Першу опозицію створив Бог. Він розділив небо й землю,
потім світло й тінь, внаслідок чого виникла свідомість — той суб'єкт, який
здатний розрізнювати ці протилежності. Наявність протилежностей призводить
до конфлікту. Вирішення конфлікту між протилежностями (опозиціями) — це
енергетичний процес. Тому при вирішенні конфлікту виділяється енергія.
Вона може бути двох видів — творчою, коли внаслідок успішного вирішення
конфлікту відбувається синтез протилежностей із виникненням нового якісного
стану, або руйнівною, що призводить до дезорганізації й хаосу — розпаду
існуючого стану. Природа заклала в основу розвитку конфлікт — ту рушійну
силу, яка сприяє відмиранню старого й народженню нового, внаслідок чого
виникає гармонія. Конфлікти — це невичерпне джерело енергії та розвитку,
якщо вчасно їх помічати й правильно вирішувати.
Конфлікт не може існувати без опозиції — тієї сили, що
сприяє знаходженню вірного, «серединного», як кажуть буддисти, шляху.
Для успішного розвитку соціуму конфлікти також необхідні,
як повітря, інакше суспільство впадає в застій і починає деградувати, що
й спостерігалося в останнє десятиріччя існування Радянського Союзу.
Розвиток усіх цивілізацій відбувався через вирішення конфліктів.
Наприкінці ХХ століття західна цивілізація дiйшла висновку,
що такі запущені стани суспільства, які вирішуються через найбільші конфлікти,
звані революціями, дуже небезпечні й призводять до надзвичайно важких наслідків.
Хаос і розруха — дуже висока ціна за вирішення конфлікту.
Тому цивілізованим соціумом було вироблено інструменти
їх своєчасного виявлення й вирішення. Ці інструменти й призвели до створення
громадянського суспільства, де наявність опозиції — найперша й найважливіша
умова існування та динамічного розвитку. Громадянська самоорганізація бере
початок у середньовічних містах, у Магдебурзькому праві.
Звісно, це більш повільний шлях вирішення назріваючих конфліктів,
бо необхідно враховувати всі тенденції, що існують у суспільстві. Тому
сучасне громадянське суспільство прийшло до толерантного ставлення до всіх
радикальних політичних сил (за винятком екстремістських), діючих у рамках
закону. І чим ширше їхнє коло, тим чіткіше можна визначити напрямок центрального
розвитку, до умов якого дозріло суспільство.
Наявність в Україні різноманітних думок свідчить про високу
енергетику суспільства й надає широкий вибір шляхів розвитку. Найважливіше
завдання — вибір оптимального шляху розвитку. Нині стало абсолютно очевидним,
що люди хочуть зберегти в суспільстві ті ідеї комуністичної ідеології,
що співзвучні християнській моралі. Це передусім соціальна захищеність
і можливість самореалізації. Сама по собі комуністична ідеологія має таке
ж право на існування, як й інші. Не даремно найбільше купують у Гарварді
філософські праці Ніцше, Кьєркегора, Канта і К.Маркса.
У той же час люди не хочуть повернення до тоталітарних
методів впровадження комуністичної ідеології, що властива нашому суспільству.
В Україні ж декларується відхід від комуністичної ідеології,
але залишаються в повному обсязі комуністичні (безальтернативні) методи
управління й нав'язування своїх поглядів, якими б вони не були. Тому найважливішим
для України в даний момент є створення закону про опозицію. В ньому необхідно
відобразити можливість доступу в державні ЗМІ різних партій і рухів, має
бути гарантовано публічне розповсюдження альтернативних думок і забезпечено
вільний доступ до інформації держінституцій і установ. Він повинен гарантувати
існування ЗМІ з різними поглядами. На виборах повинні бути гарантовані
представники альтернативних сил.
Необхідно створити такі умови, щоб для інтелектуальної
еліти перебування в опозиції було таким же почесним, як і у владних структурах.
У нас владні структури користуються методологією, виробленою КПРС — залучення
до своїх лав найбільш гострих критиків із подальшою їхньою асиміляцією
або в іншому випадку — дискредитацією. Фактично, в блідій копії повторюється
історія Радянського Союзу. Залучення до своїх лав усе нових і нових опозиціонерів
призводить до недоцільного розширення владних структур, внаслідок чого
навіть найсвітліші ідеї тонуть у «коридорах влади», а якщо й виходять у
світ, то вельми спотвореними: другий закон Паркінсона працює в повну силу.
Потрібно особливо підкреслити, що в законі про опозицію мають бути зацікавлені
й керівні структури. В нашій країні ніхто не може дати гарантій, що завтра
вони не опиняться в опозиції. Це дозволить перенести напруження боротьби
з економічної площини в політичну. В цей же час напруження боротьби передусім
визначається економічними інтересами — побоюванням втрати не лише існуючих
владних повноважень, але й, часто, бізнесу, орієнтованого на підтримку
будь-якої структури. Не можна забувати, що бізнес — це не лише керівники,
але й живі люди, й робочі місця. Це дозволить перенести боротьбу в галузь
ідей та думок, а не переплітати бізнесові та політичні інтереси. Фактично
це дозволить створити повноцінне ринкове суспільство, не лише в економічному
сенсі, але й у ідеологічному. Тобто створити ринок ідей та ідеологій. Цей
закон має допомогти розірвати зв'язок між приватним бізнесом і держструктурами
й ввести між ними законодавчо захищений прошарок, що складається з різних
партій, рухів і асоціацій. Крім того, він багато в чому дозволить зруйнувати
закостенілі методи управління народним господарством. Добре відомо, що
в суспільствах із тоталітарною історією альтернативні погляди зазвичай
сприймаються владними структурами в кращому випадку з роздратуванням, а
в гіршому — як 1937 року.
Навіть у середньовічній Європі існували своєрідні методи
захисту від надмірної влади. У Венеції в соборі Сан- Марко вмуровано два
пізньоантичних барельєфи із зображенням чотирьох правителів Римської імперії,
з повчальним підписом під ними: «Будь-хто може робити й думати все, що
хоче, але за цього він не повинен забувати про наслідки». Більш того, у
Венеціанській республіці десять членів ради обиралися на рік, протягом
якого вони мали необмежену владу, але кожного з них після закінчення терміну
його повноважень можна було притягнути до відповідальності за порушення
справедливості й застосувати до нього ті ж заходи впливу, що їх вони застосовували
до невірно засуджених.
Про те, що наша країна дозріла до побудови громадянського
суспільства, показали вибори в Києві. Вперше в країні відбувалося фактично
не змагання між кандидатами, й не змагання в рамках парадигми комуніст-антикомуніст,
а змагання між партіями центристського й правоцентристського блоків. Уперше
було здійснено спробу змагання конкретних програм розвитку міста. Й саме
вибори в Києві показали, що виборців насамперед цікавить не компромат,
а конкретні програми й конкретні ідеї розвитку. Вибори показали, що очікується
різкий попит на нові ідеї трансформації країни. Й ті партії, які зрозуміють
це раніше, які залучать до себе кращі інтелектуальні сили, й виявляться
переможцями на виборах 2002 року. В той же час безпрецедентна кількість
компромату тільки відштовхнула від кандидатів величезну кількість виборців
і замість очікуваних 70—80% на вибори прийшло менше ніж 50%. Це ще один
аргумент на користь створення закону про опозицію й цивілізовані правила
гри на полі політичних ідеологій. Сталінська система колективної відповідальності
зазнала на київських виборах першого відчутного удару. Виборців цікавили
конкретні справи конкретних депутатів. І виявляється, що більше владних
повноважень і розширення методів примушення потрібні лише в разі підтримки
неефективного управління. Потрібен тотальний контроль. І потрібні вороги.
Як пише відомий американський психолог Вальтер Одайник:
«Доки люди не усвідомлюють своєї особистої та колективної тіні, їм будуть
потрібні вороги й вони будуть із успіхом їх створювати. Ця передумова має
особливе значення для політики... Сутність реакції залишається незмінною
й завжди тотальною: ворогів треба зневажати, союзників любити або поважати,
й будь-які протилежні почуття сприймаються як зрадницькі й підривні...
Психологічно недиференційована особистість опиняється у владі психополітичного
потоку подій, що не піддаються її контролю... Більш того, ворогу не обов'язково
бути іноземцем: євреї, комуністи, буржуазія однаково зручні... Люди схильні
проектувати власну тінь на будь-кого, хто відрізняється або віддалений
від них».
Власне безсилля у вирішенні наявних протиріч у суспільстві
з тоталітарним ухилом керівники намагаються компенсувати отриманням дедалі
більшої кількості владних повноважень, яких завжди не вистачає.
Надмірна влада — це й надмірна небезпека. Тому влада має
бути не метою, а засобом у здійсненні цілей, прийнятних для суспільства.
Тому в кінці ХХ століття, якщо Україна хоче увійти в Європейське співтовариство,
вона повинна надавати державну підтримку альтернативним поглядам і опозиційним
течіям, а не чекати природного розвитку громадянського суспільства, що
може затягнуться на десятиріччя за дедалі більшого зубожіння населення.
Опозиція — це розширення бачення. Це можливість створення
самодостатньої й саморозвиненої системи. Не даремно Вацлав Гавел, пропонуючи
нові ідеї щодо реформації суспільства й економіки, таку увагу приділяв
особистій участі в роботі парламенту, виступаючи там із роз'ясненнями перед
прийняттям важливих рішень. Він вважав, що парламент — це зріз суспільства,
причому далеко не гірший, і якщо він не зможе переконати депутатів у прийнятті
новацій, то суспільство, тим більше, їх не сприйме. В цьому — найважливіша
причина «оксамитового» проходження реформ у Чехії.
На Сході існує символ Дао — біле й чорне, що переливаються
одне в одне. Біле — це шлях актуалізації рішення. Чорне — це потенційна
енергія. Це час переусвідомлення поглядів і коректування позиції. В розвинених
країнах керівна сила здійснює актуалізацію накопичених ідей у той час,
як конкуруючі сили здійснюють неухильний нагляд за нею й виробляють нові
ідеї. Зміни пануючих сил здійснюються досить безболісно для суспільства
й у результаті ми бачимо, що ті ж США стійко й практично без криз розвиваються
з 1973 р.
У цих умовах стає важливим не лише сам розвиток, але і
його темпи. В нас же рік у рік як видатну заслугу підносять уповільнення
темпів швидкості падіння економіки. Зате легко обіцяються високі темпи
десь там, у майбутньому, в програмах, розрахованих на 10 років, а краще
й на більше.
Тому в Україні важливий не поділ партій за ознакою ліва—права.
Важливо, як партії ставляться до побудови громадянського суспільства. Реальність
же така, що Україна все далі відходить від нього, а починає жити за Оруеллом,
за його романом «1984». Економічні реформи закінчуються стагнацією виробництва,
фінансове оздоровлення — кризою, а зменшення податкового тиску на виробника
— його зростанням. Кожного року бюджет успішно провалюється й ніхто за
це не відповідає, в той же час за найменші порушення навмисно заплутаних
законів йдуть величезні штрафи.
За часів Діоклетіана (III століття н.е.) податки стали
справжнiм розоренням для підданих. Лактанцій писав: «Число збирачів податей
до такої міри перевищило кількість тих люд ей, які зобов'язані були ці
податі платити, що землероби залишали поля... Багато чиновників вельми
рідко займалися цивільними справами, але зате надто часто виносили звинувачувальні
вироки й оголошували конфіскації майна. Стягнення незліченних податей було
явищем не те, щоб частим, а просто безперервним». Імператори заохочували
сенаторів до нестримної наживи, а коли вони достатньо збагачувалися, звинувачували
їх у зловживаннях і конфісковували майно, вважаючи, що це найефективніший
спосіб збору податків. Сенатори під загрозою конфіскації майна боялися
виступати проти імператора. Дух свободи залишив Римську імперію, що й призвело
до її розвалу.
Чи не до цього йде зараз Україна? Й чи не тому доходи бюджету
падають? Може державі не вистачає не грошей, а звичайного здорового глузду.
Україна повільно, але впевнено перетворюється на «Королівство
кривих дзеркал». Це шлях до хаосу. Тобто до того, з чого почалося створення
світу. Тоді не буде ні опозиції, ні проблем, взагалі нічого не буде. Крім
Бога. Бо без опозиції може існувати тільки Бог.
