Подходит к концу период самых больших зимних праздников. Кого-то они порадовали и вдохновили, кого-то утомили, а мимо кого-то прошли незамеченными. Впрочем, зима продолжается, а значит — найдется еще не один повод порадовать себя и других приятными зимними неожиданностями и подарками. Наше издание также подготовило подарок для своих, по словам 14-летней участницы нашей акции «Намалюй привітання!» Насти Семененко, «родных» читателей — зимнее настроение. Для этого мы обратились к современным украинским писателям — Ивану Драчу, Ивану Малковичу, Марьяне Савке, Ивану Андрусяку и Богдане Матияш — с просьбой поделиться своими любимыми «зимними» поэзиями — теми, строки которых невольно вспоминаются, когда за окном поднимается вьюга или когда под ногами скрипит свежий снег.
Литераторы охотно поделились стихотворениями, которые лично у них вызывают это особенное зимнее настроение, — временами детско-праздничное, временами спокойное и тихое, временами — тревожное. Все стихотворения очень разные по настроению и мировосприятию, но все они оставляют после себя узнаваемое зимнее послевкусие. Возможно, кто-то с удовольствием найдет среди них и «свое» идеальное зимнее стихотворение, кто-то захочет перечитать тексты любимых поэтов, а еще кто-то именно этой зимой откроет для себя мир украинской поэзии, в которой всегда найдется что-то для каждого времени года и под любое настроение.
Марьяна САВКА, поэтесса, детская писательница, главный редактор львовского «Издательства Старого Лева»:
— Почему именно этот стих? Потому что он действительно прекрасен. А еще потому, что мой муж Юрко Чепик написал очень красивую музыку на этот текст — таким образом в репертуаре группы «Мертвий Півень» появилась песня .
Юрий Андрухович
«Фавстове свято»
1. Ніч
Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.
Крила не тут, але спогад крила
на ніч прип’яв до стола —
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.
Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима — цегляні димарі
теплі о білій порі.
Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш — придумай, як до зорі
рушили тріє царі...
2. Зоря
Там, де нас немає і не буде,
сніг упав на вежі і сади.
В темряві жаріють без остуди
вогники у вікнах зі слюди.
Сяють ночви, тесані до ладу,
і м’яка для купелі вода.
І зоря таємну має владу.
Ляда. Чоколяда. Коляда.
3. Сумнів
Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
Всього мене — до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі стосил.
О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія...
Матерія — первинна. Це — провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)
Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта, —
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.
Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть...
Иван МАЛКОВИЧ, поэт, переводчик, главный редактор издательства «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:
— Это особенное стихотворение — с него в свое время начались и «Любимые стихотворения»: когда я называл сборник, то имело в виду прежде всего это стихотворение. В детстве дядя выписывал мне газету польских украинцев «Наше слово», в которую входило и детское приложение «Свитанок». Эта газета выходила раз в месяц, и там иногда печатали стихотворения, которые не могли быть напечатаны в Украине, в частности Александра Олеся, который был запрещен. Именно там я прочитал это стихотворение, которое мне очень понравилось и нравится до сих пор.
Александр Олесь
«Ялинка»
Раз я взувся в чобітки,
Одягнувся в кожушинку,
Сам запрігся в саночки
І поїхав по ялинку.
Ледве я зрубати встиг,
Ледве став ялинку брати,
А на мене зайчик — плиг!
Став ялинку віднімати.
Я — сюди, а він — туди...
«Не віддам, — кричить, — нізащо!
Ти ялинку посади,
А тоді рубай, ледащо!
Не пущу, і не проси!
І цяцьками можна гратись:
Порубаєте ліси —
Ніде буде і сховатись.
А у лісі скрізь вовки,
І ведмеді, і лисиці,
І ворони,і граки,
І розбійниці-синиці».
Страшно стало... «Ой, пусти!
Не держи мене за поли!
Бідний зайчику, прости, —
Я не буду більш ніколи!»
Низько, низько я зігнувсь,
І ще нижче скинув шапку...
Зайчик весело всміхнувсь
І подав сіреньку лапку.
Иван ДРАЧ, поэт, переводчик, драматург, общественный деятель:
— Зимнее стихотворение есть в одном из моих поэтических сборников, называется «Крылья».
«(Новорічна баляда)
Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні кастети,
кому — фотонні ракети,
Кому солі до бараболі,
кому три снопу вітру в полі,
Кому пушок на рило,
а дядькові Кирилові — крила.
Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці туга,
А в дядька в серці тіні.
(Кому — долю багряну,
кому — сонце з туману,
Кому — перса дівочі,
кому — смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові, прости господі,— крила).
Жінка голосила: «Люди, як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,
кому — мед од простуди,
Кому — жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости господи, — крила?!»
Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була небезкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому — нові ворота,
кому — ширшого рота,
Кому сонце в кишеню,
кому — дулю дешеву.
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові — не пощастить же отак чоловікові! — крила).
Иван АНДРУСЯК, поэт, детский писатель, переводчик:
— Почему-то именно этот текст мне первым впомнился. У него такое зимнее-зимнее настроение, я бы даже сказал состояние — мне этот именно присыпанный снегом хрен представился сразу... «Стукайте до хати хрону,стукайте до цієї хати.. .Стукайте — і вам відчинять...», — такая зимняя музыка мне сдесь звучит — аж пробирает...
Олег Лишега
«Пiсня 352»
Коли вам так забаглось погрітись,
Коли вам так хочеться перекинутись хоч словом,
Коли вам так хочеться хоч
крихту тепла —
То не йдіть до дерев — там вас не зрозуміють,
Хоч архітектура в них просто космічна
І з комина в’ється прозорий димок..
Не йдіть у ці гори хмарочосів —
з тисячного поверху
На вас можуть висипати жар..
Коли вже вам так не терпиться за теплом,
То йдіть на завіяний снігом город,
Там скраю стоїть самотня хата хрону..
..А ось і вбога хата хрону..
Світиться? — світиться..
він завжди дома —
Стукайте до хати хрону, стукайте до цієї хати..
Стукайте — і вам відчинять...
Богдана МАТИЯШ, поэтесса:
— Это стихотворение нравится мне тем, что оно очень деликатно. Мне вообще импонирует, когда взрослые люди не боятся быть ласковыми. И вообще, Иван Малкович как поэт интересен тем, что очень спокойно пишет об ангелах — о чем-то таком светлом и ясном. Так что, если уж выбирать для себя какую-то картину зимы, то эта поэзия мне очень симпатична.
Иван Малкович
«Із янголом на плечі»
Старосвітська балада
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —
щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.
Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий...
А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.
