12 червня цього року Україна отримала статус партнера НАТО з розширеними можливостями (NATO Enhanced Opportunity Partner). Де-факто, це важливе рішення стало політичним визнанням України членом клубу країн-партнерів, до яких НАТО має особливу близькість. Слід відмітити, що Північноатлантична Рада, вищий політичний керівний орган НАТО, прийняла це рішення одноголосно. Навіть Угорщина, яка довгий час блокувала роботу Комісії Україна — НАТО, проголосувала «за».
Вказана подія не залишилася непоміченою в українському публічному просторі та соціальних мережах. Привертають увагу дещо бравурні реакції, особливо в перші дні після прийняття цього рішення, навіть лунало про «ось-ось — і ми в НАТО», що «Альянс нас захистить у разі чого» і багато іншого. Це чудово, що важливе політичне рішення Альянсу на запит України привернуло стільки уваги. Але спробуємо зануритися в змістовні речі отриманого статусу.
Партнерство розширених можливостей було започатковано у 2014 році на Уельському саміті НАТО як частина Ініціативи з оперативної взаємосумісності (NATO Partnership Interoperability Initiative), покликаної підтримувати і поглиблювати співробітництво між членами Альянсу і партнерами, які роблять значні внески в операції і місії НАТО. Тоді такими партнерами було визначено п’ять країн — Австралію, Фінляндію, Грузію, Йорданію і Швецією. Як бачимо, країни досить різні, й не тільки географічно.
Кожна з них має індивідуально побудовані відносини з НАТО на основі сфер взаємної зацікавленості. Австралія відома своєю співпрацею з НАТО у сфері кібербезпеки, боротьби з тероризмом та операційною діяльністю з підтримання свободи навігації. Фінляндія і Швеція є активними контрибуторами безпеки у Балтійському регіоні, учасниками ряду безпекових ініціатив НАТО і ЄС. Грузія послідовно проводить цивільні й оборонні реформи, орієнтовані на вступ до НАТО, бере активну участь у Міжнародних силах сприяння безпеці Афганістану (МССБ) на чолі з НАТО (в цій операції бере участь 871 грузинський військовослужбовець). Йорданія як пріоритет визначає підтримання регіональної безпеки та боротьбу з тероризмом, а також долання кризи щодо вимушених переселенців із Сирії.
А яка «спеціалізація» буде в України? Захист Європи на українсько-російському кордоні, чи не тільки? До того ж чотири країни з цього формату партнерства (Австралія, Фінляндія, Йорданія та Швеція) не розглядають у майбутній перспективі своє власне членство в НАТО. Тобто нагальним стає питання змістовного наповнення Україною цього статусу. Партнерство з розширеними можливостями, в якому Україна почне ніби «забувати» про План дій щодо членства в НАТО (далі — ПДЧ), може з часом влаштувати Росію, тому не слід виключати цього сценарію. І тоді всі проросійські сили в Україні розгорнуть широку пропагандистську компанію про «мир за будь-яку ціну».
Так, Україна має досить солідний бекграунд партнерства з Альянсом, і отримання нового статусу є логічним поглибленням її взаємовідносин із НАТО. Слід нагадати, що був такий період в історії України, коли вона як учасник програми НАТО «Партнерство заради миру» з 1994 року брала участь у всіх без винятку міжнародних операціях НАТО. До речі, нещодавно Київ збільшив свою присутність в Афганістані в рамках МССБ. В Україні розгорнуті тренувальні місії UNIFER (понад 200 канадських інструкторів) та ORBITAL (британські й данські інструктори), операція LMTG-U, в якій своїм досвідом діляться литовські колеги та Об’єднана багатонаціональна група з підготовки під керівництвом інструкторів зі США, в рамках яких українські військові проходять спільну підготовку з колегами з НАТО. Продовжується розвиток українсько-американських військово-морських навчань «Сі Бриз», в яких станом на сьогодні бере участь 19 країн НАТО і партнерів. Тобто на операційному військовому рівні взаємовідносин із НАТО Україна демонструє серйозні кроки, інколи потужніші, ніж окремі країни-члени Альянсу.
Якщо ми говоримо про змістовну частину партнерства розширених можливостей, то насамперед ідеться про операційну взаємосумісність та готовність до більш серйозної практичної участі в різних місіях і операціях НАТО, наприклад, активаціях Сил високої готовності та Сил спеціальних операцій Альянсу. Новий статус надає Україні можливість участі у плануванні операцій Альянсу через посилення існуючих штабних елементів партнерства шляхом призначення українських офіцерів на посади в Міжнародному військовому штабі та командних структурах НАТО, інтенсифікації тренінгових програм та залучення до навчань НАТО за тематикою статті 5 Вашингтонського договору («один — за всіх, всі — за одного»), посилення співпраці з підтримки Чорноморської безпеки (це важливий аспект, в якому слід не гаяти час), у розвідувальній діяльності та протидії кіберзагрозам та ін. Загалом, це нова якість взаємовідносин Україна — НАТО і, звичайно, позитивний фактор. Водночас це і зобов’язання України абсолютно конкретними діями демонструвати євроатлантичну солідарність і поглиблювати її.
Звичайно, при такому рівні відносин з Альянсом виникає логічне запитання: і що далі, коли Київ зможе отримати ПДЧ? Чи після отримання нового статусу ця проблема відійде на другий чи третій план? Чекаючи відповіді на це запитання, більшість зацікавлених дивиться в бік Брюсселя, а не Києва... Але чи виправдано це?
Для відповіді на це непросте комплексне питання пропоную... згадати круті повороти наших політичних відносин з Альянсом. Ці відносини почалися давно, ще в перші роки незалежності. В 1994 році Україна приєднується до програми НАТО «Партнерство заради миру». В 1997 році прийнято Хартію про особливе партнерство Україна — НАТО. В 2002 році на фоні резонансних політичних скандалів в Україні Рада національної безпеки і оборони нашої держави 23 травня приймає рішення про новий курс України, спрямований на євроатлантичну інтеграцію, яке президент Л. Кучма вводить у дію своїм указом 8 липня 2002 року. РНБО розгортає широку інформаційно-роз’яснювальну компанію щодо НАТО — чому для України важливо рухатися в цьому напрямку.
10 жовтня 2002 року в Києві відбувається унікальна подія — засідання Комісії Україна — НАТО з участю Генерального секретаря НАТО Робертсона і послів країн-членів НАТО. Джорж Робертсон відвідує Донецьк і бере участь у публічних заходах...
Якщо уважно подивитися на офіційні заяви, переговорні протоколи та атмосферу відвідування Генсеком НАТО Донецького хімічного заводу, участь у дискусії у Донецькому бізнес-центрі та спілкування з учнями загальноосвітньої школи №115, яке, до речі, проводилося виключно двома офіційними мовами Альянсу — англійською та французкою, вітання візиту з боку губернатора області, на той час Віктора Януковича, і їхні особистої зустрічі, то загалом доцільність євроінтеграційного курсу України населенням та керівництвом міста і області не піддавалася тоді жодному сумніву. В Донецьку не було жодних критичних реакцій чи акцій протесту з цього приводу.
21 листопада того ж 2002 року Верховна Рада проводить парламентські слухання щодо євроатлантичних прагнень України, в ході яких підтримує вказане рішення РНБОУ і приймає відповідну постанову з дорученнями всім органам влади (https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/233-IV#Text).
19 червня 2003 року прийнято Закон України «Про основи національної безпеки України», в якому вперше в історії незалежної України законодавчо визначався її євроатлантичний курс. Це положення було включено і до Воєнної доктрини України. Прийняття цього закону і оновленої редакції Воєнної доктрини створило тоді критично нову якість у виборі зовнішньополітичного курсу України — тобто не СНД, ЄЕП чи якісь аналоги, а євроатлантичний вектор. По суті, це відкривало для України вікно можливостей щодо реалізації єдиного гарантованого способу забезпечення національної безпеки нашої держави — приєднання до системи колективної безпеки НАТО.
Москві, звичайно, не сподобалося таке стрімке зближення Києва з Брюсселем. І тому Кремль розпочав широкоформатну спецоперацію військово-політичного, економічного, дипломатичного та інформаційного характеру з блокування євроатлантичного вибору України, яка продовжується і до сьогодні. Читачі добре розуміють про що йдеться, тому зараз не будемо аналізувати всі дії Росії в цьому напрямі. Лише нагадаємо про декілька кульбітів у поведінці самої України, які не могли не насторожити лідерів провідних країн Альянсу щодо щирості євроатлантичних прагнень України. Адже відомо, що НАТО остерігається залучати до свого союзницького кола непередбачувані країни...
Чому таким тривожним залишився в моїй пам’яті день 15 липня 2004 року? Не знаю, чи всі пам’ятають, але саме в цей день через рік після прийняття закону, який закріпив курс інтеграції України в НАТО, президент Л. Кучма за кілька днів до ого зустрічі з В. Путіним в Криму вилучає із Воєнної доктрини положення про приєднання до НАТО в майбутньому (http:// news.bbc.co.uk/hi/russian/news/newsid_3927000/3927721.stm). Після таких важливих позитивних рішень щодо євроатлантичного вибору це означало крутий розворот політичного курсу України на 180 градусів. Таке рішення викликало серйозну стурбованість з боку лідерів Євроатлантичного Альянсу. Тоді ж кандидат в президенти України прем’єр-міністр В. Янукович заявив, що коли він стане президентом, то Україна буде співпрацювати з НАТО, але без приєднання до цієї безпекової організації.
В. Ющенко, ставши у січні 2005 року президентом України, відновлює у Воєнній доктрині положення про майбутнє приєднання України до НАТО.
Обраний у 2010 році президентом України В. Янукович вилучає положення про євроатлантичну інтеграцію з Воєнної доктрини, а через Верховну Раду — і з Закону «Про основи національної безпеки України».
23 грудня 2014 року Верховна Рада відновлює євроатлантичний вибір України, внісши зміни до Закону «Про засади зовнішньої політики», а в 2015 році президент України П. Порошенко затверджує нову редакцію Воєнної доктрини, де визначено поглиблення співпраці з НАТО для досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації. І тільки в 2019 році курс на повноправне членство в ЄС та НАТО закріплено в Конституції України. Здавалося б, нарешті вдалося повернутися до курсу, перерваного в 2004 році. Немає сумніву, що стабільність цього вибору і надалі буде піддаватися атакам. Це потрібно розуміти і політикам, і всьому суспільству. Жодних хитань! Незалежно від рейтингів політиків саме суспільство має бути гарантом незворотності, бо це наш стратегічний національний інтерес.
Москва передбачувано відреагувала на отримання Україною нового статусу. В Кремлі вчергове висловилися про «НАТО як механізм конфронтації», яке «абсорбує в себе нові країни в різних форматах». З огляду на уроки минулого Москва ніколи не пропускала можливості тиску на Україну та втручання в її справи під приводом «наближення НАТО до кордонів РФ», завжди ігноруючи вибір суверенної країни. Свідченням наростаючих загроз незалежності України є останні заяви В. Путіна з ревізією історії, де частина території України називається «споконвічно російськими землями». У зв’язку з цим важливо нагадати, що Російська імперія в XVI ст. зі зброєю в руках вторглася до Північного Причорномор’я та Криму з метою завоювання цих територій без будь-якого запрошення від корінних народів — українців, кримських татар, караїмів та кримчаків. Тоді Кримське ханство, існуюча протягом трьох із половиною століть держава, була розгромлена і знищена. Історія також свідчить про численні факти жорстокого поводження Кремля з населенням на анексованих землях аж до кривавого придушення повстань проти окупації Москвою, примусового переселення корінних народів з їхніх споконвічних земель та заселення цих земель росіянами.
Факти новітньої історії України мають насторожувати: сьогодні існує декілька реальних і потенційних сценаріїв військово-гібридного загострення, і по кожному з них потрібна професійна формалізація у відповідних державних планах та діях щодо їхньої нейтралізації. В першу чергу це стосується приморського напрямку... А точніше — морської безпеки України.
Невже в цих умовах хтось і далі дискутуватиме про «замирення» агресора? Тоді це буде логікою Чемберлена, яка зазнала повного фіаско. Усі війни починаються з приводу, але в їх основі лежать причини. В нашому випадку — причиною є сам факт існування незалежної України. Просто факт існування кожного з нас.
У Кремлі давно вжилися в образ рейдерського захоплення історії України-Русі. В цьому контексті доречно згадати слова відомої киянки Голди Меїр — екс-прем’єрки Ізраїлю: наші вороги хочуть бачити нас мертвими, а ми хочемо жити, і це залишає мало простору для компромісів.
Війни для будь-якої держави завершуються лише двома способами: перемогою... чи поразкою.
Який же вихід для України з огляду на уроки далеких і не дуже історичних подій? Ось тут є момент істини — для гарантованого довгострокового забезпечення власної безпеки Україна перш за все має бути політично послідовною. Загалом, новий статус — це знак, сигнал та заохочення України щодо зазначеної політичної послідовності й військової взаємосумісності з НАТО. Але символізм працює лише тоді, коли він наповнюється смисловими і змістовними речами. Іншими словами, чи стане клуб «обраних» Альянсу входом для отримання нашою державою Плану дій щодо членства в НАТО — залежить виключно від України.
Важливо наголосити, що в рамках партнерства з розширеними можливостями Україна обов’язково має пропонувати власні контрибуції, тобто брати на себе абсолютно конкретні зобов’язання, а також демонструвати позитивну динаміку взаємосумісності з НАТО, водночас грамотно використовувати набутий досвід і можливості партнерства для асиметричного стримування російської агресії та підтримання готовності до адекватної відповіді у разі її виникнення. В цьому вимірі ще дуже багато внутрішньодержавної роботи, починаючи зі змін умов служби військовослужбовців, вищої цінності українського війська, але не на словах, а конкретними трансформаціями війська за Євроатлантичними стандартами.
Виникає також запитання: чим чи як новий статус може допомогти Україні у нейтралізації російської агресії на Донбасі? У відповіді на це запитання маємо розуміти, що країни НАТО не мають зобов’язань захищати нашу державу від агресії, бо ми лише партнер, хоча тепер і з особливим статусом. Але такий формат дає можливість Україні обрати сфери взаємодії з Альянсом, які будуть максимально корисними для неї і НАТО. Серед таких сфер може бути включення в тактичну мережу обміну даними НАТО LINK 16, яка дозволяє в реальному масштабі часу відстежувати ситуацію в зоні бойових дій на Донбасі. Корисними можуть бути різнопланові тренінгові програми НАТО, а також програми цивільно-військового співробітництва. Західна санкційна політика щодо Росії нібито не є предметом партнерства розширених можливостей, водночас поглиблений обмін інформацією в його рамках про наміри та дії РФ проти України може суттєво підвищити для Москви ціну окупації українських територій.
Знаковими в контексті отримання Україною статусу партнера з розширеними можливостями стало рішення США про можливість продажу Україні найновітніших бойових катерів Mark VI, трансфер в Україну закуплених нею протитанкових ракетних комплексів Javelin, а також затвердження пакету військової допомоги Україні на суму 250 млн доларів США по лінії Пентагону. За умови політичної послідовності й владної волі в Україні на поглиблення розширеного партнерства з НАТО військово-технічний пакет підтримки з боку США й інших провідних країн Альянсу може суттєво збільшитися.
Водночас військові аспекти не є винятковими в контексті умов щодо членства в НАТО, бо в Альянс вступають не уряди чи війська, а нації й держави. Я добре це знаю по службі в штаб-квартирі НАТО військовим представником України, як і те, що Євроатлантичний Альянс — це багатонаціональна безпекова організація, що заснована на спільних цінностях демократії, індивідуальної свободи, верховенства права. Тобто умовами приєднання до НАТО є не тільки адаптована до стандартів НАТО військово-безпекова сфера України, а всі інші складові демократичного устрою держави. Саме тому, в зв’язку з отриманням статусу партнера з розширеними можливостями, було б доречним включити проведення парламентських слухань у плани роботи Верховної Ради України з прийняттям рекомендацій щодо розширення законодавчої бази подальшої співпраці з Альянсом, а також визначенням доручень виконавчій владі розпочати прагматичну роботу з отримання Плану дій щодо членства в НАТО.
Важливо відмітити, що таких доручень на законодавчому рівні в Україні на сьогодні немає. Тому їх визначення було б логічним і послідовним у контексті формування механізмів реалізації конституційних положень нашої держави щодо інтеграції в НАТО. І це було б правильно: ми не лише побачили б who is who, але і зрозуміли б, чи впливають понад п’ятдесят відсотків підтримки громадянами України вступу до НАТО на рішення законодавчої гілки влади.
Новий статус дає Україні реальну можливість перейти до єдиного плану партнерства з Альянсом. Хай цим планом стане План дій щодо членства в НАТО. Лише тоді виникнуть передумови реалізації визначених в Конституції України прагнень повноцінного членства в Євроатлантичному Альянсі, буде результат щодо гарантованої безпеки незалежної суверенної України. І знову ж, це залежить від нас.
Всі інші варіанти й альтернативи — від лукавого, і ми знаємо прізвище цього «лукавого».
