Ростислав ХОТИН, міжнародний оглядач, спеціально для "Дня"
Якимось дивовижним чином в Україні - не часто, але подекуди - промайнуть - чи то на газетних шпальтах, чи навіть з вуст офіційних осіб - словосполучення "близьке та далеке зарубіжжя". Автоматичне перенесення на український грунт політичної термінології програми "Время" добре підкреслює відсутність власного, українського близького зарубіжжя, до якого мали б входити не Киргизстан з Таджикистаном, а Словаччина і Білорусь, Молдова і Угорщина. Без сумніву, складовою українського "близького зарубіжжя" є принаймні європейська частина Росії та інший - немов би взагалі неіснуючий український сусід - Туреччина.
Візит турецького прем'єра є важливим не лише з огляду на потребу встановлення риболовного миру, аби уникати інцидентів, подібних тому, що стався минулого місяця неподалік острова Зміїний. Важливість візиту також і не лише в тому, аби закласти політичне підгрунтя під спроби України отримати бодай частку 1,000-ного танкового контракту в турецькому багатомільярдному тендері. Важливість візиту ще й у тому, аби визнати, що українська та турецька політики мають багато дотичностей та спільних інтересів - зокрема на Кавказі.
Про це особливо варто говорити після замаху - другого за неповні три роки - на грузинського лідера Едуарда Шеварднадзе. Туреччина, як і Україна, зацікавлена в стабільному та сильному Кавказі. В інтересах двох країн, аби в Баку правив Гейдар Алієв, а в Тбілісі - пан Шеварднадзе, оскільки це є гарантією стабільності й надії для того регіону, яким за останнє десятиліття прокотилося принаймні сім воєн...
Туреччина, як і Україна, зацікавлена, аби було зменшено російську військову присутність у Грузії та Вірменії. Незважаючи на трагічну історію турецько-вірменських стосунків, Анкара та Єреван знайдуть спільну мову - вірмени таки зрозуміють, що з сусідами варто будувати нові взаємини самому, а не погоджуватись на військові маневри з росіянами поблизу турецького кордону.
Якщо вивести неафішований сенс існування ГУАМ - убезпечення майбутнього транзиту великої каспійської нафти альтернативним, неросійським маршрутом, - то п'ятим неформальним учасником цієї неформальної групи з Грузією, Україною, Азербайджаном та Молдовою має бути Туреччина - такий собі ГУТАМ... Хоча турецький маршрут зовсім не означає те саме, що й український, однак обидві країни зацікавлені в тому, щоб головним маршрутом не був шлях через Росію. Нафти Каспію вистачить на всіх - справа в пропорції та часі. Туреччині ще треба збудувати нафтопровід від Баку до середземноморського порту Цейхан - через території, що контролюються курдами. Проте ні курди, ні вартість проекту - $2,5 мільярди, не зупиняють Анкару. В Україні натомість курдів немає. Проте є чиновники, які орієнтовані на російські енергопотоки, і є неузгодженість керівництва.
Уявіть себе на місці боса західного нафтового гіганту або ж чільного азербайджанця з оточення президента Алієва... Ви тримаєте в руках одну й ту ж газету за різні числа - "Урядовий Кур'єр" від грудня і той же "Урядовий Кур'єр" від лютого. В одному випадкові перший віце-глава уряду ставить під сумнів потребу будівництва нового великого нафтотерміналу під Одесою, а за два місяця його дезавуює сам прем'єр, наполягаючи, що Україна таки зацікавлена в альтернативних енергоджерелах. Як нормальний нафтовий гравець ви разом з "людиною Алієва" охайно прокладаєте олівцем лінії майбутніх нафтопроводів від Баку і далі - нижче картою - до Туреччини...
