Цей тиждень на Закарпатті особливий для діток, адже більшість із них — в очікуванні святого Миколая з його подарунками: солодощами, книжками й іграшками для слухняних і різочками для тих, хто поводив себе «не дуже». Однак, розпитавши знайомих, ми переконалися, як би вони не поводилися в дитинстві, подарунка отримували майже всі, а хтось — у комплекті з чарівним прутиком.
Оксана СТАНКЕВИЧ-ВОЛОСЯНЧУК, еколог ГО «Екосфера»:
— Радує, що екосвідомість співгромадян, хоч і повільно, але незворотно змінюється. І у місті Ужгороді, і в країні в цілому вже є цілі спільноти, орієнтовані на організацію свого побуту таким чином, щоб зменшити свій «вуглецевий» слід на планеті. Ці люди зменшують своє споживання, сортують і компостують сміття, користуються громадським транспортом, купують місцеві продукти, використовують природні матеріали, відмовляючись від пластику, повторно використовують речі, ходять у супермаркет і на базар з екоторбами, їздять на велосипедах, беруть участь у природоохоронних акціях, здатні брати на себе відповідальність, ініціюють суспільно корисні проєкти тощо... Це, переважно, молодь, яка створює свої сім’ї і виховує своїх дітей у тому ж дусі. Отже, процес іде, хоча дуже повільно, бо немає підтримки держави в особі освітніх інституцій. Природоохоронне виховання не є в Україні частиною освітнього процесу, на жаль, як це вже давно працює у країнах ЄС чи США. І це засмучує.
Ще засмучує тотальний наступ українського олігархічного бізнесу на природу Карпат, який ми відчуваємо останні 5-6 років. Це гігантоманія та «бульдозерні» проєкти будівництва курортів на особливо цінних у природному плані високогірних хребтах Свидовець і Боржава, це вирубка пралісів у Карпатах, плани спорудження каскаду гребель на гірських річках, вітропарку на території об’єкту Смарагдової мережі України, хаотичний та безконтрольний розвиток джипінгу на природних територіях, особливо чутливих до ерозії, плани будівництва сміттєспалювальних заводів в умовах відсутньої ефективної системи державного екологічного контролю в країні. З цими проблемами ми йдемо у новий рік. І це дуже засмучує.
Микола БАРНИЧ, держслужбовець, журналіст:
— Уже майже два роки світом керує COVID-19. Людство з такого мобільного, рухливого, без кордонів і бар’єрів перетворилось на закрите й обмежене карантинами та посиленими протиепідемічними заходами. У всій цій ситуації тішить те, що мені вдалось реалізувати свою мрію і відвідати Чехію. Найбільше мені сподобалась архітектура Праги та роботи Давида Черні — одного з найвідоміших сучасних чеських скульпторів. Це просто щось неймовірно цікаве, зворушливе й має глибокий зміст, хоч на перший погляд просто провокативне. Засмучує мене те, що поки що із COVID-19 людство не може справитись і багато хороших людей, які могли би жити і працювати, уже не з нами.
Тетяна ВАЙДИЧ, викладачка Закарпатського угорського інституту ім. Ф. Ракоці II, власниця мовної школи з вивчення словацької мови, юристка:
— Життя занадто коротке, щоб бачити в ньому щось погане. Саме тому, незважаючи на повсякденні труднощі, намагаюся крокувати впевнено до цілей! Мене мотивують рідні, а особливо мої учні та студенти. Дедалі більше радію, що бачу позитивні зміни у самосвідомості підлітків. Навчаючи майбутніх студентів словацької мови та допомагаючи їм зі вступом до вищих навчальних закладів Словацької Республіки, бачу впевненість, цілеспрямованість та бажання реалізуватися щодня і щосекунди. Сучасні підлітки вже легко вступають у дискусію і не чекають, що викладач дасть їм правильну відповідь — вони шукають кілька і знаходять! Найбільшою радістю та найбільшим здобутком цієї осені вважаю складання міжнародного мовного іспиту зі словацької мови, як іноземної рівня С1 на найвищий бал в університеті Яна Амоса Коменського м. Братислава.
Але додам трохи дьогтю в цю ложку меду, оскільки я, окрім викладацької діяльності займаюся ще й юриспруденцією, то змушена констатувати той факт, що з настанням карантину в нас гостро стоїть питання домашнього насилля. Найбільше потерпають жінки та діти, але й чоловіки теж втрапляють у цю категорію. Хотілося б вже нарешті змін, перш за все у свідомості правоохоронних органів та судової системи! Та й наш менталітет теж відіграє свою роль, переконуючи, що потрібно терпіти, мовчати і нікуди не звертатися. Часто жінка навіть не розуміє, що вона знаходиться у певному з видів домашнього насильства, бо не завжди це фізичний вплив. Куди гірше психологічний чи економічний вид насилля, бо в Україні, на жаль, довести ці види насилля майже нереально, а вони теж можуть привести до жахливих наслідків. Людина повинна розуміти, що її життя — це її найвища цінність і попри все здаватися не варто, бо немає нічого неможливого в нашому житті! І наостанок, як каже мій добрий друг: «Час дуже швидкоплинний. Не дає другого шансу. Або робиш тепер і зараз, або це вже історія!». З чим я повністю погоджуюсь і всім раджу!
Iгор ЗАПОРОЖЕЦЬ, засновник соціального проєкту для дітей «Моя майстерня»:
— Радує те, що діти майже не пропускають по своїй волі заняття у нашій спільній майстерні. Тут втілюється їх невеличка мрія — вони можуть створювати власними руками те, що їм подобається. Діти дуже радіють створенню досить цікавих і складних виробів, наприклад таких, як світильник. Я радію від того, що діти можуть 3 години, саме стільки триває наше заняття, взагалі не брати телефон в руки і коли я питаю «Чому?» вони відповідають, тому що зайняті важливою справою.
Єдиний успішний секрет: щоб діти менше сиділи в телефоні, потрібно дати їм цікаве і пізнавальне заняття. Ну і важливо це робити дозовано, тому що дитяча увага розсіюється через вікові особливості. Тішить те, що діти навіть не думають продавати свої вироби, бо для них вони цінні, а рідні стають у чергу, щоб отримати хоч щось. Сумую через те, що не можу прийняти більше учнів, тепер їх 7. Також засмучує те, що трапляється, коли батьки не розуміють цінність перших виробів підлітків, інколи знецінюючи їх роботу. Хочеться, аби батьки вміли і підтримували дітей як у радісні моменти життя, так і прикрі.
