Вже закінчений був цей есей, як видавництво «Либідь» подарувало нам нову поетичну книжку Ліни Костенко. Невеличку, чудово видану й дорогоцінну: у ній нові, найновіші й деякі давніші, але ще не друковані вірші, зокрема й мініатюри. Їх усіх небагато, немовби на один вечір читання, але скільки тут різних мотивів і настроїв! Це не зовсім «родинний альбом», як може здатися з інтер’єру та з анотації. Зрештою, звернімося до вірша, який з останньої поетичної сторінки кидає світло на назву збірки (як завжди у Ліни Костенко, не випадкову, метафорично-«ключову»): Машини, шини, стрес, експрес, / кермо, гальмо, впритул, з-за рогу! / Стоїть Мадонна Перехресть, благословляючи дорогу. / Таксі, автобуси, авто, / мотоцикли, і кибитки. / Всі всім на світі є ніхто — / ні хто куди, ні хто нізвідки. / Маршрути горя і безчесть. / Світ на століття постарішав. / Стоїть Мадонна Перехресть, / чи вже Мадонна Бездоріжжя! / І мчать, і мчать, числа їм несть. / Дорога дальня й невідома. / Стоїть Мадонна Перехресть, / благословляюча Мадонна.
Це сугестивна картина суєтної сучасності, коли славетне прискорення історичного часу набирає макабричного характеру (віршові аж подих перебиває: «і мчать, і мчать, числа їм несть»; «всі всім на світі є ніхто — ні хто куди, ні хто нізвідки»), — картина на тлі стражденної вічності, яка все-таки благословенням Мадонни, Мадонни як не Перехресть, то Бездоріжжя, дає надію на якусь людську долю. На те, що люди і в цьому пекельному гармидері якось пізнають одне одного, одне одного пошанують. На це, мені здається, і благословляє всіх нас Мадонна Перехресть — або й Мадонна Бездоріжжя — Ліни Костенко.
Все у збірці, писане раніше й пізніше, рефлексоване й імпульсивне, — об’єднане переживанням минущості й неминущості буття («На скіфську бабу дивиться тушканчик / і, хто вона, ніяк не розбере»), його втрат — і влади пам’яті над самовладдям часу (а може, минущого опору пам’яті — неминущому самовладдю часу?) Переживанням змінності всього сущого, яку ані привітаєш (бо багато чого не стало), ані осудиш (бо багато чого стало), але сприймаєш із сумовитим розумінням, що інакше й бути не могло, з якоюсь наче притерпілістю — не особистою, житейською, а «світовою»: Коли замовкли менуети / і звук божественних терцин, / були й музики, і поети, / але не так, як перед цим. / Ішли віки, мінялись люди. / Адреси змінював Парнас. / Було все так, як вже не буде, / як вже при них, а не при нас. / О ради Господа святого! / Усі ж бувають молоді. / А все не так, як після того, / і все не так, як при тоді.
І сумовито-змирливий рефрен, і особливо оце останнє: «не так, як при тоді» — своєю розмовною барвою немовби злагіднює іронією суворе Гераклітове — про неможливість двічі ввійти в ту саму ріку часу. Із Гераклітом як «речником» часоплину на просторах вічності Ліна Костенко перемовляється віддавна, не кажучи вже про «адресовану» йому збірку «Річка Геракліта». Магія часу бентежила філософів і поетів, які шукали його формулу: «стріла часу», «віяло часу», «вузол часу», «круговерть часу». У самої Ліни Костенко в цій останній збірці є принагідно й «часу велотрек», який «розкружеляло»; є й мить, що «минала і минала» і, минаючи, не скаржилась, — аж поки її, тоді не впізнаної, і не стало; є й вічність, що «грає в довгої лози», є й знаменний курйоз — чи прикмета? («Вчора, пролітаючи, комета підморгнула приязно мені»). Тож ріка часу тече в берегах вічності. Так і у Ліни Костенко.
Видатний український філософ Сергій Борисович Кримський говорив про «поліфонію часу» і про «метачас культури», в якому можна багато разів увіходити в одну й ту саму «Гераклітову» ріку. Завдяки наскрізним вічним образам культури. І завдяки пам’яті. І одна, і друга форми олюднення часу, людського ментального упокорення минущості й утривалення творчого духу досягаються у високій поезії, якою і є поезія Ліни Костенко. Тут завжди панують ряснота спонтанних історичних і культурних асоціацій думки — як знаків світових злетів і падінь разом з об’ємністю і глибиною особистої життєвої пам’яті — цього інтимного духовного досвіду з його радощами й печалями. Утім, у підсумку вони нероз’ємні. І не взаємозамінні, не зрівноважні. Або ж: що глибше в минуле, то більше пам’ять позичає з нього світлого й радісного, а що ближче до дня сущого, то більшим болем може озиватися давня мить щастя.
Усе було — і сум, і самота. / І горе втрат, і дружба нефальшива. / А ця любов — як нитка золота, / що й чорні дні життя мого прошила. / Усе було, було й перебуло. / А ця любов — як холодно без неї! / Як поцілунок долі у чоло. / Як вічний стогін пам’яті моєї.
Образ того, з ким «ми не могли у світі розминутись», названо і не-названо, зримо і незримо присутній у всій поезії Ліни Костенко. Як і образи дитинства. Воно ж не все минає — залишає в душі не тільки золоте зерня особистості, не тільки свої дорогоцінні релікти, а й щось такого з власного світовитвору казки, що лягає бальзамом на болі й рани дорослості. Про це Ліна Костенко вміє сказати з легеньким, заспокоєним подивом, у якому делікатно — як буває в умудрених досвідом людей — приховано й сентимент, й іронію: Коти, зайці, ведмедики, лисиці, / рожева мавпа і зелений слон, — / мій зоопарк, і плюшевий, і ситцевий, / і черепаха, взута в поролон. / Їм в шафі тісно, а куди подіти? / У світі теж — там криза, там війна. / І діти виросли, вони уже не діти. / А я люблю зеленого слона. / Він гарний слон, у квіточки і в цятки. / Тут навіть є шовковий леопард. / А вже століття навіть не двадцяте, / ну, але то вже інший зоопарк. / Там все хтось в когось цілиться наосліп, / ніякі звірства вже не дивина. / Великий світ. І діти вже дорослі. / А я люблю зеленого слона.
Майже ідилічний вірш, але навіть у ньому чується світова дисгармонія. Як і у вірші про домовичка, якому «незатишно у місті», бо немає горища й комина, «немає хати, що їй років двісті», «нема колиски, щоб поколихати», «і навіть сон не ходить коло хати» — отож: Біда сьогодні буть домовинками, / у інтер’єрах казка не живе. Річ, звісно, не в домовичках... До дисгармонії світових змін Ліна Костенко чутлива не менше, ніж до того, що древні називали гармонією сфер, і обранюється й неочевидними її виявами. Ріка часу таки багато що забирає з собою назавжди, і над берегами цієї вічної ріки витає не лише заспокійлива мудрість, а й пекуча печаль. І в тих лісах, де ми блукали, блукають уже інші люди: «Вони нас не знають. / Це будуть вже їхні ліси», а згодом «у їхніх лісах блукатимуть інші люди». Майже те саме, що й в отому першому вірші: А все не так, як після того, / і все не так, як при тоді. Але зовсім не так змирливо: «Життя непоправне». «Життя — засвічена плівка». «Життя — великий цейтнот». «Життя — це криза, криза, криза. Життя — це криза, не круїз». Що ж, життя постійно суперечить самому собі, саме себе вивищує і понижує, стверджує і знищує, у цьому його вища сутність, — тож чи може не суперечити собі самому поет того життя?
І все-таки воно — життя. І хоч дощ, що «так само ходить по веранді», як і колись, — це вже не той дощ, це вже «екологічно небезпечний дощ», але, як і колись, «сам на сам із Всесвітом імлистим / летить Земля із людством на плечі. / А дощ шепочеться із листям, / як я з тобою уночі».
Проте зниження якості життя, рівнів людської екзистенції не проігноруєш. Навіть той вічний, хто сам доклав до цього максимум зусиль, незадоволений плодами їх: Сидить диявол десь па Гіндукуші. / Вивчає звідти всяку Божу твар. / Питає: — Гей! Почім, сьогодні душі? / Чому такий неякісний товар? / У передгір’ї зріють виногрона. / Колиску моря вітер колихнув. / — Во врем’я оно, о, во врем’я оно! — / сказав диявол і чомусь зітхнув.
Зрозуміти неважко, чому зітхнув, невдаха. Звик працювати зі складнішим матеріалом, а так — нецікаво... Як ось, скажімо, і в цьому випадку — впізнаєте? — Вівтар, трибуна і шинквас, / печери духу, що чамріє. / Ця райська птиця не для вас, / вона між вами почорніє. / І Гриць, і грець, і швець, і жнець. / І хто кому Іскаріоти ? / Цій райській птиці тут кінець. / Обпатрають, бо патріоти.
Поминаючи розкішний звукопис, — що це за райська птиця? Краса? Мрія? Мрія про Україну? Справді: Ми хочем тиші, хочем храмів. / Ми хочем музики й садів. / А всі залежимо від хамів, / від хрунів, хряків і вождів. / Ми всі залежимо від хамів! / Від їхніх кланів і сваволь. / У нас немає наших храмів, / у нас немає наших доль. / Нас убиває їхній атом. / А їх все більше, їх орда. / Ми що не виборем, то втратим, / і в цьому вся наша біда.
Жорстка поетична публіцистика, наче й не зовсім «лінокостенківська». Але можна зрозуміти: 2006-й рік! І наче передчуття 2009-го: «Ми що не виборем, то втратим». А ось і 2009-й: Дорогі мої, діамантові! /Не циганка я, а скажу. / В кодах нашої хіромантії / бачу лінію пречужу. / Ось тут є вона, тут сховалася, / тут лаштується до злиття. / Тут поглинула, тут урвалася, / тут скалічила нам життя. / Де майбутнє? У траєкторії. / Де минуле? Було колись. / Не взолотиш руку історії. / То, принаймні, хоч схаменись!
Але щоб схаменутися, треба вміти слухати, та ще й задумуватися над почутим. Хто з великих українських поетів міг сказати, що його почули? Може, дехто, може, трохи, може, запізно... А то все було б по-іншому... Втім, усе-таки щось і чули, бо інакше, може, не було б нас узагалі... А поетам, як і біблійним пророкам, здавалося, що вони волають до глухих. Почасти так, а почасти й не зовсім так...
У цій немовбито «родинній» книжці багато неродинного — хіба що родинне розуміти широко, як воно часом і треба. І трагізм пронизує, може, гостріше, ніж бувало раніше: Ні щастя, ні волі, ні чуда, / ні часу, хоч би про запас. / Живу, все життя не почута, / причетністю вбита до вас. / Ні честі, ні мови, ні згоди, / самі лише смутки і пні. / Коханий мій рідний народе, / ти збудешся врешті чи ні?
Це вірш 2010 року. А ось 1998-го — дванадцятьма роками раніше: І все. І ніц. Живу, як в дзоті. / Прощайте, птиці какаду. / Мій обрій сів на горизонті / та й каже: — Далі не піду. / Бо що там далі? Далі долі? / Які там радощі й дива? / Німі, зневірені і кволі, / навіщо вам мої слова? / Мій обрій там, де вас немає. / Звідкіль прийшла, туди й піду. / Як плем’я інки, плем’я майя. / Прощайте, птиці какаду.
Виходить, були ще тяжчі хвилини. І дні. І роки. Однак же після цього життя у «дзоті» (й «у анти-світі, там, де анти-я») й після ритуального прощання з птицями какаду (не райськими ж!) був ще Майдан. І були тріумфальні виходи із дзоту. У тому числі й зовсім недавно. Але хвилини розпачу все вертаються і вертаються. І тоді — «у марафона вломилась нога», й «у мене фініш не там, навіть зовсім в іншому напрямі», і «моя доля — бігти не тут», і «чого б ото я ганялася за сучасністю?/ Нехай вона мене дожене». Вірш датований 1963 роком! Майже півстоліття минуло! А чомусь же він опублікований саме тепер. І звучить, і сприймається серед останніх. Мабуть, є в ньому щось стале — і для поета, і для суспільства. Сумніваєтесь? Тоді вірш уже зовсім найостаннішої дати — 14.11.2011: Але я... Але я... Але ні! / Хай цей біль доболить у мені. / Ваша підлість і ваша злість, — / хай хтось інший про це розповість. / Але я... Але я... Але ні. / Хай цей біль доболить у мені.
Не будемо гадати, яка конкретна «ситуація» за цим стоїть (напевне ж стоїть!), кому і що треба було сказати, і хто не варт був того, і кому затисненим у душі мовчанням сказано більше — за той «гадючий труд — / на серці розписатися / скорописом отрут!»... І не шукаймо пояснення в гордині чи й мізантропії. Зрештою, поза конкретними ситуаціями і «спровокованими» емоціями є щось більше. І багато що сказано всім нам. Коли ми одвертаємося від Поета, Поет має право одвернутися від нас. Але це не надовго. Ця поза не для його душевної снаги. Попри всі розчарування й образи, і нерозуміння, й невдачі, справжні чи уявні, — він повернеться до нас (як і ми до нього), бо за все спитає з себе.
А тим часом знаходитиме і розраду, і заспокоєння, і душевне опертя — у спогадах з літ дитинства та в родинному добрі. Втім, це, мабуть, супроводить поета постійно, але тут уже промовляє делікатність: Навшпиньки повертаюся в ті дні. / Вони, як сонце, сходять у мені. / Там є наш дім і обрій твоїх рук, / і ще душа не відає розлук. / І ще є час для друзів і гостей. / І щастя є. І донечка росте. / І син малює квіточку зорі, / як той Маленький принц Екзюпері.
І коли після такої елегії родинного щастя читаєш оцей запитально-стоїчний варіант саморозпізнання: Химерна, важка, вибухова, / яку вже ніхто не спасе, / а може, я тінь мого слова, / от тінь мого слова, і все. / А може, я лиш аберація, / вібрація ритмів і рим, / а інше все — декорація, / полуда, гримаса і грим. / За цим тимчасовим фасадом, / де стільки любові й тепла, — / людиною, річкою, садом / я тільки у слові жила, — коли читаєш цю жорстоку самохарактеристику, вписану в глибоку психограму поетичної творчості, то бачиш і таку Ліну Костенко, але бачиш і іншу. Ту, про яку сама ж і сказала: «А натомість я мушу. Усе щось я мушу». Якій дивляться вслід «забуті незабутні», і всі вони «побачені крізь сльози». Якій сниться дорога — «дорога в дорозі». Яка просила: «Альбіноні, Верді, Сарасате, / поможіть цей сум перебрести!» Яка нахилялася над безоднею: «І як же ти один у Всесвіті? / І як же тут без тебе я?!» Бо: «Над віражами карколомних трас / я тільки жінка з крилами Ікара». Зрештою — ту, яка на Перехрестях і Бездоріжжях воліла би бачити «благословляючу Мадонну» і яка присвятила свою «Мадонну Перехресть» — «Оксані Пахльовській, моїй донечці»...
І все це, і все мовлене в книжках, які є і які будуть, і все діяне в житті — все це Ліна Костенко. Нам дано збагнути її тільки в її Слові. Мабуть, так і слід розуміти оте: «...Я ТІЛЬКИ У СЛОВІ ЖИЛА».
Печатается на языке оригинала
