилепин, не прошли в Государственную думу, сама экономическая и социальная обстановка на оккупированном Донбассе такова, что Москве и без их напоминания с парламентской трибуны придётся на порядок увеличивать свои финансовые вливания, вместе с тем и свое экономическое и политическое присутствие. Это делает дальнейшее обострение ситуации на Донбассе и внешнеполитические риски неизбежными. Ну а на фоне кардинальной смены расклада в политической верхушке ведущей страны «нормандской четверки» — Германии, на фоне усиливающегося внутреннего конфликта в НАТО из-за недовольства другого участника «нормандского квартета» — Франции — потерянным астрономическим контрактом с Австралией на постройку атомного подводного флота, наконец, при очевидной заинтересованности США в более прямом участии в урегулирования ситуации на Донбассе и в Крымском вопросе, в Кремле осознают неизбежность пересмотра ставшего за долгие годы рутинного формата переговоров по Донбассу. В любой подобной кризисной ситуации Кремль привык выступать с позиции силы, и статья Медведева здесь первая проба температуры воды.
Ну и, наконец, нельзя обойти стороной выбора Кремлем автора этого знакового текста. В прошлом сам президент, премьер, наконец — и это все годы Путина гложет, победитель войны с Грузией 2008 года, теперь Дмитрий Медведев глава пропрезидентской «Единой России», которого на прошедших накануне выборах в Госдуму даже не включили в избирательные списки, а также формальный без полномочий заместитель Путина по Совету Безопасности, в котором кроме голоса президента слышно разве что его многолетнего секретаря — Николая Патрушева. В общем, в силу своего президентского статуса в прошлом, фигура скорее сакральная, символическая, совершенно несамостоятельная, ну а для многих этот вечно засыпающий на заседаниях в сравнении с Путиным нестарый ещё человек, фигура просто комическая... — Обратиться к Зеленскому через такого, значит лишний раз указать ему статус и место. Кстати, тот самый «анонимный источник» российских изданий в Кремле, который рассказал, что статья Медведева якобы не имеет никакого отношения к Нуланд, позволил себе небезынтересную оговорку по самому Медведеву, мол, откуда Дмитрию Анатольевичу вообще знать график визитов американского замминистра (это при том, что подготовка к визиту Нуланд неоднократно в деталях освещалась тем же ТАСС). В общем, и Киеву лишний раз напомнили, насколько Медведев лицо незначительное, ну и в самой России дали понять, что даже столь ответственное поручение ни в малейшей степени не означает возвращение Медведева в реальную власть.
Ну и наконец, завершающий тезис, что Россия в этой ситуации намерена разве что «дождаться появления на Украине вменяемого руководства», многие российские и украинские комментаторы восприняли как заверение, что Кремль в отношениях с Киевом не намерен прибегать к силовым методам. Хотя, по большому счету, это медведевское «Россия умеет ждать» не более чем срисованная у Китая красивая поза. — Упрекая Украину в утрате субъектности, Москва сама всё чаще стала оглядываться на Пекин.
Увесь ранок понеділка багато опозиційних російських коментаторів у моїй стрічці новин, від сорому, напевно, намагалися подати опубліковану в «Коммерсанте» з боєм курантів рівно о 0:00 понеділка не просто хамську, що містить неприпустимі в міжнародних відносинах неприховані особисті образи на адресу українського президента статтю Дмитра Медведєва «Чому є безглуздими контакти з нинішнім українським керівництвом» його власною ініціативою. Мовляв, що всі такі тексти попередньо узгоджуються в Кремлі, це західні міфи про Росію. Поки, нарешті, в обід прессекретар російського президента Дмитро Пєсков не назвав статтю Медведєва: а) такою, що саме на час, б) називає речі своїми іменами, в) йде в унісон з уже озвученими на всіх причетних до формування зовнішньої політики рівнях російської влади заявами ...
Хоча одразу кілька провідних російських інформаційних сайтів, посилаючись на неназване джерело у Кремлі, запевнили, що стаття Медведєва «жодним чином не пов’язана» із запланованим на початок тижня триденним візитом до Москви заступника держсекретаря США Вікторії Нуланд, важко назвати збігом той факт, що ці дві події — публікацію статті та прибуття до Москви високопосадової американської чиновниці, безпосередньо відповідальної за формування американської політики щодо Східної Європи, розділяє часовий відрізок, який лише трохи більший, ніж витрачений нею на політ з Вашингтона до Москви. Що, попри це запевненням, Кремль за допомогою Медведєва окреслив свою позицію на майбутніх перемовинах, давши Нуланд кілька годин на її осмислення в дорозі, свідчать й екстрені телефонні перемовини «Нормандської четвірки», які відбулися того ж таки дня ... Та ще й у дусі головної, винесеної в заголовок медведєвської статті її тези, окремо — спершу Макрона та Меркель із Зеленським, ну а Макрона і Меркель з Путіним потім. Хоча коментарі Банкової та Кремля різняться, з огляду на заяву МЗС ФРН, і на майбутнє домовилися продовжити контакти хіба що на рівні міністрів закордонних справ.
Важливим є той факт, що значну, якщо не більшу частину своєї статті Медведєв присвятив особистим нападкам на Зеленського. Порівнявши на початку українського президента з офіційним представником єврейської інтелігенції, що попросився на службу до СС (при цьому словесними конструкціями на кшталт «певне етнічне коріння» щодо його національності, сам розписавшись у побутовому антисемітизмі), Медведєв якщо не підіграв Зеленському, радше влучив у молоко. Втім, за задумом автора, ця частина слугувала радше своєрідним логічним містком зі статтею та попередніми заявами російського президента про Зеленського й Україну. Водночас інші висловлювання Медведєва б’ють у найболючіші місця Зеленського, оскільки перегукуються з актуальними на сьогодні скандалами навколо Банкової і практично повторюють претензії всього різнобарв’я української опозиції, від Медведчука до Порошенка, й, визнаю, автора цієї статті: 1. Зеленський та його оточення «слабкі люди, які прагнуть тільки до того, щоб набити свої кишені»; 2. На чолі України «стоять невігласи й необов’язкові люди». Ну й, нарешті, повторене у другій та завершальній частині статті двічі головне: 3. Зеленський та його команда «люди абсолютно несамостійні», за ними, мовляв, стоїть Захід, «з васалами справу мати марно, справи потрібно мати із сюзереном».
Не те щоб Медведєв сказав щось нове — докори в корумпованості української влади, у втраті Україною суверенітету лунали з Кремля й раніше. Однак сам тон статті, вжиті Медведєвим формулювання роблять її свідомим особистим випадом на адресу українського президента, основне завдання яких, як на мій погляд, поставити нарешті крапку в багатомісячних розмовах про можливі особисті перемовини між українським та російським президентами, що дратують Кремль. У відповідь на успішні спроби Банкової скористатися з теми особистих перемовин як приводу раз по раз порушувати в інформаційному просторі питання про пряму окупацію Росією українських територій, Путін сам і вустами Пєскова багаторазово недвозначно давав зрозуміти, що про повернення Донбасу, і тим паче Криму, російський президент вести мову не готовий, а без цього їм із Зеленським розмовляти нема про що. У Києві вперто робили вигляд, що не зрозуміли, і, як результат, у відповідь Кремль вдався до прямих образ. Ну що ж, з образами це було послання для Києва, що робить за задумом його авторів щонайменше на певний час прямі контакти між президентами неможливими. Ну а Заходові — наступникам Меркель, Макронові, Білому дому адресовано іншу тезу статті: «Ми вважаємо, що Україна втратила суб’єктність, при цьому ми готові продовжувати перемовини, але тільки з вами».
Більш ніж різкий тон послання Кремля пояснюється не лише роздратуванням від успіху тактики тролінгу за допомогою теми особистих перемовин. Хоча найбільш одіозні кандидати від бойовиків — Бородай та Прилєпін, не пройшли до Державної думи, сама економічна й соціальна обстановка на окупованому Донбасі така, що Москві й без їх нагадування з парламентської трибуни доведеться знано збільшувати свої фінансові вливання, водночас і свою економічну й політичну присутність. Це робить подальше загострення ситуації на Донбасі й зовнішньополітичні ризики неминучими. Ну а на тлі кардинальної зміни розкладу в політичній верхівці провідної країни «нормандської четвірки» — Німеччини, на тлі зростаючого внутрішнього конфлікту в НАТО через невдоволення іншого учасника «нормандського квартету» -Франції — втраченим астрономічним контрактом з Австралією на будівництво атомного підводного флоту, нарешті, за очевидної зацікавленості США в більш прямій участі у врегулюванні ситуації на Донбасі і в Кримському питанні, в Кремлі усвідомлюють неминучість перегляду формату перемовин щодо Донбасу, що став за багато років рутинним. У будь-якій схожій кризовій ситуації Кремль звик виступати з позиції сили, і стаття Медведєва тут є першою пробою температури води.
Ну й, нарешті, не можна оминути увагою вибору Кремлем автора цього знакового тексту. У минулому сам президент, прем’єр, нарешті — і це всі роки Путіна гризе, переможець війни з Грузією 2008 року, нині Дмитро Медведєв очільник пропрезидентської «Единой России», якого на минулих напередодніх виборах до Держдуми навіть не включили до виборчих списків, а також формальний без повноважень заступник Путіна по Раді Безпеки, в якій крім голосу президента чутно хіба що його багаторічного секретаря — Миколу Патрушева. Загалом, з огляду на свій президентський статус у минулому, постать радше сакральна, символічна, абсолютно несамостійна, ну а для багатьох цей порівняно з Путіним нестарий ще чоловік, що вічно засинає на засіданнях, постать просто комічна ... — Звернутися до Зеленського через такого, значить, вкотре вказати йому статус і місце. До речі, те саме «анонімне джерело» російських видань у Кремлі, яке розповіло, що стаття Медведєва буцімто не має жодного стосунку до Нуланд, дозволило собі цікаве застереження щодо самого Медведєва, мовляв, звідки Дмитру Анатолійовичу взагалі знати графік візитів американського заступника міністра (це при тому, що підготовку до візиту Нуланд неодноразово докладно висвітлював той-таки ТАСС). Загалом, і Києву вкотре нагадали, наскільки Медведєв особа незначна, ну й у самій Росії дали зрозуміти, що навіть таке відповідальне доручення жодною мірою не означає повернення Медведєва до реальної влади.
Ну й нарешті, завершальна теза, що Росія в цій ситуації має намір хіба що «дочекатися появи в Україні поміркованого керівництва», багато російських та українських коментаторів сприйняли як запевнення, що Кремль у відносинах з Києвом не має наміру вдаватися до силових методів. Хоча, зрештою, це медведєвське «Росія вміє чекати» не більш ніж змальована у Китаю красива поза. — Дорікаючи Україні у втраті суб’єктності, Москва сама дедалі частіше почала озиратися на Пекін.
