Чи не з перших годин початку мітингів у Білорусі їх почали розглядати як в Україні, так і за її межами синхронно із українськими подіями рубежа 2013—2014 рр. Для однієї, прозахідної, публіки це було ознакою того, що білоруси, як свого часу українці, визначившись у своєму європейському геополітичному орієнтирі, нарешті масово вирішили відстоювати свою позицію на вулицях. Стверджувалося, що врешті-решт, після тривалої «зимової сплячки», а може сформувавшись цілком тільки тепер, білоруське громадянське суспільство стало активним та готовим обороняти свої права та свободи. Для іншої, зорієнтованої на Російську Федерацію аудиторію, протестні акції на білоруських вулицях розглядались в контексті т. зв. «кольорових революцій» — організованих за підтримки Заходу ненасильницьких акцій протесту, які в результаті завершувалися державними переворотами. Саме так, до речі, досі трактується у цих колах й перемога Революції Гідності, і навіть сам Олександр Лукашенко аналогічно оцінив результат українських подій 2013—2014 рр. в нещодавньому інтерв’ю для Дмитра Гордона. А ще ж, мовляв, перед очима є приклади Грузії, Киргизстану, Лівану, «Арабської весни», Вірменії, та й навіть у Росії початок 2010-х рр. відзначався масовими протестами, особливо взимку 2011—2012 рр. Але звісно, в пострадянському дискурсі чинник України видається ключовим, причому як для прихильників євро- та євроатлантичної інтеграції на всьому просторі від Чопу аж до Владивостоку, так і для апологетів «русского мира» та євразійської орієнтації.
В Україні події у північної сусідки сприймаються в амплітуді від «мені абсолютно байдуже» чи «нехай буде Лукашенко, він хоч якось старається лавірувати між Росією та Європою, при цьому зберігаючи незалежну білоруську державність, та й взагалі тримає порядок в країні» до очевидної підтримки білоруських протестувальників та їхніх очільників-опозиціонерів. Як видається, з першою категорією все зрозуміло, та й її предостатньо вже обговорили українські медіа та соцмережі: як в Україні, так і в інших пострадянських республіках знайдуться і відверті апологети радянських порядків, так і такі, що ніби й за незалежну Україну, виходять у святкові дні на двір у вишиванках, співають українських пісень, та й чимало віршів знають з української класики, але все ж «проскакує» у них деколи в розмові і смачний «пломбір», якого зараз нема, і «дешева та якісна» ковбаса, яку і вдень зі свічкою тепер не знайдеш, та й наявність соціальних ліфтів із перспективою роботи та житла, а «не те, що тепер». Для них теперішня Білорусь була і досі залишається таким собі «острівцем» тої радянської стабільності, якої в Україні, мовляв, нема вже ось майже 30 років. Та й навіть пострадянська Росія далеко не соціалістична, а на енергетичному ринку до недавнього часу — чи не перший «капіталіст». Тому для цього осередку, все, що відбувається сьогодні у «сябрів» — це «дороги в нікуди», «шлях до краху», і мабуть ці люди швидше погодяться з Лукашенком, що «гроші заробляють на фабриках, заводах і колгоспах», аніж на мітингах. Тим паче, що «бацька» ще й наголосив, що у разі перемоги опозиціонерів для «хвалебних» білоруської промисловості та сільського господарства настане справжній крах.
Друга категорія, яка за збігом обставин об’єднала в єдине ціле і прозахідних лібералів і відвертих націоналістів, навпаки чи то під гаслами «Жыве Беларусь» та під плакатами із гербом «Погонь» і біло-червоно-білими стягами на площах Києва, Львова, Харкова, Одеси, Дніпра виступають зі словами підтримки на адресу опозиціонерів, чи то в соцмережах, на телеканалах і радіо, на шпальтах газет тощо закликають протестувальників не здаватися та, не опускаючи рук, продовжувати боротьбу. Саме у цих середовищах звучать солідарні позиції із арештованими і часто жорстоко побитими ОМОНом активістами, висміюють Лукашенка, який бігає з автоматом Калашникова, але без магазину, та вважають його правління «диктатурою», яку варто перемогти, аби білоруський народ вперше за більш, аніж чверть століття, зміг би сам визначити вектор розвитку своєї держави.
Однак, як не парадоксально, почасти саме ця група, переважно несвідомо, в оцінці дій білоруської опозиції прагне спорадично займати позицію «старшого брата», нерідко намагаючись у цій, своєрідній боротьбі за «уми сябрів», перевершити росіян. Скільки вже разів ми чули, що, мовляв, білоруси надто «ідейно аморфні», «пасивніші за українців», «чому вони не діють рішучіше», і «та вони там всі русифіковані та «радянізовані»».
Звісно, дуже прикро, що така прекрасна білоруська мова (яка ж вона милозвучна, насправді!) поки що, на жаль, на маргінесі у самій Білорусі, і варто висловити сподівання, що революційні процеси по-доброму спровокують зацікавлення білорусистикою як в «сябрів», так і в Україні та у світі в цілому. І вочевидь, 26 років президенства Лукашенка наклало свій відбиток на світоглядну специфіку частини білоруського суспільства, яке надалі існує у своєрідному «(пост-)радянському мареві». Однак це не дає жодних повноважень українцям ставитись до протестних акцій у північній сусідці по-менторськи зверхньо, з того резону, що от, у нас є більший досвід: від Революції на граніті через Помаранчеву революцію до Революції Гідності. І у всіх випадках ми досягали успіхи. Союз таки розпався, Янукович у 2004-му не виграв, а у 2014-му взагалі втік з країни, а ми підписали Угоду про асоціацію з ЄС.
Але чи ми самі все зробили для того, щоб результат Революцій був повноцінний? Чи не створювали ми самі собі наївно кумирів, які за нас все зроблять, а коли бачили, що їм це не вдається, ми їх критикували і більш не обирали (самі ж не встаючи з дивану). А чи під час Революції Гідності ось так одразу обрали собі політичну еліту? Пригадайте опозиційну трійцю на Майдані, чи всіх вона задовольняла? А хто ж потім прийшов до влади? А хто виграв президентські і парламентські вибори у 2019? Але чи подолано у нас олігархічну систему? Чи все гаразд в економіці? Чи завершили реформи? Чи звільнено від окупантів частину Донбасу? Чи повернуто Крим? Чи в нас все добре на нашому подвір’ї, під’їзді чи квартирі? А чи ми маємо право мати претензії до «русифікованих» білорусів, слухаючи зранку Дня Незалежності «шльопкі» і «стрєли»?
Насправді білоруські події — це не про український випадок. Як би це не ототожнювала російська пропаганда, і якби цього, з огляду на наш досвід, не хотіли би бачити ми. Якщо у 2004 та 2013—2014 рр. ми на вулицях відстоювали європейський вектор розвитку України, на вулицях та підприємствах Білорусі поки що просто боряться за те, що мати вибір у своїй державі. Там зараз навіть до кінця не йде дискусія про майбутній розвиток Білорусі у випадку поразки Лукашенка. Добре це чи погано? Мабуть, усе ж недобре. Але такий стан на сьогодні. Білоруси — не українці. Як і не росіяни. Як і Україна — не Росія. Ми різні. І це прекрасно. Не варто навішувати на «сябрів» ярлик меншовартості. Ми ж не росіяни, правда?
