Що спільного між політиками та білочками? І перших, і других хвацько «схоплює» клацанням об’єктиву київський фотограф Михайло Марків. Він — яскравий приклад того, що багатогранність людей, які горять своєю справою, не має меж.
З талановитим фотографом у «Дня» склалася гарна історія. У 2003 році на одній із фотовиставок головна редакторка газети Лариса Івшина відзначила одну із робіт Михайла Марківа й запросила автора працювати в газету. Фотокореспондент пробув у «Дні» до 2005, аж допоки не став фотографом тодішнього президента Віктора Ющенка. Свою роботу в газеті фотоавтор згадує з теплом та вдячністю.
Минає 15 рік, як Михайло Марків працює політичним фотографом. За його спиною — неперервна робота з усіма президентами України, починаючи з 2005 року. Втім, фотограф неохоче спілкується про свою фотодіяльність з найвищими чиновниками держави. Як каже фотоавтор, політики приходять і відходять. Для нього ж головне — залишитися собою.
Інша справа — білочки, які вже є своєрідною «родзинкою» світлин Михайла Марківа, і фотозйомка яких вже має свою впізнавану й неповторну манеру. Про особливості політичних та вуличних фото, про вплив на професійний шлях автора роботи в газеті, про участь у фотовиставках видання та цікаві історії світлин читайте в інтерв’ю «Дня» з Михайлом МАРКІВИМ.
Шлях до «Дня» через фотоконкурс
«В «ДНІ» ЗАВЖДИ ЦІНУВАЛОСЯ ЦІКАВЕ ФОТО»
— Який вплив на професійний та творчий шлях вам дала робота в рідній газеті?
— Працював у «Дні» майже три роки. Це були роки творчого росту. У газету мене запросила головна редакторка Лариса Івшина після одного з фотоконкурсів, де мені вручили поважну нагороду. Це було фото «Чому ми не в Євросоюзі?»: чимала група робітників сидить на трубі, що на території «Ленінської кузні» (тепер «Кузня на Рибальському» — Ред.), перед спуском на воду чергового суховантажу, а перед ними пробігає маленький собака. Пес біжить собі дуже діловито, а натовп робітників сидить. Я робив цей кадр свідомо, а в редакції в ньому побачили певний символізм. Тож пропозицію щодо роботи мені зробили безпосередньо на фотовиставці. Було б неправильно відмовлятися, бо газета «День» вже тоді, ву2003 році, мала славу проукраїнського видання з характером. До того я працював у газеті, на яку вплив мала СДПУ(о). Партія фінансувала ту газету, але вона її й знищила. Шкода, коли вмирають видання.
Мені подобалося бути фотографом «Дня». Зрештою, бути фотографом преси — одна з найкращих можливостей. Адже такі фотографи зазвичай багато їздять і спілкуються з різними людьми. І досвід від цього навряд чи здобудеш настільки швидко в інших «галузях» фотографії.
ГАЗОВА ТРУБА — ПРОКЛЯТТЯ УКРАЇНСЬКИХ ПРЕЗИДЕНТІВ. БАГАТО РОКІВ ВОНА БУЛА ДЖЕРЕЛОМ ПІДКУПУ КРЕМЛЕМ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ. А 5 РОКІВ ТОМУ, ЯК СКАЗАВ ПРЕЗИДЕНТ ЦЕНТРУ ГЛОБАЛІСТИКИ «СТРАТЕГІЯ ХХІ» МИХАЙЛО ГОНЧАР, ГАЗОВА КОРУПЦІЯ «ПЕРЕЇХАЛА» ДО БРЮССЕЛЮ ТА БЕРЛІНУ — І СТАЛА ПЛАТОЮ ЗА МОВЧАННЯ ЄВРОПЕЙЦІВ У ВІДПОВІДЬ НА БЕЗЧИНСТВА КРЕМЛЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. ГАЗ — СТАВ ОСНОВОЮ СТАТКІВ БІЛЬШОСТІ ОЛІГАРХІВ РФ, НА «ТРУБІ» ЗРОБИЛИ СВОЇ СТАТКИ УКРАЇНСЬКІ ОЛІГАРХИ. АЛЕ ТУПЕ ЕКСТЕНСИВНЕ КЛЕПТОКРАТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ ГАЗОТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ — ЩО ОБРАЗНО НА ЗНІМКУ ВІДОБРАЖЕНЕ ЯК «СИДІННЯ НА ТРУБІ» КОШТУВАЛО УКРАЇНІ СПОЧАТКУ ЧЛЕНСТВА В ЄС, А ПОТІМ ЩЕ Й ... КРИМУ.
Зрештою, якщо говорити про можливості, то рано чи пізно той, хто працює в пресі, отримує запрошення від інформагентств чи різних пресслужб. Так трапилося й зі мною. У 2005 році мене й мого колегу Миколу Лазаренка запросили на роботу у пресслужбу тодішнього президента України Віктора Ющенка. Мені доводилося працювати здебільшого з першою леді — Катериною Ющенко. До речі, у перші закордонні відрядження у ролі фотографа прес-служби президента їздив, будучи ще фотографом «Дня». Тоді мене взяли на випробувальний термін, а вже за кілька місяців у штат.
«УЧАСТЬ У ФОТОВИСТАВЦІ — ЦЕ ПИТАННЯ ПРЕСТИЖУ»
— Які фотографії, зроблені під час роботи в «Дні», особисто вам найбільше запам’яталися? І що найчастіше доводилося фотографувати?
— Конкретне фото не зможу назвати. Нас не обмежували якимись рамками — головне, аби світлини були цікавими і людяними. Мені дуже подобалося ходити містом і фотографувати людей та ситуації, в які вони потрапляли чи які створювали. Це називається жанровою фотографією.
На щастя, у «Дні» завжди цінувалося цікаве фото. Часто вдала світлина ставала приводом для написання статті чи репортажу. Нерідко бувало так, що у вихідні я брав камеру та їхав у місто. Багато гуляв й спостерігав за людьми. Як правило, результати саме таких мандрів найкраще друкувалися на шпальтах газети. Звісно, коли потрібно щось оперативно в номер, справжній профі знайде це й зафіксує. Проте найкращий результат завжди тоді, коли це цікаво самому авторові. Тоді йдеш, шукаєш і твориш, а публікація цього — вже як результат. Адже не «штука» надрукуватися в газеті чи потрапити на сторінки закордонних видань — надто коли ти фотограф президента. Вищий пілотаж тоді, коли фото потрапляє в серце глядача-читача й не полишає байдужим.
«СПОЖИВАЦЬКИЙ НАСТРІЙ»
Тепер, коли в мене є більше вільного часу, я знову блукаю містом з фотокамерою. І з вдячністю згадую ті роки й головну редакторку, для якої фото завжди більше, ніж фото.
— Ви щорічно берете участь у фотовиставках «Дня». У чому для вас її особливість та унікальність?
— Унікальність виставки в тому, що в ній беруть участь і професійні фотографи, і аматори, і навіть діти. Кожний, кому цікава наша країна, знайде для себе щось важливе. Аби багато років проводити подібний фотоконкурс, треба мати неабиякий запал енергії та оптимізм. Без цього ніяк у наш скрутний час.
Для мене участь у фотовиставці «Дня» — це питання престижу й данина рідній газеті, адже фото потім мандрують містами України, їх бачать тисячі людей. Це додає сил, бо повагу та увагу глядача не купиш за гроші, його не надуриш. Тоді себе відчуваєш частиною великої української родини. А це вже немало в буремну епоху.
«ПОЛІТИКИ ПРИХОДЯТЬ І ЙДУТЬ, ДЛЯ МЕНЕ ГОЛОВНЕ — ЗАЛИШАТИСЯ СОБОЮ»
— Ви працюєте фотографом президентів від 2005 року. У чому специфіка політичних фото? Як вдається робити фото найвищих керівників держави «живими» й респектабельними водночас?
— Політиків знімати і просто, і складно. На цій роботі насамперед цінують високу якість фотографій та оперативність. Насправді ця діяльність мало чим відрізняється від роботи в інформагентстві. Усі люблять «живі» фотографії, в цьому політики не відрізняються від звичайних людей. Складність у тому, що все треба робити оперативно: швидко знімати й швидко вибирати фото. Сучасний світ не любить довго чекати на світлини, бо є ще стріми та відеорепортажі. Але стріми чи відео не зафіксують мить за якусь долю секунди, тому світлини й відео в цьому не конкуренти.
Якщо говорити про знакові світлини, то особисто для мене є символічним фото з інавгурації Віктора Ющенка на Майдані, коли він запускав голуба зі стрічкою. Також я був з Ющенком на пожежі у Херсонській області. Тоді Президент власноруч з охороною гасив лісову пожежу. З роками це стало символічно й знаково для мене. Я особисто для себе визначився, що фото, на якому Ющенко і вогонь, — це «Україна в огні» — як у кіноповісті Олександра Довженка. Адже є фото, на які не звертаєш уваги, а є такі, що з роками стають ціннішими — залежно від того, які персонажі та як на них зафіксовані.
Однак про політиків я не дуже люблю говорити. Вони приходять і йдуть. Для мене ж головне — залишитися самим собою.
«ФОТОГРАФУВАТИ БІЛОК — ЯК ЗНІМАТИ ФУТБОЛ»
— Ваші фото з білочками — «родзинка» вашої фотодіяльності. Як вдається ловити момент? Адже з білочками не можна домовитися про позування.
— Так, останніми роками у мене з’явилося це незвичне хобі. До того я любив фотографувати людей — куди б я не йшов чи їхав. Приміром, їду до мами на Львівщину — щось зніму по дорозі; гуляю з родиною — фотоапарат теж зі мною. Збираюся у місто — взяв камеру в сумку. Пізніше за нагоди почав цілеспрямовано ходити вулицями Києва. Скажімо, коли повертаюся з роботи, то годинку чи дві мандрую вулицями. Так в метро частенько побачу щось цікаве! Словом, фотоапарат — це мій обов’язковий атрибут.
«КРАЩІЙ БОМБАРДИР. НА ВОРОТАХ МАРИНА ПОРОШЕНКО»
Білок я зустрів, коли почав гуляти біля дому. Спершу була одна, потім інша. Я вирішив пригощати їх горіхами й так ми потроху потоваришували. Ось, скажімо, днями вийшов з дому й занімів — біля мене крутилося десь шість чи сім білок. Побачивши їх, з жахом зловив себе на думці, що мої горіхи швидко закінчаться. Білки — це дуже шустрі тваринки! В один момент їх багато, а за кілька хвилин — жодної.
Зацікавившись цими рудими створіннями, почав їх фотографувати. Якось навіть думав ставити камеру на дистанційний спуск біля горіха. Проте згодом ми з білками здружилися настільки, що вони майже не звертають увагу на камеру. Зрештою, потроху я вивчив їхню поведінку. Наприклад, вони дуже не люблять собак, а зараз така пора, що їх частенько вигулюють біля дому. Тому найкращий час влітку для фотографування білок — це шоста чи сьома година ранку: в цю пору вже є сонце, але мало собак. Пізніше приходять діти, і тоді краще не заважати їм теж спілкуватися з білками — адже так можна знімати хоч щодня й винести всі горіхи з хати!
Один фотограф сучасності якось дорікнув мені, буцімто я занадто часто фотографую білок. Він вважає, що достатньо сфотографувати їх раз і годі. Але я думаю інакше: коли знімаєш їх неодноразово, то починаєш помічати такі деталі, на які раніше не звертав увагу. Наприклад, їхні емоції. Так, справді, іноді я ловлю моменти, на яких мені видається, що білки усміхаються. Буває, я бачу їхній здивований вираз «обличчя», коли горіх падає додолу. Або ж, буває, вони показують губи. Також є фото, на яких білки чітко показують передні зуби-різці, кігті чи лапи — як долоні. Відео, наприклад, цього не передасть. І хоч може здаватися, що знімати білок — це просто. Це зовсім не так! За складністю — це наче знімати футбол: знімуть всі, але цікаві кадри вдаються одиницям. Не секрет, що білки дуже швидко рухаються, тому складно наводити на них різкість навіть найсучаснішими камерами. До речі, завжди намагаюся, аби різкими на фото були саме очі білок, адже в них часто проявляються емоції.
«ПІЙМАВ МОМЕНТ, ЯК РОМИ НАМАГАЛИСЯ ОБІКРАСТИ ЕРІКА НАЙМАНА НА ХРЕЩАТИКУ»
— Ви багато гуляєте містом в пошуках особливих митей для фото. Розкажіть про вуличні ситуації, які вам найбільше запам’яталися?
— Є одна тема. Буває, при прогулянці містом зустрічаю організовані групи кишенькових злодіїв. Знімати їх важко, бо вони дуже нахабні, обачні та мобільні. Коли злодій бачать фотокамеру, то віддає награбоване жертві. Також грабіжники люблять нападати на жінок, виймаючи на ходу речі з сумки.
Мені випадково вдалося зробити декілька таких фото, які миттєво стали вірусними у соцмережах. Наприклад, я зловив момент, коли жінки ромської національності посеред білого дня намагалися обікрасти бізнес-експерта Еріка Наймана на Хрещатику. Щоправда, вони зазнали невдачі — Ерік їх вчасно помітив. Звісно, коли злодії бачать поліцію чи муніципальну варту, вони миттєво «роблять ноги», але врешті-решт все зводиться до того, що йдуть грабувати на прилеглі вулиці. Це вид злочинної діяльності з мільйонними оборотами. І люди, які стоять за цим, здаватися не збираються — надто ласий шматок пирога. Отож, як бачите, знімати є що — було би бажання й оптимізм.
