Продолжение. Начало читайте «День», №1-2, 3-4, 5-6
Крутые повороты истории довольно часто непредсказуемы и причудливо опасны. Казалось бы, поражение (пусть даже достаточно болезненное, как было с войсками УНР и галичан в Киеве 30-31 августа 1919 года) еще можно исправить, все возможно «переиграть» — но вместо этого все сильнее сказываются последствия такого поражения, как явные, так и пока скрытые.
Военные неудачи, психологическая подавленность войска, нехватка жизненно необходимых ресурсов, отсутствие единства внутри украинского лагеря (самый опасный фактор!), как минимум двусмысленная — если не предательская — позиция Британии и Франции (особенно последней) в том, что касалось хоть какой-то поддержки УНР в этот критический для Украины момент (ощутимо проявлялись пропольские и проденикинские симпатии) — все это вместе сыграло крайне негативную, нередко просто роковую роль.
Неудивительно, что явно ухудшалось и положение дел на фронте. Александр Доценко отмечает: «Натиск об’єднаних більшовицьких сил в 20-х числах вересня 1919 року примусив українське військо опустити Звягель і Житомир (а всего за три недели перед этим Киев был освобожден от «красных», казалось бы, окончательно. — И.С.). До кінця вересня більшовики вже були в районі на схід від Олевська (Звягель — Житомир — Радомисль) аж до Бердичева. Цей фронт тримався до кінця листопада 1919 року. Головний отаман уважав перемоги добровольчо-більшовицького війська (интересный гибрид. — И.С.) тимчасовими і засвоював цю думку і Правительству, яке було такої ж самої думки, і політичним партіям, і громадянству, і серед війська».
Характеризуя в целом те недели осени 1919-го, он вспоминает следующее: «То був час просто гарячкової роботи. Кожне міністерство з окрема працювало в своїй галузі. Робилося, як умілося; робили люде і з досвідом, і без досвіду, видатні й рядові, зі стажем і без стажу, грамотні й неграмотні — це був мурашник у державному житті, в державній роботі. Правда, не вистачало інтелігенції для цієї роботи, але звільнення великих просторів давало можливість побільшення її кадрів... На зміну романтизмові прийшов суворий реалізм (очень важно. — И.С.), але це був один блискавичний момент в українському державному житті».
Подводя итоги трагической осени 1919-го, Доценко четырьмя годами позже в своем «Літописі» изложил следующие соображения: «Мрії та надії на кращу майбутність спіткала тяжка реальна дійсність, від якої весь час збочували українські відповідальні діячі і під ударами якої ціла справа визволення нашого народу та утворення самостійної республіки в своїх кінцевих результатах була доведена майже до розбитого корита... Чомусь вимог отої самої реальної дійсності наші люди лякалися, і потрібний час для праці проходив без фіксації певної державної роботи — люди займалися національними сварками, інтригами та розбратом (написано будто сегодня! — И.С.). Дорогоцінний час уходив на різні свята, наради, паради та на писання численних привітальних телеграм. Їх піднесений тон та славослов’я не пасували до реальної болючої дійсності. Як серед цих рядків читач знайде перемішане велике з дрібним і навпаки, отак само і в державній роботі — пишу, як було. І там з великого перескакування до дрібного, — забагато було трубадурів і найменше було нелицеприятної роботи. Найменше ті чи інші політичні події були узалежнені від людської волі. Вона й тепер спочивала і була пасивною. Події керували людьми, а не люде подіями» (можно утверждать, что сказанное в полной мере относится и к личности шефа Доценко — главного атамана УНР. По крайней мере, приведем один пример: Симон Петлюра мог и должен был, как минимум, предотвратить казнь Петра Болбочана, своего самого способного военачальника, но не сделал этого).
«При владі в цей час, — отмечает Доценко, — були українські соціал-революціонери та соціал-демократи (как раз те люди, которые приложили столько усилий, чтобы свергнуть правительство гетмана Павла Скоропадского. — И.С.). Інші партії майже не були представлені в Уряді, хоч це не мішало їх представникам одержувати гроші від Правительства, як-от деяким соціал-федералістам та іншим. Боялися, як завжди, відповідальності, ховали голови під крила, вітали в області мрій та вражень, при зустрічах одних з другими протестували, але мовчки і без слова протесту, боючися, що це зашкодить отриманню наступної получки».
А что же западноукраинские лидеры? «Існувало два уряди, — згадує Доценко, — наш республіканський і монархічний (галицкий. — И.С.). — Диктатура, — так тоді говорилося. Одні й другі вважали тільки себе розумними і здатними до державної роботи; одні й другі прагнули знищити своїх політичних ворогів, але нерішучість у наших, а побоювання у галичан. Диктатор (то есть Евгений Петрушевич. — И.С.) боявся агітації між населенням, не вирішили справи ні в той, ні в другий бік».
«Ситуація була для нас зрадлива, — утверждает автор «Літопису». — Як скоро війська побідно йшли наперед, так і скоро посунулися назад. А коли хто з неуспіху повертає назад, то й тоді можна чогось осягнути зовні в політиці, але вже тільки ціною територіальних уступок, чи якоюсь іншого характеру кабалою».
А действительность была очень печальной. «Продавали, купували і знову продавали, — с болью пишет Доценко, — а прийшли зводити рахунки на Україну, де й без того було за що сперечатися. Підливалося масла до вогню, і державний костер палав, нищучи й дотеперішні цінні придбання». Ответственность за это Александр Доценко возлагает как на галичан, так и на надднепровцев.
И вот наступил ноябрь 1919-го, самый трудный, возможно, этап в истории УНР. «Це був час, — подчеркивает Александр Доценко, — коли бракувало й клаптика державної території, коли вороги України насідали з усіх боків, зменшуючи «мертву петлю» до мінімума, коли був перерваний цілковитий зв’язок та зносини з Європою». Впоследствии историки назовут ловушку, в которую тогда попала УНР, ее провод и войско, «треугольником смерти». К этому прилагалась, вспоминает Доценко, еще и «зла, руйнуюча партійна рука, яка давала себе почувати: галичани, хоч не в себе вдома, хотіли верховодити і наступали, а наші одбивалися. До послуг тих і других була преса: для наших — газети «Трудова громада» — орган ЦК українських есерів, «Робітнича газета» — орган ЦК українських есдеків, «Народна Воля» — орган ЦК Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів; для галичан — «Стрілець» — орган Галицької армії, і «Галицький Голос» — орган Міністерства Галицьких Справ».
И все это происходило в ситуации, когда (как и сейчас) жизненно необходима была консолидация всех украинских политических сил! Между тем, то, что публиковалось на страницах значительной части этих газет, не имело ничего общего со «свободой прессы». Доценко, не скрывая отвращения и гнева, пишет: «Оце все, те дрібненьке політиканство, і укрита боротьба за владу як наших, так і галичан, — створювало величезний матеріал «помийного характеру» для сторінок преси. Один зперед одного спішили найболячіше дошкулити один другому: галичани виступали проти галичан, оборонці Диктатури нападали на наддніпрянців, а останні одбивали ці напади. І якби було за що сперечатися, то не гріх і не шкода було псувати папір, щоб нарешті порозумітися і дійти до розрішення болючої справи, але ж дійсність говорила іначе. Занадто вже дріб’язковий характер носила ця боротьба: десь, якийсь урядовець, часом і ображений партійний діяч, щось сказав по адресі галичан, — цього було досить, щоб піднявся страшенний галас, переговори, наради для налагодження неіснуючого конфлікту. А преса цього тільки й чекала! Якого тільки багна і помий не виливали одні на других на її сторінках, а це розкладаюче й деморалізуюче впливало на громадянство, військо і всю нашу державну справу. Спостерігаючи об’єктивно цю боротьбу, можна було наперед сказати, що вона скінчиться фіаском як для одних, так і для других». Так и произошло — Доценко оказался пророком.
И еще очень существенное замечание Доценко: «Справами тоді керувала не Директорія, а Правительство, точніше — Центральні Комітети правительственних партій. В цьому власне і було все зло для республіки, бо партійні інтереси ставилися понад усе, понад справи державні». А кроме того, указывает автор «Літопису», «треба ще до всього тільки додати, що тут особливо яскраво зарисовувалися прокляті риси української вдачі: ця невживчивість, непошана чужих думок і людей, непошана національно-державних атрибутів, брак почуття міри можливого й неможливого, абсолютний брак почуття відповідальності — що не голова, то окрема думка, що не чоловік, то сам собі пан і начальник — роблю, як я це знаю і як мені це вигідно, — що не повіт, то окрема республіка і т.д. На руїнах і серед руїн мала постати молода держава, і то не через численні свята, не при келихах вина, яке одурманювало голову й утворювало ілюзію неіснування внутрішнього розламу, а в каждодневній праці на всіх ділянках державного життя... Через плян, накреслений суворою рукою, тільки і могла повстати з’єднана, самостійна Україна. Замість служби Батьківщині, служби праву через Батьківщину — служилося окремим особам, окремим партійним угрупованням. Ходило про здобуття життя для держави через величезні жертви і кров в інтересах сили і розцвіту цілого нашого народу, — річки крови лилися до кровяного моря — а наші керуючі чинники, одповідальні діячі, не здобулися навіть і серед такої ситуації на взаємні уступки і компроміси... Ось де були причини теперішніх і майбутніх неуспіхів, поразок на фронті і за кордоном, ось у чому був гордіїв вузол для української нації». Что можно добавить к этим жгучим словам Доценко?
А дальше в условиях, близких к катастрофическим (отступление, постоянное сокращение территории, нехватка оружия, болезни, прежде всего вспышка тифа, огромные проблемы в дипломатической сфере), были заведомо неравноправные (а какой был другой выход, по мнению Петлюры и его окружения?) переговоры с Пилсудским. Об этом — в заключительной части статьи.
Окончание читайте в следующем выпуске страницы «История и Я»
