ЗУСТРІЧ З АРХИСТРАТИГОМ
За вигоном зустрівсь мені
Верховний Архистратиг небесних вояків.
— Кого ми бачимо!? — аж крила звів.
— Такі персони, а без охорони...
— — Та ми... — затнувсь я. — ми — із сіряків.
— — Та ви такі, — всміхнувся якось темно.
— Які ж? — Та вельми тихі, як спите.
Коли ж прикинетеся... А проте
Не будем далі углубати в тему. —
— Ну, вже як почали, кажіть до решти.
Бо ми тут кожен на умі собі,
— Не втямиш, правду скаже, а чи збреше:
Півслова в роті, кінчик — на губі.
Та все хитруєм ближнього обстригти,
Хоч нас давно обстригли, як овець.
То, зрештою, хоч ви, Архистратигу,
Скажіть нам, горопашним, навпростець:
Чого ми варті в цьому світі грішнім?
Чому це в нас — побила б його тля!
— Усе якесь покручене й недійшле,
Немов у Бога вкрали ми теля?
І маємо ж таланту не на гривню,
І до роботи нам воли зрідні,
І воїни, яким немає рівних,
І ратаї, яким нема рівних,
Що від обох америк до австралій
Зерном і потом всіяли лани.
І відчуваєм поклики астральні
Ще з сивої, як Велес, давнини.
І цвіту нашого — по всьому світу,
І світочів сусідам роздали.
Щоправда, вдома сидимо без світла,
Напевно, скоро взуєм постоли.
Та ще й Чорнобиль всунули під стріху,
А він, як змій, прокрався до грудей...
То вже хоч ви скажіть, Архистратигу,
Чого ж у нас не так, як у людей?..
— На меч опершись, що палав огненно,
Задумався на мить Архистратиг.
По тому, обернувши лик до мене,
Сказав, і світ зіщулено притих:
— Пощо ви нарікаєте на долю,
Коли одвіку на своїм горбі
Не в рідну хату несете, а з дому
Усе — усім, а тільки не собі?
Пустившись безвість рідного порога,
Так запетляли поміж веж і меж,
Що вже заплутали й самого Бога,
Який не втямить з горнього чертога:
Чи ви же є? А коли є, то — де ж?
Та зиркаєте за чужі пороги,
Коб звідти щось приміряти собі.
Ви ж ладні бути схожі хоч на кого,
Аби лиш не на себе, далебі.
То в малороські поведе замули,
То у хохлацьку зманить загородь...
Ви, певно, вже й ім’я своє забули,
Яке в колисці дарував Господь!
І ця розмова стане до потреби,
Коли затямить, зряче і сліпе,
Що перше, як шукати правду в небі,
Знайдіть спочатку на землі себе!
— І він пішов... Брели із поля вівці.
Пастух з мобільником гукав: «Цурюк!»
І, стямившись, я крикнув наздогінці:
— Згадав, Архистратигу: ми — вкраїнці! —
...Не відгукнулось. Тільки десь у брук
Подаленіло стукотіли вівці.
ОСТАННІЙ
Настане день скорботи світової
— І попливе у лодії труни
За вічний круг і пруг
Останній Воїн Великої, Священної війни.
Душа солдата в потойсвітнім краї
Повільно рушить на суворий світ,
І від осколків давніх перед раєм
Дуга безпеки заячить у світ.
І сам Петро, зачудування повен
З небаченої досі дивини,
У Всеблагого запитає: — Хто він?
І Бог відкаже: — Се — Останній Воїн Великої,
Священної війни. Ти відчини Йому ворота,
Петре, І — грішного — до раю запроси:
Він на землі зазнав такого пекла,
Що Я Його п ростив на всі часи!
— ...Останній залп прониже тишу гостро.
І в щемну мить, як сироти в сльоту,
Таку печаль відчують час і простір,
Що навіть кутий з каменю
Апостол Ледь стримає за вією сльозу.
РОЗМОВА З УЧИТЕЛЕМ
Старомодний поет ген, із того наївного часу,
Де ще княжила совість і честь викликали на звіт,
— У якімсь напівсні відхиливсь я од звичної траси
І не згледівсь, як зопалу вибрався у потойсвіт.
Мов сновида, бреду у слизькій, до огидності, твані,
Де жують і жеруть, і зглягаються на видноті,
І на Вічним Вогнем потирають долоні захланні,
І справляють нужду на солдатські могили святі.
І снують, і кишать, і розродують все, до зернини
В цьому хижому шабаші я — одинокий, мов перст.
А довкруг — ні душі, позаяк замість душ — порожнини,
Лиш такий ж е самотній до ніг моїх тулиться пес.
Що за скрегіт вночі? Углядаюся в темінь погрозну:
Двоє чадо з надгробка здирають дідівську зорю,
І здають дефіцитну — за мірою циніків — бронзу,
І на виручку коляться, сходячи в землю с иру...
І коли вже здушило щось темне, відразно і вогко,
— Спам’ятався: стою біля хати в далекім... колись.
Із вікна мені світить дитинства довірливий вогник,
А над книгами звично мій перший учитель схиливсь. Він пита мене:
— Сину, а що це ти зблід, як з навроків? —
— Та приснилось, — затнув с я, — таке... хоч на дерево лізь,
— То, козаче, не сон. — Прогуляв ти в дитинстві уроки,
— Саме ті, на яких ми проходили... капіталізм.
НЕ ОЗИВАЙТЕ...
На отчі креси темна сила суне,
А наша совість спить собі, німа.
...Не озивайте Ім’я Бога всує,
VКоли в душі давно його нема.
Уже й дідів своїх у дурні взули
Онуки мудрі, сплюнувши з губи.
...Не озивай ім’я Народу всує,
К оли ти пам’ять Роду розгубив.
І в час, коли прощення за провини
Молитиме те в Божої Руки,
— Не озивайте всує Україну,
Аби не всохли ваші язики.
ДЕ Ж ТИ, ХМЕЛЮ?
Хмара грізно суне за Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман...
Де ж ти, Хмелю, де ж ти забарився,
— Бог ом нам дарований Богдан?
Чи забрів по славі до зовиці,
Чи забравсь по старості на піч,
— Де б не був ти, Хмелю,озовися,
Доки нам ще не одбило річ.
Обступає душі наші грішні
Кредиторів нещадимий стан...
Хто, Богдане, володіє грішми,
Той тепера в Україні пан.
Потойсвітнім страхоліссям дише
Сиза туча з неба до низів...
Гей, вертайся, гетьмане,скоріше,
Заки грім нам дух не поразив!
Бо вже наша старшина вельможна,
Честь і вклади збувши за кордон,
Натякає здалеку: «А, може,
Так воно й судилось іспокон?»
Облягає Київ різнолиця Сарана із чотирьох сторін.
Як здамо, Зенобію, столицю,
— Хто ж замовить поминальний дзвін?
А ми пієм гучно: «Ще не вмерла...»
І собі доводим: таки ж ні!
Та ізнов долаємо Говерлу
Всім собором, ще й при знамені.
І вже так стискаємо держало,
Що незмога й глянуть догори:
Чи, бува, на прапорі державнім
Ще не помінялись кольори?
Гей, вертайся, Хмелю, доки світу,
Бо чомусь не йде із голови,
Щось немовби про варшавське сміття,
Щось як начебто про грязь Москви.
Так Варшава ж замела в оселі,
І Москву підметено зело...
То вертайся чимскоріше, Хмелю,
Доки нас під когось не звело,
Щоб по тому плакать і ридати,
Сипати на лисину золи,
Що, мовляв, трикляті супостати
Нас і знов у ярма запрягли.
...Хмара встала з висі до пониззя,
емна тиша впала на лиман.
Де ж ти в трясці, Хмелю, забар и вся,
— Богом нам дарований Богдан?
Чи то світ ошалів,
— най би шлях його трафив,
— Чи то люд перевівсь на овечий табун?!
Бо колись хоч везли у неволю із Кафи,
А тепер уже з Києва — прямо в Стамбул.
То колись торгашів з їхнім страмом
і крамом Вигнав з храму Ісус, щоб і дух не кишів!
А сьогодні владики віншують у храмах
Під розгублені дзвони нових торгашів.
Чи то пастирі наші знічев’я забули
Про Всевишнього Бога караючий перст?
...Так недовго, отці, опинитись в Стамбулі,
По дорозі згубивши кадило і хрест.
Доки ж нам отсі терпіти муки:
Клан — над кланом. Злодій — на коні!?
— Бідкаються землячки мені. —
— То візьміть хоча б мітлу у руки... —
— Ич, який! Ми не такі дурні. —
...Пригадалось мовлене єхидно (Хоч бери — на себе перемнож):
— А чого дурні? Тому, що бідні.
— А чого ж ми бідні? ...Та отож.
ГРОЗА БЛАГОВІСНА
Стиснуло тишу до щему,
І — розкололось ущерть.
Тьохнула перша дощина,
— Защебетало дощем.
Блискавка свиснула з хмари,
Наче латунна стріла.
Грім розмахнувся — і вдарив
Так, що здригнулась бджола.
Вірники в хресному ході
Вражено стихли. І вмить Райдуга —
диво Господнє — Благовістила: — Живіть!
ВИ ДУМАЛИ...
Ви думали, що все давно зайшло у вчора,
Ви навіть серцю віддали наказ мовчати.
Так коли в біле вбрались ви, а я — у чорне,
То це, пробачте, не фінал. Скоріш — початок.
Ви так спогорда пропливли, як дика сарна,
Немов мене і не було у цій курзалі.
І хоч кавалер ваш тримавсь крутим гусаром,
Однак з-під фарби сивина про все сказала.
Ви думали, що та весна під снігом вмерла,
І тільки спогадом на дні, як сіль, осіла.
...Чому ж ви вдома крадькома сльозу утерли
Над давнім знімком, що прижовк, як лист осінній?
